Мушкетик Юрій

МУШКЕ́ТИК Юрій (Георгій Михайлович; 21. 03. 1929, с. Вертіївка, нині Ніжин. р-ну Черніг. обл. — 06. 06. 2019, Київ) — прозаїк, публіцист, літературний критик. Батько Л. Мушкетик. Член НСПУ (1954). Герой України (2009). Державна премія України ім. Т. Шевченка (1980). Почесна відзнака Президента України (1996). Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (1999). Премії ім. М. Старицького (1994), Фундації О. і Т. Антоновичів (1996), ім. Г. Сковороди (1997), ім. Д. Яворницького (2004). Закін. Київський університет (1953) та аспірантуру при каф. укр. літ-ри цього університету (1956). Працював 1956–72 у ж. «Дніпро»: від 1958 — гол. ред.; від 1979 — секр., від 1980 — 1-й секр. правління Київ. організації СПУ, 1986–2001 — голова НСПУ. Депутат ВР УРСР 11-го скликання (1985–90). Актив. учасник процесів демократизації та створення НРУ наприкінці 1980-х рр. Дебютував оповіданням «Перед грозою» (1952). Перший успіх М. принесла істор. повість «Семен Палій» (1954). Лише згодом автор зізнався, що не все в ній його задовольняє: у трактуванні певних подій він змушений був іти за офіц. канонами. Так, образ гетьмана І. Мазепи відрізняється від сучас. бачення, проте підхід до його творення можна визнати неординарним. Роман «Гайдамаки» (1957) утвердив М. у літературі як письменника істор. теми, а подальша праця в цьому напрямі — знач. внесок в істор. романістику (до неї він звернувся знову через 20 р.). Кін. 1950-х рр. ознаменувався виходом дилогії про 2-у світ. війну, яку склали повісті «Вогні серед ночі» (ін. назва — «Міст через ніч», 1959) та «Чорний хліб» (1960). Герой дилогії — хлопчина-підліток, при створенні образу якого автор використав реал. події з влас. життя. У ній М. відтворив життя поліс. села, яке складається не лише з воєн. буднів, а й з перших мирних радощів. Життю інтелігенції присвятив повість «День пролітає над нами» (1967). Поч. 1960-х рр. був для М. дуже плідним. По-перше, письменник якісно змінив тематику творчості, перейшовши до зображення образу сучасника, по-друге, захопився дослідженням внутр. світу людини. 1962 опубл. роман «Серце і камінь» — гуманіст. ідеї автора втілено в образі гол. героя твору Федора Куща, душев. стан якого надзвичайно складний. Знач. розголосу набув роман «Крапля крові» (1964; респ. премія ім. М. Островського, 1965) — аналіт. твір, в якому порушено питання відповідальності людини перед суспільством і, що особливо важливо, суспільства перед людиною, про самоцінність людського життя, етичні засади професії лікаря, діяльності вченого, про гучне марнослів’я, за яким криється корисливість й байдужість до проголошув. ідей. Гострі проблеми охорони природи порушені в романі «Останній острів» (1969), присвяч. будням і тривогам трудівників Дніпра — інспекторів, іхтіологів. Твір дещо суголосний романові «Собор» О. Гончара. Екол. питання в ньому тісно пов’язані з етич., духовно-національними, сучасність переплітається з істор. ремінісценціями. Проза М. 1970-х — поч. 1980-х рр. прикметна посиленням психол.-аналіт. тенденцій, уваги до особистості, гуманіст. начала. Романи про війну з фашистами «Жорстоке милосердя» (1973) та «Віхола» (1983) відзначаються глибшим, більш концептуальним, ніж ранні твори письменника, трактуванням проблеми «людина і війна». У них на правдиво, з достеменними подробицями виписаному тлі (окуповане укр. село) змальовано складні людські долі й характери (Іван Півторак і Василь Жур у «Жорстокому милосерді», Михайло у «Віхолі» та ін.). Осн. проблемно-темат. спектр цих творів — громадян., етичні, духовні чинники, характер, психологія людини, відчуття нею свого коріння, роду, тобто ціннісні орієнтації, коли вона опиняється в екстремал. ситуаціях (фашист. концтабір, втеча, окупац. режим). Особистісно-психол. осмислення епіч. воєн. матеріалу, внесення в систему естет. координат як ідейних, соц.-етич., так і заг.-людських, певною мірою нац. вимірів, наявні в одній з кращих повістей М. — «Біль» (1978). Її гол. герой (колиш. розвідник) судить себе за хибний крок у фронт. обставинах найвищим судом влас. сумління. М. розповів про складну людську долю і її гіркі морал. уроки, вдаючись до засобів драм. психологізму. У центрі роману «Біла тінь» (1977) — вчений-біолог Дмитро Марченко, який, запідозривши в собі невиліковну хворобу, проводить вибагливу саморевізію пройденого, роздумує над питаннями добра і зла, буття й смерті, батьків і дітей, морал. самовдосконалення й деградації людини тощо. Таким чином, найвищим мірилом влас. життя гол. герой твору зробив совість. Його образ приваблює читача прагненням пізнання й самопізнання. Рух чи застій, невпинна робота душі чи її змирення й збайдужіння, совість чи конформізм — довкола цього розгортаються роздуми в алегор. повісті «Старий у задумі» (1978). Розпізнавання справж. сутності героїв твору, виявлення істинного й фальшивого в людських душах (насамперед архітектора Сергія Ірші) покладено в основу роману «Вернися в дім свій» (1981). До худож. прийому випробовування характеру «на справжність» вдається М. у творах на сільс. тему, що здобули високе офіц. поцінування: «Позиція» (1979; Державна премія України ім. Т. Шевченка, 1980) — своєрідне поєднання вироб. (про голову колгоспу) й особистісно-психол. романів, а також «Рубіж» (1984; Державна премія СРСР, 1987), в якому ще до перебудови М. застерігав про загрозу командно-адм. системи в с. госп-ві, яку в майбутньому буде дуже важко здолати. Крит. пафос щодо небезпеч. хвороб рад. суспільства, акцент на неодномірності людської особистості з її сумнівами й боріннями — прикметні риси проблем. прози М. 1980-х pp.: повісті «Обвал», «Сльоза Офелії» (обидві — 1985), «Динозавр» (1989). Зображені в «Обвалі» розчарування героя в житті у зв’язку з особистими невдачами, неприваблива поведінка близьких людей, ін. дійових осіб твору виходять за межі окремих випадків і підводять читача до думки про втрату суспільством ідеалів, духов. цінностей, про гнилість існуючої соц. системи. Присвяч. сучасності романи й повісті М. кін. 1970-х — 1980-х pp. засвідчили помітне збагачення його реаліст.-психол. стилю; більш орган. художню проблемність, внутр. драматизм конфлікт. основи, вдосконалення архітектоніки творів, худож. мови тощо. Загалом — це роздуми над людською природою, злетами й катаклізмами людської душі, над вічними духов. цінностями і всім тим, що, як іржа, роз’їдає людську душу. Повторно звернувшись до істор. теми, М. створив оригін. і цікавий за концепцією цикл: новела «Смерть Сократа» (1971), зб. повістей «Суд над Сенекою» (1978), повісті «Жовтий цвіт кульбаби» (1985), «Літній птах на зимовому березі», «Селена» (обидві — 1989). Відштовхуючись від конкрет. істор. фактів і постатей (Сократ, Платон, Сенека та ін.), загострюючи з морал., філос. боку протистояння (Гоголь — Кукольник, Овідій — Август, Платон — Діонісій), вводячи паралел. сюжети із сьогодення, М. ніби перевіряє історією сучасність, і, навпаки, веде мову про теперішні духовні гаразди й негаразди, роздумує над сутністю життя, його призначенням, силою любові, людською пам’яттю, невиснаженістю ідеалів добра та ін. заг.-людськими цінностями. Талант М. як істор. романіста найповніше розкрився в романі «Яса» (1987), над яким письменник почав працювати ще на поч. 1970-х pp. і зумів завершити лише тоді, коли відкрилися можливості для правдивого висвітлення історії України. У романі охоплено хронологічно невеликий період (1673–75), коли Україна вела війну з турец. загарбниками, зокрема відтворено героїчну оборону Ладижина. У центрі «Яси» — образ кошового отамана Запороз. Січі І. Сірка. Крім істор. персонажів (І. Сірко, гетьмани І. Самойлович, П. Дорошенко та ін.) виведено чимало інших, створених худож. уявою автора героїв, що репрезентують різні верстви укр. людності 2-ї пол. 17 ст. У творі докладно, з великим знанням зображено життя Січі, тогочас. побут, показано, як постає нескорена ще Україна в початках своєї тривалої й стражден. боротьби за волю, за незалежність. Істор. повістям і романам М. притаманне концептуально нове, базоване на осмисленні нар. пісень, переказів і дум, на істор. хроніках та літопис. свідченнях, на творчості Т. Шевченка трактування ролі видат. діячів нац. історії та склад. періодів минулого українського народу. Темі козац. минулого України, Запороз. Січі присвяч. також романи «Гетьманський скарб» (1993), «На брата брат» (1994), «Останній гетьман» (2011). До зб. «Зеленеє жито» (1965), «Смерть Сократа» (1971), «Селена» (1989) увійшли новели, серед яких є справжні перлини жанру — «Суд», «Солодке життя Оникія Зайця», присвяч. трагіч., драм. колізіям людського життя, вони виразно показують злети й падіння особистості. Викриттю облуд. рад. політики боротьби з т. зв. бурж. націоналізмом присвяч. повість «Курис» (1991), темі сталін. терору — оповідання «Два Федори» (1993). Для прози М. характерна лірична схвильованість оповіді, поєднана з умінням розгортати широкі епічні картини життя народу. Постій. інтерес М. — сучасність, актуал. морал.-психол. проблеми, гостра критика в рад. і пострад. періоди явищ пристосуванства й демагогії, бездуховності, руйнування одвіч. цінностей: романи й повісті «Морок» (2001), «У пастці» (2004), «Оглянься, за тобою погоня» (2012), «Час звіра» (2014), зб. новел «Гріх» (2009), роман «Така її доля» (2016), роман «Торнадо», повісті «Дорога в безвість» та «Іду на ви» (усі — 2019), оповідання «Через пороги», «Шлях героя», «Брати», «Берізка», «Свисток», «Квіт черемхи», «Я обираю любов». М. належать також п’єса «Не кидай мене в дорозі» (1969), фантаст.-пригод. повість для дітей «З’їж серце лева» (1972), докум. повість «На круті гори» (1976; про академіка-кібернетика В. Глушкова). Автор крит.-біогр. нарису «Анатолій Шиян» (1960). Усі зазнач. видання опубл. у Києві. Активно виступає у ЗМІ з публіцист., літ.-крит. статтями. Окремі публікації (статті «Українці донині, нині і прісно», «Полуботок», «Петро Дорошенко», «Народе мій», «По хліб», «Зняти полуду з очей», «Сонце розуму» та ін.) викликали широкий громад. резонанс. За романом «Вернися в дім свій» на сцені Терноп. укр. муз.-драм. театру поставлено однойм. виставу. За творами М. знято к/ф «Біла тінь» (1979), т/ф «Позиція» (1983), «Біль» (1989). Твори М. перекладені багатьма мовами світу.

Тв.: Твори: В 5 т. К., 1987–88.

Літ.: Федоровська Л. Романи Юрія Мушкетика: Літ.-крит. нарис. К., 1982; Любацька Г. І проросте в ділах людей...: Роздуми про творчість Юрія Мушкетика // Вітчизна. 1985. № 9; Жулинський М. Істина — в людських душах // Мушкетик Ю. Твори: В 5 т. Т. 1. К., 1987; Його ж. Земля і люди — нерозривне коло // ЛУ. 1987, 12 листоп.; Гончар О. На високому рубежі // Там само. 1989, 16 берез.; Шевчук В. Шляхи історичної прози Юрія Мушкетика // УМЛШ. 1989. № 3; «Всі мої твори — витоки з рідної землі» [бесіда з Ю. Мушкетиком] // Літ. Чернігів. 1996. № 8; Семенчук І. Юрій Мушкетик: Літ. портрет. К., 1998; Юрій Мушкетик: Біобібліогр. довід. К., 1999; Волинський К. Син України: З міркувань про Юрія Мушкетика — людину і письменника // ЛУ. 1999, 25 берез.; Плющ В. З чернігівського житнього поля: Ю. Мушкетику — 70! // Там само; Шпиталь А. Історична проза Юрія Мушкетика // КС. 1999. № 3; Жулинський М. Виводив душу з пітьми // ЛУ. 2004, 25 берез.; Сичевський В. З пітьми облуд до свята правди // КіЖ. 2007, 11 квіт.; Павличко Д. Погляд у глибини нації // ЛУ. 2009, 2 квіт.; Осадчий В. ...Жито, збите копитами // Там само. 2009, 9 квіт.; Юрій Мушкетик: «Багато з того, що маю, сьогодні уже б не писав…» // Україна молода. 2009, 31 лип.; Павлюк Н. Співвідношення історичної та художньої правди в повісті Ю. Мушкетика «Семен Палій» // Пит. літературознавства. 2013. № 87; Ромас Л. Юрій Мушкетик: письменник і публіцист // Наук. зап. Нац. університету «Остроз. академія». 2014. Вип. 41; Юрій Мушкетик: «Мною рухають подив і жага пошуку...» // ДУ. 2016, 24 черв.; Юрій Мушкетик: «За перший гонорар купив батькам хату» // Україна молода. 2019, 4–5, 9 січ.

М. Г. Жулинський

Основні твори

Твори: В 5 т. К., 1987–88.