Музика кіно

Визначення і загальна характеристика

МУ́ЗИКА КІНО́ — один із важливих складових компонентів кінотвору. Орган. взаємодії музики й кіно сприяє кілька чин­ників: обидва вони — часові мистецтва, мають композиц.-структурні елементи, принципи формо­утворе­н­ня. Музика взаємодіє з кіно на різних етапах його роз­витку: у часи німого кінемато­графа вона су­проводжувала демонстрацію кіно­стрічок. Спочатку для цього в кінотеатрах використовували мех. інструменти (грамофон, оркестріон тощо), згодом їх замінив піаніст-тапер. У той час існувало декілька видів муз. су­проводу: ім­провізація (варіації, фантазії, парафрази за творами композиторів), компіляція (під­бір різних муз. творів від­повід­но до стилю, характеру дії окремих фрагментів кіно­стрічки). Склад ілюстраторів по­ступово збільшувався: від невеликого інструм. ансамблю до симф. оркестру (у київ. кінотеатрі А. Шанцера його склад сягав 60 осіб). У звʼязку з цим за­проваджено посаду кінодиригента, який мав під­бирати від­повід. репертуар, проводити репетиції оркестру та здійснювати муз. су­провід кіносеансів (Л. Ревуцький і В. Золотарьов у Пʼятому кінотеатрі Києва). Новий етап — спеціально створена музика до конкрет. фільму, тобто композиції. Це було рідкіс. явищем німого кінемато­графа: у Німеч­чині — понад 40 композицій, дві з них належали Е. Майзелю, музика до к/ф «Броненосець “Потьомкін”» (1925) і «Жовтень» (1927; обидва — реж. С. Ейзенштейн). Серед перших оригін. композицій — музика франц. композитора К. Сен-Санса до фільму «Вбивство герцога Ґіза» (1908, реж. Ш. Ле Баржі, А. Кальметт), пере­робка влас. оперети «Кавалер троянд» у сюїту до кіно­стрічки з однойм. на­звою (1925, реж. Р. Віне) нім. композитора Р. Штраус­са. У Сх. Європі (Росія, Україна) на той час було бл. 20 композицій: «Стенька Разін» (1908, реж. В. Ромашков) з музикою М. Іполитова-Іванова, «Облога Запорож­жя» (1911, реж. Д. Сахненко) — В. Стрижевського, «Дві жінки» (реж. Г. Рошаль) — І. Белзи, «Новий Вавилон» (реж. Г. Козинцов, Л. Тауберг; обидва — 1929) — Д. Шостаковича, «Транс­балт» (1930, реж. М. Білинський) — І. Віленського.

Із зародже­н­ням звук. кіно на Зх. 1926–27 (на поч. 1930-х рр. — у СРСР) звук записували не на кіноплівку, а на диск, тому кінотеатри були обладнані спец. апаратурою. Спочатку озвучували музикою німі стрічки, потім створювали й використовували музику в нових фільмах за принципами німого кінемато­графа. Із найві­доміших — кінокартини Ч. Чапліна з його ж музикою: «Вогні великого міста» (1931), «Нові часи» (1936), «Великий диктатор» (1940) та ін.; в Україні — кінопраці композиторів Б. Лятошинського, Ю. Мейтуса, В. Косенка, Л. Ревуцького. Серед перших звук. кіно­стрічок, де домінувала музика, — «Спів­ак із джазу» (1927, реж. А. Кросленд) за участі ві­домого джаз. виконавця Е. Джолсона, «Веселі хлопʼята» (реж. Г. Александров) з Л. Утьосовим та його орке­стром, «Гармонь» (реж. І. Савченко; обидва — 1934) з обі­грува­н­ням різних муз. інструментів. Започатковано роз­поділ на музику внутрішньокадрову (виправ­дану екран. дією) і позакадрову (висловле­н­ня автор. позиції, ідеї кінотвору). У фільмах 1930-х — поч. 1940-х рр. пісня ви­ступала пере­важно як «ді­йова особа» сюжету, засіб характеристики персонажів та епохи, вираже­н­ня гол. ідеї через лейтмотив. Ці засади в рад. кінемато­графі започатковані в муз. кінокомедіях реж. Г. Александрова й композитора І. Дунаєвського. Їхні традиції щодо багатофункціон. викори­ста­н­ня пісні зберігали, продовжували й роз­вивали в подальшому композитори Т. Хрєн­ников, В. Солов­йов-Сєдой, М. Богословський, Ю. Мілютін, А. Лєпін, Б. Мокроусов, С. Цинцадзе, М. Таривердієв, А. Петров, Є. Дога, Р. Щедрін та ін. Пісня як вагома складова фільмів укр. митців — кінопраці композиторів П. Майборо­ди, Г. Жуковського, І. Шамо, О. Білаша, О. Сандлера, В. Гомоляки, І. Карабиця та ін. У багатьох фільмах використовували українські народні пісні; укр. кіно притаман­не не лише творче викори­ста­н­ня фольклору, але й тематичне — екранізація укр. нар. пісень, здійснена вперше у світ. кінемато­графі в серед. 1930-х рр. молодими режисерами під керівництвом І. Кавалерідзе. Саме вони створили й перші фільми-опери на теренах колиш. СРСР, зокрема «Наталку Полтавку» М. Лисенка (1936) і «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1937). У сучас. фільмах на музику покладають найрізноманітніші зав­да­н­ня, вона виконує певні драм. функції, однак її роль і значе­н­ня в кіно складалися по­ступово. Від німого кіно при­йшла у звукове зовн.-зображал., ілюстрат. функція. Це пейзаж. звукопис німих стрічок О. Довженка «Звенигора» (1927) й «Земля» (1930), ілюстрат. муз. епізоди Б. Лятошинського у фільмі «Тарас Шевченко» (1951, реж. І. Савченко), муз.-поет. картини І. Шамо у фільмі «Лісова пісня» (1961, реж. В. Івченко), муз. пейзажі Г. Свиридова в кінокартині «Заметіль» (1964, реж. В. Басов), зли­т­тя музики й пейзажу в ціліс. звукозоровому образі у фільмах В. Шукшина, А. Тарковського, І. Берґмана, А. Куросави, М. Антоніоні. Ілюстрат. музика здатна змалювати різні батальні сцени, по­єдинки — фільм А. Куросави «Ран» (1985, композитор Т. Такиміцу), фантаст. явища, стихійно-демон. сили — музика Д. Елфмана у к/ф «Бетмен» (1989, реж. Т. Бертон), Дж. Вільямса в «Гаррі Пот­тер і філософський камінь» (2001, реж. К. Коламбус).

Музика в кіно ви­ступає засобом характеристики героїв — образи кобзарів в укр. істор. кінокартинах «Бог­дан Хмельницький» (1941, реж. І. Савченко), музика С. Потоцького, «Полумʼя гніву» (1955, реж. Т. Левчук) — Б. Лятошинського; інструм. тема Іванка й Марічки в музиці М. Скорика в к/ф «Тіні забутих предків» (1964, реж. С. Параджанов, В. Луговський); пісні І. Шварца у фільмах «Біле сонце пустелі» (1969, реж. В. Мотиль), «Соломʼяний капелюшок» (1974, реж. Л. Квініхіде); місця й часу дії, епохи (цю музику називають аксесуар., атрибутною). Композитори або використовують музику, притаман­ну певній добі (нар., бардів. пісні, твори профес. авторів), або створюють нову, характерну для того часу, якому присвячено цей кінотвір: музика Б. Лятошинського в стрічці «Іван Франко» (1956, реж. Т. Левчук), В. Дашкевича — «Красень-чоловік» (1978, реж. М. Мікаелян), А. Крол­ла та М. Мінкова — «Ми із джазу» (1983, реж. К. Шахназаров), К. Палмера — «Вальмон» (1989, реж. М. Форман). Один з елементів створе­н­ня вірогідності дії в кінокартині — нац. муз. характеристика (інтонації, ритми тощо): кінопраці Е. Кустуріци — Г. Бреговича, муз. фрагменти Н. Рота у фільмі «Хрещений батько» (1972, реж. Ф. Коп­пола), «Ан­ничка» (реж. В. Івченко) композитор В. Гомоляка, «Камін­ний хрест» (реж. Л. Осика; обидва — 1968) — В. Губа, «Табір іде в небо» (1975, реж. Е. Лотянц) — Є. Дога. Окрім цього, музикою можна пере­дати певне конкретне середовище, тобто вона є засобом соц. характеристики — музика В. Бібергана у фільмі «Чіча» (1991, реж. В. Мельников). Музика в кіно часто ви­ступає засобом вираже­н­ня внутр. дії, що, власне, випливає з природи муз. мистецтва. Вона «матеріалізує» пере­жива­н­ня кіногероїв, окреслює їхній душев. стан (коха­н­ня, сум, смерть, сновиді­н­ня, галюцинації, почу­т­тя самотності тощо). Серед найві­доміших прикладів — кіномузика Д. Шостаковича («Овід», 1955, реж. О. Файнцимер), Л. Грабовського («Поверне­н­ня Вероніки», 1963, реж. І. Болгарин, В. Іл­лєнко), М. Таривердієва («Сімнадцять мит­тєвостей весни», 1973, реж. Т. Ліознова), Б. Буєвського («Анна і Командор», 1974, реж. Є. Хринюк), А. Шнітке («Сходже­н­ня», 1976, реж. Л. Шепітько), Є. Доги («Мій ласкавий і ніжний звір», 1978, реж. Е. Лотянц), Е. Мор­ріконе («Професіонал», реж. Ж. Лотнер), М. Скорика («Високий пере­вал», реж. В. Денисенко; обидва — 1981), В. Сильвестрова («Граки», реж. К. Єршов), В. Храпачова («Польоти уві сні та наяву», реж. Р. Балаян; обидва — 1982), Д. Партона («Охоронець», 1992, реж. М. Джексон), Дж. Горнера («Титанік», 1997, реж. Дж. Камерон).

Інколи музика є виразником самої ідеї кінотвору. Вона звучить у найважливіших сюжет. моментах, набуваючи різних від­тінків від­повід­но до ситуацій (лейтмотивна система). Це може бути пісня-образ, що звучатиме також в інструм. варіанті, зокрема музика до фільмів різних жанрів А. Петрова, Є. Доги, Р. Щедріна, І. Шамо, О. Білаша. Ідея кіно­стрічки може бути пере­дана через інструм. музику — інструм. романс Г. Свиридова в к/ф «Заметіль», через спів­ставле­н­ня й протидію двох інструм. тем — музика Д. Шостаковича в к/ф «Гамлет» (1964), «Король Лір» (1970; обидва — реж. Г. Козінцев). Певна муз. тема-образ буває у фільмі поліфункціональною. Подаючи пейзажні замальовки, автор роз­криває й внутр. світ персонажів: музика Е. Артемʼєва в кінотворах А. Тарковського «Соляріс» (1972), «Сталкер» (1979). Як засіб характеристики внутр. дії ви­ступають романси Л. Огудалової в «Жорстокому романсі» Е. Рязанова (1984, композитор А. Петров). По­єд­на­н­ня внутр. дії та ідеї — лейтмотив муз. партитури Дж. Вільямса у фільмі «Список Шиндлера» (1993, реж. С. Спілберґ), характеристики часу дії та внутр. стану (вальс Є. Доги з кінокартини «Мій ласкавий і ніжний звір»). Прикладами різних варіантів поліфункціональності є фільми з музикою Н. Рота — «Дорога» (1954), «Ночі Кабірії» (1957), «Ромео і Джульєт­та» (1968), «Амаркорд» (1973; усі — реж. Ф. Фел­ліні).

Особливе місце в кінемато­графі посідають муз. фільми, тобто кінотвори, в яких перед­усім музика виконує важливу смисл. й композиц. роль, ви­значає стиліст. риси кінокартини. Жанр. палітра муз. фільмів різноманітна: екранізація творів муз.-драм. мистецтва, кінотвори про музикантів, муз. кінокомедії, муз. естрада на екрані, мюзикл. Спроби фіксації опер і балетів були здійснені ще за часів німого кіно, оперет — із започаткува­н­ням звукового. Кіно від­крило нові, не­знані в театрі можливості пере­несе­н­ня дії на натуру, на­да­н­ня масовим сценам монументальності та жит­тєвої правдивості, показ подій, що роз­гортаються паралельно, роз­кри­т­тя через зорові образи внутр. під­текс­ту музики тощо. Нового, екран. життя набули твори світ. опер. класики, особливо цін­ним є внесок у жанр фільму-опери таких видат. митців, як реж. Ф. Дзеф­фірел­лі («Богема» Дж. Пуч­чіні, 1967), І. Берґман («Чарівна флейта» В.-А. Моцарта, 1975), Ф. Розі («Кармен» Ж. Бізе, 1984). Здійснено кілька спроб створе­н­ня кіноопери, тобто написа­н­ня оригін. сценарію та музики з урахува­н­ням специфіки обох мистецтв: «Вій­на із саламандрами» за К. Чапеком (1936, композитор В. Ус­пенський), «Шербурзькі парасольки» (1964, реж. Ж. Демі, композитор М. Леґран).

Від 1930-х рр. і донині здійснюють екранізації віден. класич. і неові­ден. оперет: «Містер Ікс» І. Кальмана (1958, реж. Ю. Хмельницький), «Летюча миша» (1979, реж. Я. Фрід) і «Циганський барон» (1988, реж. В. Окунцов) Й. Штраус­са, «Перікола» Ж. Оф­фенбаха (реж. О. Белінський), «Весела вдова» Ф. Легара (реж. Г. Анісімов; обидві — 1984), оперети рос. та укр. авторів — «Вільний вітер» І. Дунаєвського (1961, реж. Л. Тау­берг, А. Тутишкін), «Весі­л­ля у Малинівці» Б. Александрова і О. Рябова (1967, реж. А. Тутишкін), «Трембіта» Ю. Мілютіна (1968, реж. О. Ніколаєвський) та ін. Екранізуючи балети, по­становники за­прошували провід. виконавців та балет­мейстерів — І. Шовіре, С. Лифаря, Г. Уланову, М. Плісецьку, Ю. Григоровича, В. Васильєва, К. Максимова. Засобами кіномистецтва втілено балети світ. значе­н­ня, зокрема «Ромео і Джульєт­та» С. Прокофʼєва (1954, реж. Л. Арнштам, Л. Лавровсь­кий), «Лілея» К. Данькевича (1958, реж. В. Вронський, В. Лапокниш), «Венеціанський мавр» О. Мачаваріані (1960, реж. В. Чабукіані), «Лебедине озеро» П. Чайковського (1968, реж. А. Дудко, К. Сергєєв), «Жізель» А. Адана (1969, реж. Х. Нібелінґ, Д. Блер), «Спартак» А. Хачатуряна (1977; реж. В. Дербеньов, В. Григорович). Рідкісне поки що явище в кіномистецтві — танець як основа кінодії (муз.-хореогр. драматургія з урахува­н­ням специфіки екрана): «Чорне трико» (1960, реж. Д. Янґа, хорео­граф Р. Петі), «Бал» (1983, реж. Е. Скола, композитор В. Косма). Зацікавле­н­ня жи­т­тям і творчістю ві­домих композиторів, спів­аків, виконавців-інструменталістів сприяло появі кінотворів про музикантів. Базуючись на окремих сторінках жит­тєвого шляху митця, автори ілюструють їхню творчість фрагментами з опер, балетів, інструм. і вокал. творів композиторів, репетицій та концерт. ви­ступів виконавців — «Великий вальс» (1938, реж. Ж. Дювівʼє), «Глінка» (1946, реж. Л. Арнштам), «Великий Карузо» (1951, реж. Р. Торп), «Римський-Корсаков» (1952, реж. Г. Рошаль, Г. Казанський), «Чайковський» (1969, реж. І. Таланкін), «Поверне­н­ня Бат­тер­фляй» (1982, реж. О. Фіалко), «Амадей» (реж. М. Форман), «Прелюдія долі» (реж. С. Лісецький; обидва — 1984), «Легенда про піаніста» (1998, реж. Дж. Торнаторе), «Кал­лас назавжди» (2002, реж. Ф. Дзефірел­лі). Муз. кінокомедія як жанр сформувалася на­прикінці 1920–30-х рр. Один із її тогочас. сюжетів — історія «попелюшки»: тернистий шлях до ви­зна­н­ня й слави героя чи героїні, для яких музика стає професією: «Бродвейська мелодія» (1929, реж. Г. Бомонт), «Король джазу» (1930, реж. Дж. Андерсен, П. Фейош), «42-а вулиця» (1933, реж. Л. Бекон). Роз­квіт муз. кінокомедії припадає на 1940–50-і рр. у Великій Британії — «Джордж з Дінкі-джазу» (1940, реж. М. Варнель), США — «Зустрінемось у Сент-Луїсі» (1944, реж. В. Мін­нел­лі), «Сім наречених для семи братів» (1954, реж. С. Донен), Німеч­чині — «Дівчина моєї мрії» (1944, реж. Г. Якобі), Італії — «Сто серенад» (1954, реж. А. Джуліо). У рад. кінемато­графі 1930–50-х рр. цей жанр пред­ставлений кіно­стрічками з музикою І. Дунаєвського, Т. Хрєн­никова, В. Солов­йова-Сєдого, Ю. Мілютіна, О. Сандлера, А. Лєпіна, А. Петрова, Є. Зубцова. Своєрід. роз­витком жанру муз. кінокомедії в 2-й пол. 1960–70-х рр. стали осучаснені музикою пере­робки популяр. казк. сюжетів: «Айболить-66» (1966, реж. Г. Биков, композитор П. Чайковський), «Мама» (1976, реж. Е. Бо­стан, композитори Ж. Буржуа, Т. Попа; спільне виробництво СРСР, Румунії, Франції). Одним з напрямків роз­витку М. к. є муз. естрада на екрані — пере­несе­н­ня репертуару мюзик-голлу, грандіоз. ревю, повʼяза­них із сюжетом суто механічно — «Золотошукачі з Бродвею» (1929, реж. Р. Рут). Основою багатьох муз. фільмів, створених у різних країнах Європи й США, стають естрадна пісня, танець, джаз: «Історія про Вернона і Айрін Кастл» (1939, реж. Г. Пот­тер), «Вік коха­н­ня» (1954, реж. Х. Сарасені), «Смішне дівчисько» (реж. В. Уайлер), «Хай говорять» (реж. М. Камус; обидва — 1968), «Жінка, яка спів­ає» (1978, реж. О. Орлов), «Душа» (1981, реж. О. Стефанович). До популяр. видів сучас. муз. фільму належить мюзикл — синтет. жанр, де по­єд­нано драм. дію, спів, танець, причому кожна складова сприяє заг.-драм. роз­витку. Музика в кіно по­глиблює прочита­н­ня режисер. задуму з до­статньо самост. тлумаче­н­ням композитором екран. подій, посилює виразність змісту кінотвору, його емоц. вплив на глядацьку аудиторію. Запорукою успіху спів­праці реж. й композитора є спільність їхніх смаків, уподобань, худож.-естет. засад і ро­зумі­н­ня зав­дань, що стоять перед творцями кінофільму. У світ. кінемато­графі існує багато прикладів плід. твор. тандему: С. Ейзен­штейн — С. Прокофʼєв, І. Савченко — С. Потоцький, Г. Александров — І. Дунаєвський, Ф. Фел­ліні — Н. Рота, Л. Бес­сон — Е. Сера, Р. Земекіс — Д. Сільвестр, Д. Лінч — А. Бадаламенті, Е. Кустуріца — Г. Бреґович, Е. Рязанов — А. Петров, Л. Осика — В. Губа, Ю. Іл­лєнко — Є. Станкович, Р. Балаян — В. Храпачов.

Літ.: Бугославский С. Музыка в кино. На кино-музыкальном фронте. Прин­ципы и методы кино-музыки. Москва, 1926; Блок Д., Бугославский С. Музы­кальное со­провождение в кино. Москва; Ленин­град, 1929; Эрдман Г., Бечче Д., Брав Л. Музыка и фильма. Пособие по киномузыке. Москва, 1930; Равдель А., Гран А., Сардарян Е. Музыка к фильмам. Рекомендательный список музыкаль­ных прои­зведений. Москва, 1932; Иоффе И. Музыка советского кино. Основы музыкальной драматургии. Ленин­град, 1938; Черемухин М. Музыка звукового фильма. Москва, 1939; Корганов Т., Фролов И. Кино и музыка. Музыка в драматургии фильма. Москва, 1964; Архімович Л. Музика у фільмі // Мистецтво екрана. К., 1966; Фрид Э. Музыка в советском кино. Ленин­град, 1967; Лисса З. Эстетика киномузыки. Москва, 1970; Дворниченко О. Гармония фильма. Мос­ква, 1982; Ханиш М. О песнях под дождем / Пер. с нем. Москва, 1984; Кац Б. Простые истины киномузыки. Заметки о музыке Андрея Петрова в фильмах Георгия Данелия и Эльдара Рязанова. Ленин­град, 1988; Хангельдиева И. Му­зыка: театр, кино, телевидение. Москва, 1991; Фількевич Г. Музика в українському кіно // Нариси з історії кіномистецтва України. К., 2006; Литвинова О. Музика в кінемато­графі України: Каталог. Ч. 1. К., 2009; Фількевич Г. Музика і кіно: Ст., лекції, нариси-спогади. К., 2014; Її ж. Музика у кіно­просторі Олександра Довженка // Наук. вісн. Київ. університету театру, кіно і телебаче­н­ня. 2016. Вип. 18.

Г. М. Фількевич

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю