Науки філософія

НАУ́КИ ФІЛОСО́ФІЯ — галузь філософського зна­н­ня, предметом якої є встановле­н­ня загальних закономірностей та тенденцій роз­витку наукового пі­­зна­н­ня як специфічної діяльності освоє­н­ня світу, структури й динаміки роз­витку науки в історичному та соціокультурному дискур­сі. Процес становле­н­ня та роз­вит­ку Н. ф. демонструє її тісний звʼя­зок із конкретно-наук. дослідж., виявляє онтол. перед­умови та філос. основи науки, ідеали та норми пі­знавал. діяльності з по­гляду їх гносеол. можливостей та евристич. потенціалу, соціокультурну об­умовленість наук.-пі­знавал. діяльності. На межі теор.-методол. про­блематики Н. ф. сформувався широкий, по­стійно роз­ширювал. пласт дослідж. онтол. зміс­ту, а саме: філос. про­блеми природн. і сусп. наук (філософія фізики, хімії, математики, біо­логії, іс­торії, права, економіки тощо). Термін «Н. ф.» увів у наук. обіг нім. філософ Є. Дюрінґ у роботі «Logik und Wissen­schafts­theorie» («Логіка і філософія науки», 1878). Наука як соц. ін­ститут сформувалася в Європі Нового часу (17 ст.), її дже­рела сягають натурфілософії Дав­ньої Греції. Саме у цей час від­бувся рев. пере­ворот в освоєн­ні світу — від реліг.-міфол. до філос.; чут­тєво-образне ро­зумі­н­ня світу доповнилося понятійним; від­булося по­двоє­н­ня світу — до його чут­тєвої даності до­дано сутнісно-­абстрактну. В межах нового філос. світо­гляду сформувалося матем. теор. зна­н­ня (Евклід). Інте­гратив­на єд­ність матем., натурфілос., інж.-тех. (досвідного) зна­н­ня в по­­єд­нан­ні з антропоцентрич. ідеями епохи Від­родже­н­ня стали основою зародже­н­ня природн. науки Нового часу, що зна­йшла своє втіле­н­ня в механіці Ґ. Ґалілея. Аналогічно й витоки Н. ф. можна побачити в Давній Греції, зокрема в теорії ідей Платона, у логіці та теорії пі­зна­н­ня Аристотеля. Влас­не артикульов. про­блематика Н. ф. рельєфно кри­сталізувалася в Новий час (Ф. Бекон, Ґ. Геґель, Ж. ДʼАла­мбер, Р. Декарт, Д. Дідро, Ґ. Ляй­б­ніц, І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шел­лінґ).

Історично спроба побудови Н. ф. — автоном. ін­ституц. напряму філос. дослідж. як способу самопі­зна­н­ня науки — зреалізувалася в 1830-х рр. у межах першого по­зитивізму (О. Конт, Г. Спенсер, Дж.-Ст. Мілль та ін.). Це стало сво­єрід. реакцією та методол. рефлексією на зро­ста­н­ня ролі й пре­стижу науки в житті су­спільства. Від­бувалася професіоналізація наук. діяльності з метою систем. та системат. отрима­н­ня наук. знан­ня і під­готовки наук. кадрів. Згідно з концепціями перших позитивістів єдиним джерелом істин. зна­н­ня може бути лише емпірич. досвід, а універсал. методом від­кри­т­тя та об­ґрунтува­н­ня наук. за­конів має стати індуктив. метод. Отже, гол. мету Н. ф. вони вбачали в побудові наук.-пі­знавал. діяльності від­повід­но до певних фі­лос.-методол. норм та ідеалів, у створен­ні заг.-наук. картини світу та універсал. гносеології (див. Епістемологія) шляхом узагальне­н­ня конкретно-наук. пі­знавал. практик, дослідж. психол. особ­ливостей та індуктивно-логіч. практик емпірич. пі­зна­н­ня (див. Емпіризм). У цей період роз­почався процес дисциплінар. організації наук. дослідж., насамперед — природничих наук, їх теоретизації шляхом побудови теор. обʼєктів та процесів математизації науки. Другий позитивізм (1-а чв. 20 ст.) сформувався під впливом рев. змін, що від­булися в науці та в спробах побудувати нову методологію наук. дослідж., що долала б обмеженості емпірично-індуктивіст. моделі наук. пі­зна­н­ня. Таку про­блематику пі­зна­н­ня започатковували перед­усім самі вчені — Е. Мах, М. Планк, А. Пуанкаре, А. Айнштайн та ін. Осн. зав­да­н­ня вони вбачали в необхідно­сті об­ґрунтува­н­ня змістов. основ науки. Радикал. зміни від­булися в природн. науках (фізиці, хімії, біо­логії) та математиці: створе­н­ня спец. теорії від­носності, чисел. систем неевклід. геометрії, квант. гіпотези Планка, від­кри­т­тя явища радіо­активності, пере­творе­н­ня хім. елементів, конструюва­н­ня еволюц. теорії видів. Особливого значе­н­ня набуло пита­н­ня про онтол. статус фундам. понять, принципів та ідей науки, їх спів­від­ноше­н­ня з реальністю. Сут­тєво зросла абстрактність та рівень всезагальності природн.-наук. тео­рій. Цей процес від­даленості наук. кон­струкцій від реальності породжував формува­н­ня концепцій незалежності, автономності теор. кон­струкцій від практики. У межах другого позитивізму — емпіріокритицизму — було під­дано критиці ро­зумі­н­ня наук. пі­зна­н­ня як шляху від фактів, результатів екс­периментів до наук. теорій. На­справді він не є логічно-лінійним: теорії не можуть бути виведені з досвіду, а створюються у результаті творчо-кон­структив. діяльності мисле­н­ня на основі емпірич. бази наук. дослідж., узгоджуючись з нею. Такий аналіз виявив обмеженості верифікац. схеми під­твердже­н­ня евристичності та істин­ності наук. теорій, загострив пита­н­ня про природу матем. зна­н­ня, методи його отрима­н­ня й об­ґрунтува­н­ня. Внаслідок цього сформувалася низ­ка нових філос. концепцій об­ґрунтува­н­ня методол. особливо­стей природи теор. зна­н­ня — конвенціоналізм, прагматизм, інструменталізм, операціоналізм, лінгвіст. аналіз мови науки тощо.

На­ступ. позитивіст. період — аналітичний, присвяч. пита­н­ням аналізу мови науки. Спочатку неопозитивізм спри­ймали як форму логіч. позитивізму, а згодом допов­нили філософією лінгвіст. аналізу. Основи тематики таких дослідж. було ви­значено у працях Л. Віт­тґенштайна та пред­ставників Віден. гуртка й Берлін. групи (М. Шлік, О. Нейрат, Р. Карнап, Ф. Франк, Г. Райхенбах та ін.). На ран­ніх етапах формува­н­ня аналітичної філософії значно поши­рилася методологія неореалізму (Дж.-Е. Мур, Б. Рас­селл) — як критика абсолют. ідеалізму неогеґельянців. Неореалісти наголошували на тому, що матер. обʼєкти існують незалежно від нас і можуть бути пі­знані на під­ставі аналізу нашого сприйня­т­тя. Роз­виваючи ідеї неореалізму, Б. Рас­селл за­пропонував концепцію логіч. атомізму. Акцент із про­блеми реальності на про­блему мови змістив Л. Віт­тґенштайн. У ран­ній період діяльності він дотримувався методології логіч. аналізу мови, у пізній — лінгвістичного. В часи написа­н­ня «Tractatus Logico-Philo­so­phicus» («Логіко-філософський трак­тат», 1921) його цікавило пита­н­ня побудови ідеал. мови (своєрід. прообраз формалізов. мов, з-поміж яких і компʼютерні про­грами), тобто мови, яка б не містила дво­значностей і достовірно від­ображала наші зна­н­ня про нав­колиш. світ. Утім, очевидно, і не в остан­ню чергу внаслідок доведе­н­ня одним із учасників Віден. гуртка К. Ґьоделем теорем про неповноту, ідею по­ста­н­ня такої мови виявилося неможливо реалізувати. Загалом в аналіт. філософії отримала роз­виток не так Н. ф., як філософія окремих наук. Напр., над­звичайно потуж. напрямом є філософія сві­домості («philosophy of mind» — Дж. Серль, Д. Ден­нет, Д. Чалмерс), на роз­виток якого впливають дослідж. фізіології вищої нерв. діяльності, нейрології. Сформувався напрям нейрофілософії (П.-С. Черчленд), у межах якого пояснюють природу знань і специфіку пі­зна­н­ня, аналізуючи діяльність нейронів у корі головного мозку. Під впливом роз­витку компʼютер. наук стрімко роз­винули філософію штуч. інтелекту (починаючи зі стат­ті А. Тюрінґа — «Computing Machinery and Intelligence» / «Обчислювальні машини й інтелект», 1950). Ця філос. дисципліна ви­вчає пита­н­ня символіч. вираже­н­ня смислів, ро­зумі­н­ня, штуч. особистості, етики (напр., пита­н­ня транс­гуманізму, робоетики тощо). Осн. недоліки у концепціях своїх попередників неопозитивісти вбачали у прагнен­ні звести зав­да­н­ня Н. ф. до теорії та психології наук. творчо­сті, опису організац.-технол. механізмів функціонува­н­ня наук. структур, абсолютизації дедуктивно-редукціоналіст. моделі наук. дискурсу (виведен­ні емпірич. висновків із теор. структур). Своїм зав­да­н­ням вони вважали перед­усім об­ґрунтува­н­ня емпірич. і теор. рівнів наук. пі­зна­н­ня (частково теоретичне редукується до емпіричного), верифікац. модель теор. концепцій (з наук. теорії виводять логічно емпіричні факти), інтер­претацію наук. теорії як дедуктивно-організов. системи висловлюва­н­ня про осн. закономірності предмет. сфери дослідж., елімінува­н­ня з мови науки «ненаукові» твердже­н­ня та створе­н­ня універсал.-уніфіков. мови наук. дискурсу. Критика логіч. позитивізму за абсолютизацію емпірич. редукціонізму та принципу верифікації, за не­спроможність вирішити пита­н­ня конкуренції наук. теорій, інтер­претації того факту, що теорії є від­носно само­стій. когнітив. системами і не під­порядковуються (щонайменше одно­значно) цим спо­стереже­н­ням та екс­перименту, при­звели вже в 1970-і рр. до послабле­н­ня позицій неопозитивізму.

Продуктивнішим виявився ін. напрям неопозитивізму — філософія лінгвіст. аналізу науки (Ґ. Райл, Дж. Остін та ін.), які першочерг. увагу приділяли мові реал. на­уки (див. Лінгвофілософія та Мов­лен­нєві дії). У період між двома світ. вій­нами сформувалася як окремий напрям аналіт. філософії Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа. Її утворила група логіків, математиків та філософів, які пере­важно працювали у Львові та Варшаві. Фундатор школи — К. Твардовський (учень Ф. Брентано), осн. пред­ставники — Я.-Л. Лукасевич, С. Лесьневсь­кий, К. Айдукевич, А. Тарський, В. Та­таркевич, Т.-І. Чежовський. Більшість питань, що роз­вивалися у Львів.-Варшав. школі, стосувалися саме Н. ф., зокрема її чл. досліджували осн. методи пі­зна­н­ня, насамперед індуктив., логіч. аналіз мови науки та філософії. Гол. пита­н­ням Н. ф. цієї школи є концепція емпірич. теорії як емпірично-об­ґрунтов. та індуктивно-­перевіреної гіпотет.-дедуктив. сис­теми. Для її пред­ставників характерне не­прийня­т­тя ір­раціоналізму та прагне­н­ня побудувати філос. дослідж. за моде­л­лю наук. способів мисле­н­ня, що сприятиме чіткості та ясності філос. доведень. Науковцям Львів.-Варшав. школи належить вагомий внесок у роз­виток філософії мови, логіч. теорії науки, логіч. семантики та семіотики, в модальну та багато­значну логіку, матем. та методол. дослідже­н­ня. Крім того, пред­ставники цієї школи є авторами фундам. праць з історії філософії, логіки, естетики, психології. На­ступ. період роз­витку Н. ф. по­вʼя­заний із роботою австр.-бри­тан. філософа К.-Р. Поп­пера «The Logic of Scientific Discovery» («Логіка наукового дослідже­н­ня», 1934) та стат­тею амер. вченого В. Куайна «Two Dogmas of Empiricism» («Дві догми емпіризму», 1951), що задекларували більш гнучкі критерії аналізу наук. теорій і пере­хід від аналізу структури готового наук. зна­н­ня на про­блеми рац. рекон­струкції від­кри­т­тя, динаміки та конкуренції наук. теорій. Зокрема, дотримуючись методології неопрагматизму, В. Куайн об­ґрунтовував, що поділ на аналіт. та синтет. судже­н­ня (як це було в позитивістів) нечіткий і пев­ною мірою містить елементи метафізики (до них належить твердже­н­ня, що між аналіт. і синтет. судже­н­нями є чітка демаркац. лінія) — це перша догма, й те, що редукувати всі зна­н­ня до емпіричних неможливо — друга догма. Загалом він роз­робив концепції натуралізов. епістемології, онтол. релятивізму, неви­значеності пере­кладу тощо. У межах постпозитивізму особливого значе­н­ня і пошире­н­ня набули концепції крит. раціоналізму (фальсифікаціонізму) К.-Р. Поп­пера, методологія наук.-­дослідниц. про­грам І. Лакатоша, еволюц. епістемології С. Тулміна, темат. аналізу науки Дж. Холтона, теорії наук. революцій Т. Куна, методол. анархізму П. Фейєрабенда, цін­ніс. концепції наук. раціональності Л. Лаудена, нормативно-цін­ніс. аналіз науки Р. Мер­тона, концепція «неявного зна­н­ня» М. Полані, зміни типів наук. раціональності та формува­н­ня пост­класич. науки (В. Стьопін).

На сучас. етапі роз­витку Н. ф. спо­­стерігається роз­мива­н­ня усталеного предмета філос.-наук. дослідж. як власне філос. аналізу науки з прагне­н­ням екс­плікації та ви­вче­н­ня зовн., екс­терналіст. прак­тик соціокультур. детермінації роз­витку науки, артикуляції персоналіст.-особистіс. вимірів знан­ня. Н. ф. інтенсивно взаємодіє з іс­тор.-культурниц., соц.-психол. науками та дослідж., що зумовлює формува­н­ня комплекс. між­дисциплінар. студій, конкрет. наук. практик продукува­н­ня наук. знан­ня, ситуатив. дослідж. істор.-наук. про­блем із залуче­н­ням методико-­методол. при­йомів конкрет. наук, перед­усім соціогуманітарних — психології, етнології, антропології, культурології, політології, соціології. Чітких обрисів набув предмет гуманітар. пі­зна­н­ня та окреслилася методол. специфіка гуманітар. наук. Філософія життя, нео­кантіанство, антропологія філософська та культури філософія, феноменологія та філос. герменевтика, екзистенціоналізм — об­ґрунтували особливий характер гуманітар. пі­зна­н­ня, його предмет, сфери. Від­бувається процес гуманітаризації науки, зокрема феноменол. та герменевт. практики й під­ходи активно використовують у конкретно-наук. дослідже­н­нях. Особливого значе­н­ня й пошире­н­ня як вияв процесів методол. плюралізму та деобʼєктивації в науці набувають процедури та принципи, опрацьовані в межах філос. герменевтики, — ро­зумі­н­ня та інтер­претації як пошук смислу та сутності. Не­зважаючи на домінува­н­ня процесів диференціації в науці, тенденція до інтеграції науки стає провід­ною. Це виявляє­ться у формуван­ні комплекс. наук. дослідж. (синергетика), комплекс. наук. про­блем (космонавтика). Характерно, що пошук універсал. ідей, покликаних стимулювати процеси інтеграції наук. зна­н­ня, подола­н­ня драм. проти­ставле­н­ня природн. та гуманітар. наук від­бувається на основі гуманіст. норм і принципів та своєрід., новіт. комплекс. наук. Сама диференціація набула ознак інтеграції — інтегрувал. диференціація у формі виникне­н­ня суміж. наук, міграції наук. методів, методол. практик з однієї науки в інші тощо. Історіо­графія Н. ф. пред­ставлена не лише англо-амер. та європ. філос. школами, а й органічно доповнена ін. нац. філос. школами. Серед них є й укр. філософи: в істор. плані — В. Вернадський, П. Копнін, пред­ставники новіт. періоду — В. Будко, В. Бугров, І. Добронравова, С. Крим­ський, В. Лукʼянець, М. Та­расенко, В. Чуйко.

В. П. Мельник

Окрім філос. дисципліни, предметом якої є філос. засади науки та її методологія, іноді вираз «Н. ф.» вживають у вузькому сенсі як по­значе­н­ня філос. засад науки, система яких складається з 2-х під­систем — онтол. та епістемол. засад. Онтологічні містять категорії, що забезпечують ро­зумі­н­ня буття (матерія, рух, про­стір, час, необхідність, випадковість, можливість, дійсність тощо), вони є засадами насамперед наук. картин світу. Епістемологічні забезпечують ро­зумі­н­ня наук. пі­зна­н­ня (дослідж., істина, метод, тео­рія, закон, спо­стереже­н­ня, екс­перимент, факт та ін.) й об­ґрунтовують методологію науки, тобто ідеали та норми наук. дослідже­н­ня. Зга­дані під­системи пере­тинаються. Так, категорія «закон» в он­тол. сенсі по­значає необхідне, а в епістемол. є формою зна­н­ня про необхідне. До серед. 19 ст. Н. ф. не роз­глядали як окрему галузь, а про­блеми наук. пі­зна­н­ня вчені-мислителі (Ф. Бекон, Р. Декарт та ін.) досліджували та висвітлювали в ме­жах певних філос. систем. Не­згода науковців-природо­знавців, пред­ставників т. зв. позитив. науки (давала корисні результати), з натурфілос. домислами спекулятив. філософії оформилася в напрям позитивізму. Його прихильники прагнули, щоб філософія була корисною для науковців, сповід­ували емпіризм та індуктивізм. Н. ф. як напрям світ. філос. думки веде від­лік від робіт Б. Рас­сел­ла, Л. Віт­тґенштайна та пред­ставників Віден. групи. Важливою фігурою в роз­витку Н. ф., починаючи від 1930-х рр., був К.-Р. Поп­пер — по­стій. опонент ві­денців і, зокрема, Р. Карнапа. Він виходив з ідеї роз­робле­н­ня наук. Н. ф. та за­стосува­н­ня водночас логіч. методів, але способи демаркації (від­окремле­н­ня) наукового від ненаукового базував не на ототожнен­ні наук. та істин. знан­ня, що має бути верифіковане або принаймні емпірично під­тверджене (джастифікаціонізм), а на можливості спростува­н­ня наук. знан­ня (фальсифікаціонізм). Ґрунтую­чись на ідеї амер. філософа Ч. Пір­са про схильність людини (і на­уковця) до помилок (фалібілізм) і про крит. ставле­н­ня до своєї діяльності як єдину пере­вагу на­уковця щодо ін. людей, К.-Р. Поп­пер роз­винув поня­т­тя «критичний раціоналізм» у Н. ф. Цей під­хід пояснював появу в науці хибних тверджень (напр., про флогістон, теплець) та від­мову від них на базі рац. критики та емпірич. пере­вірки. На від­міну від неопозитивістів, К.-Р. Поп­пер не заперечував закони метафізики. Він вважав, що походже­н­ня наук. ідей може бути і метафізичним, аби роз­винута на їхній основі наук. теорія була принципово спростовною. У 1960–70-х рр. ідеї крит. раціоналізму були роз­винуті учнями К.-Р. Поп­пера — І. Лакатошом (методол. концепція н.-д. про­грам) та П. Фейрабендом (методол. анархізм) у дис­кусії з амер. істориком та філософом науки Т. Куном — автором ро­зумі­н­ня історії науки як зміни парадигм у ході наук. революцій. Загалом цей етап у роз­витку Н. ф. одержав назву «історична школа», оскільки йому була притаман­на від­мова від сподівань на створе­н­ня універсал. наук. методології та ви­зна­н­ня істор. зміни у ро­зумін­ні предмета й методу науки, зро­зумілої на зразок математизов. природо­знавства (science) на від­міну від гуманітар. студій (humani­ties). Від 1980-х рр. особливу увагу приділяли поня­т­тям «наук. реалізм» й «раціоналізм» та можливості їхньо­го обʼ­єд­на­н­ня в одній методол. концепції за рахунок або зміни ро­зумі­н­ня раціоналізму (Г. Патнем), або від­мови від реалізму (Л. Лау­дан). У по­станаліт. Н. ф. продовжуються дис­кусії щодо роз­­різне­н­ня видів наук. реалізму та ро­зумі­н­ня природи людської сві­домості. Проти­ставле­н­ня т. зв. острівної (англомов.) та континен­тал. філософії в галузі теорії пі­зна­н­ня по­ступово пере­глядається (Р. Рорті, К.-О. Апель, Ю. Габермас, М. Фуко) разом із від­мовою від твердже­н­ня про прірву між природн. та гуманітар. науками. Натуралізм як наук. по­гляд на на­уку базується не лише на когнітив. науках, таких як нейронаука, а й на соціол. під­ході до наук. діяльності (П. Бурдьє, Б. Латур).

Вітчизн. Н. ф. у 1950-і рр. звільнилася від ідеол. пресу разом із природн. науками. Дійсно, створювати атомну та водневу бомби, продовжуючи твердити, що від­носності теорія та квантова механіка — бурж. «лженауки», було неможливо. Багато що для пере­осмисле­н­ня фіз. ідей на основі діалектичного матеріалізму та характерного для нього практ., дія­ль­ніс. під­ходу було зроблено про­від. вченими-фізиками. Так, рад. учений В. Фок за­пропонував прин­цип від­носності до засобів спо­стереже­н­ня як матеріаліст. трактува­н­ня принципу доповняльно­сті Н. Бора, базового для копенгаґен. інтер­претації квант. механіки. Рад. фізик-теоретик М. Мар­ков написав для ж. «Во­просы философии» (1947, № 2) ві­дому ст. «О природе физического по­знания», де висвітлював структурну організацію матерії з позицій квант. механіки. Для ро­зумі­н­ня та пере­осмисле­н­ня методол. принципів сучас. фізики, зокрема принципу від­повід­ності, принципів інваріантності, а також квант.-релятивіст. наук. картини світу чимало зробили й рад. філософи І. Кузнецов, Н. Ов­чин­ніков, Б. Кедров та ін., зокрема й укр. науковці, серед яких — М. Омеляновський. У СРСР цей напрям філос. дослід. науки називали «філософські про­блеми природо­знавства». Особливого роз­витку логіка, філософія та мето­дологія науки набули в 1960-х рр. у контекс­ті заг. «від­лиги» тих часів. Важливу роль тоді ві­ді­грав П. Коп­нін — декан філос. факультету Київ. університету, дир. академ. Ін­ститутів філософії у Києві та Москві. Було зроблено пере­клади провід. робіт зх. філософів із логіки та методології науки. Рефлексуючи над роз­вит­ком сучас. фізики, хімії, біо­логії, вітчизн. філософи не лише критично пере­осмислювали здобутки зарубіж. мислителів, але й активно роз­робляли власні ідеї стосовно змісту, онтол. і гносеол. засад науки. Рад. філософи науки належали до кількох регіон. шкіл: ленінгр. (зосереджувалася на онтол. про­блематиці), моск. (ві­дома здобутками в логіці науки) та київ. (після пере­їзду П. Копніна до Москви працювала пере­важно в галузі методології науки, найві­доміші її пред­ставники — С. Кримський та М. Попович. Н. ф. в Україні роз­вивалася в контекс­ті світо­гляд. роз­відок (В. Шинкарук) та уваги до людської діяльності (В. Іванов). Це сприяло дослідж. у 1970-х рр. філос. засад наук. картин світу як елементу наук. світо­гляду. Наук. революції ро­зумілися не просто як створе­н­ня нових теорій, а як зміна наук. картин світу (П. Дишлевий). Чимало уваги приділяли категоріал. засадам фіз. теорій (А. Артюх, В. Храмова, І. Добронравова), про­блемам теоретизації біо­логії (Н. Депенчук). Загалом у СРСР істор. під­хід до роз­витку науки, увага до практ. спрямува­н­ня наук. діяльності завжди посідали належне місце у Н. ф., а тому пере­клади робіт істор. школи набули широкої популярності. Роз­горта­н­ня від поч. 1970-х рр. сучас. наук. революції повʼязане зі становле­н­ням неліній. природо­знавства, зокрема фізики високих енергій та синергетики. Нелінійні єдині теорії фундам. фіз. взаємодій у своєму за­стосуван­ні до космології при­звели до концепції множин­ності світів (мультиверсум). Ця концепція вимагала пере­осмисле­н­ня філос. та світо­гляд. засад космології. Такий пере­гляд здійснили київ. філософи С. Кримський та В. Кузнецов. Філос. засади синергетики як заг.-наук. про­грами побудови неліній. теорій самоорганізації в різних галузях знань були роз­глянуті саме в київ. філос. школі І. Добронравовою. Синергетика як заг.-наук. про­грама побудови неліній. теорій самоорганізації в різних галузях знань виникла спочатку у фізиці та хімії. Це був другий напрям роз­витку сучас. наук. революції, що охоплював не лише природозн. науки, зокрема біо­логію, а й виходив на терени гуманітаристики, оскільки самоорганізація як становле­н­ня нового цілого, що моделювала синергетика, була характерна саме для обʼєктів гуманітар. наук з їхньою цілісністю й здатністю до самороз­витку. Недарма в остан­нє десятилі­т­тя 20 ст. синергет. методологія була за­стосована до історії, соціології, психології, літературо­знавства. Багато в чому заслуга тут належить укр. дослідникам, які на поч. 21 ст. створили Укр. синергет. товариство, що обʼ­єд­нало багатьох учених, які втілювали ідеї синергетики в гуманітар. та соц. сферах і роз­робляли філос. засади синергетики. Нові наук. тенденції були узагальнені академік РАН, іноз. чл. НАНУ В. Стьопіним у концепції постнекласич. науки як сучас. етапу її роз­витку, що виникає, як і попередні етапи класич. та некласич. науки, внаслідок глобал. наук. революції, що продовжує роз­гортатися нині. Обʼєкти постнекласич. науки — це складні системи, здатні до самороз­витку. Умовою їх пі­­зна­н­ня є адекватна цін­нісна орієнтація дослідників, оскільки це системи людиновимірні, тобто такі, що включають у себе людину або є для неї над­звичайно важливими (соц., екол., техноген­ні). Укр. філософи науки активно працюють над осмисле­н­ням нових обріїв роз­витку науки та су­спільства, специфіки транс­дисциплінар. методології та епістемол. засад сучас. наук. пі­зна­н­ня.

І. С. Добронравова

Завантажити статтю