Науки філософія

НАУ́КИ ФІЛОСО́ФІЯ – галузь філософського знання, предметом якої є встановлення загальних закономірностей та тенденцій розвитку наукового пізнання як специфічної діяльності освоєння світу, структури й динаміки розвитку науки в історичному та соціокультурному дискурсі. Процес становлення та розвитку Н. ф. демонструє її тісний зв’язок із конкретно-наук. дослідж., виявляє онтол. передумови та філос. основи науки, ідеали та норми пізнавал. діяльності з погляду їх гносеол. можливостей та евристич. потенціалу, соціокультурну обумовленість наук.-пізнавал. діяльності. На межі теор.-методол. проблематики Н. ф. сформувався широкий, постійно розширювал. пласт дослідж. онтол. змісту, а саме: філос. проблеми природн. і сусп. наук (філософія фізики, хімії, математики, біології, історії, права, економіки тощо). Термін «Н. ф.» увів у наук. обіг нім. філософ Є. Дюрінґ у роботі «Logik und Wissenschaftstheorie» («Логіка і філософія науки», 1878). Наука як соц. інститут сформувалася в Європі Нового часу (17 ст.), її джерела сягають натурфілософії Давньої Греції. Саме у цей час відбувся рев. переворот в освоєнні світу — від реліг.-міфол. до філос.; чуттєво-образне розуміння світу доповнилося понятійним; відбулося подвоєння світу — до його чуттєвої даності додано сутнісно-абстрактну. В межах нового філос. світогляду сформувалося матем. теор. знання (Евклід). Інтегративна єдність матем., натурфілос., інж.-тех. (досвідного) знання в поєднанні з антропоцентрич. ідеями епохи Відродження стали основою зародження природн. науки Нового часу, що знайшла своє втілення в механіці Ґ. Ґалілея. Аналогічно й витоки Н. ф. можна побачити в Давній Греції, зокрема в теорії ідей Платона, у логіці та теорії пізнання Аристотеля. Власне артикульов. проблематика Н. ф. рельєфно кристалізувалася в Новий час (Ф. Бекон, Ґ. Геґель, Ж. Д’Аламбер, Р. Декарт, Д. Дідро, Ґ. Ляйбніц, І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінґ).

Історично спроба побудови Н. ф. — автоном. інституц. напряму філос. дослідж. як способу самопізнання науки — зреалізувалася в 1830-х рр. у межах першого позитивізму (О. Конт, Г. Спенсер, Дж.-Ст. Мілль та ін.). Це стало своєрід. реакцією та методол. рефлексією на зростання ролі й престижу науки в житті суспільства. Відбувалася професіоналізація наук. діяльності з метою систем. та системат. отримання наук. знання і підготовки наук. кадрів. Згідно з концепціями перших позитивістів єдиним джерелом істин. знання може бути лише емпірич. досвід, а універсал. методом відкриття та обґрунтування наук. законів має стати індуктив. метод. Отже, гол. мету Н. ф. вони вбачали в побудові наук.-пізнавал. діяльності відповідно до певних філос.-методол. норм та ідеалів, у створенні заг.-наук. картини світу та універсал. гносеології (див. Епістемологія) шляхом узагальнення конкретно-наук. пізнавал. практик, дослідж. психол. особливостей та індуктивно-логіч. практик емпірич. пізнання (див. Емпіризм). У цей період розпочався процес дисциплінар. організації наук. дослідж., насамперед — природничих наук, їх теоретизації шляхом побудови теор. об’єктів та процесів математизації науки. Другий позитивізм (1-а чв. 20 ст.) сформувався під впливом рев. змін, що відбулися в науці та в спробах побудувати нову методологію наук. дослідж., що долала б обмеженості емпірично-індуктивіст. моделі наук. пізнання. Таку проблематику пізнання започатковували передусім самі вчені — Е. Мах, М. Планк, А. Пуанкаре, А. Айнштайн та ін. Осн. завдання вони вбачали в необхідності обґрунтування змістов. основ науки. Радикал. зміни відбулися в природн. науках (фізиці, хімії, біології) та математиці: створення спец. теорії відносності, чисел. систем неевклід. геометрії, квант. гіпотези Планка, відкриття явища радіоактивності, перетворення хім. елементів, конструювання еволюц. теорії видів. Особливого значення набуло питання про онтол. статус фундам. понять, принципів та ідей науки, їх співвідношення з реальністю. Суттєво зросла абстрактність та рівень всезагальності природн.-наук. теорій. Цей процес віддаленості наук. конструкцій від реальності породжував формування концепцій незалежності, автономності теор. конструкцій від практики. У межах другого позитивізму — емпіріокритицизму — було піддано критиці розуміння наук. пізнання як шляху від фактів, результатів експериментів до наук. теорій. Насправді він не є логічно-лінійним: теорії не можуть бути виведені з досвіду, а створюються у результаті творчо-конструктив. діяльності мислення на основі емпірич. бази наук. дослідж., узгоджуючись з нею. Такий аналіз виявив обмеженості верифікац. схеми підтвердження евристичності та істинності наук. теорій, загострив питання про природу матем. знання, методи його отримання й обґрунтування. Внаслідок цього сформувалася низка нових філос. концепцій обґрунтування методол. особливостей природи теор. знання — конвенціоналізм, прагматизм, інструменталізм, операціоналізм, лінгвіст. аналіз мови науки тощо.

Наступ. позитивіст. період — аналітичний, присвяч. питанням аналізу мови науки. Спочатку неопозитивізм сприймали як форму логіч. позитивізму, а згодом доповнили філософією лінгвіст. аналізу. Основи тематики таких дослідж. було визначено у працях Л. Віттґенштайна та представників Віден. гуртка й Берлін. групи (М. Шлік, О. Нейрат, Р. Карнап, Ф. Франк, Г. Райхенбах та ін.). На ранніх етапах формування аналітичної філософії значно поширилася методологія неореалізму (Дж.-Е. Мур, Б. Расселл) — як критика абсолют. ідеалізму неогеґельянців. Неореалісти наголошували на тому, що матер. об’єкти існують незалежно від нас і можуть бути пізнані на підставі аналізу нашого сприйняття. Розвиваючи ідеї неореалізму, Б. Расселл запропонував концепцію логіч. атомізму. Акцент із проблеми реальності на проблему мови змістив Л. Віттґенштайн. У ранній період діяльності він дотримувався методології логіч. аналізу мови, у пізній — лінгвістичного. В часи написання «Tractatus Logico-Philosophicus» («Логіко-філософський трактат», 1921) його цікавило питання побудови ідеал. мови (своєрід. прообраз формалізов. мов, з-поміж яких і комп’ютерні програми), тобто мови, яка б не містила двозначностей і достовірно відображала наші знання про навколиш. світ. Утім, очевидно, і не в останню чергу внаслідок доведення одним із учасників Віден. гуртка К. Ґьоделем теорем про неповноту, ідею постання такої мови виявилося неможливо реалізувати. Загалом в аналіт. філософії отримала розвиток не так Н. ф., як філософія окремих наук. Напр., надзвичайно потуж. напрямом є філософія свідомості («philosophy of mind» — Дж. Серль, Д. Деннет, Д. Чалмерс), на розвиток якого впливають дослідж. фізіології вищої нерв. діяльності, нейрології. Сформувався напрям нейрофілософії (П.-С. Черчленд), у межах якого пояснюють природу знань і специфіку пізнання, аналізуючи діяльність нейронів у корі головного мозку. Під впливом розвитку комп’ютер. наук стрімко розвинули філософію штуч. інтелекту (починаючи зі статті А. Тюрінґа — «Computing Machinery and Intelligence» / «Обчислювальні машини й інтелект», 1950). Ця філос. дисципліна вивчає питання символіч. вираження смислів, розуміння, штуч. особистості, етики (напр., питання трансгуманізму, робоетики тощо). Осн. недоліки у концепціях своїх попередників неопозитивісти вбачали у прагненні звести завдання Н. ф. до теорії та психології наук. творчості, опису організац.-технол. механізмів функціонування наук. структур, абсолютизації дедуктивно-редукціоналіст. моделі наук. дискурсу (виведенні емпірич. висновків із теор. структур). Своїм завданням вони вважали передусім обґрунтування емпірич. і теор. рівнів наук. пізнання (частково теоретичне редукується до емпіричного), верифікац. модель теор. концепцій (з наук. теорії виводять логічно емпіричні факти), інтерпретацію наук. теорії як дедуктивно-організов. системи висловлювання про осн. закономірності предмет. сфери дослідж., елімінування з мови науки «ненаукові» твердження та створення універсал.-уніфіков. мови наук. дискурсу. Критика логіч. позитивізму за абсолютизацію емпірич. редукціонізму та принципу верифікації, за неспроможність вирішити питання конкуренції наук. теорій, інтерпретації того факту, що теорії є відносно самостій. когнітив. системами і не підпорядковуються (щонайменше однозначно) цим спостереженням та експерименту, призвели вже в 1970-і рр. до послаблення позицій неопозитивізму.

Продуктивнішим виявився ін. напрям неопозитивізму — філософія лінгвіст. аналізу науки (Ґ. Райл, Дж. Остін та ін.), які першочерг. увагу приділяли мові реал. науки (див. Лінгвофілософія та Мовленнєві дії). У період між двома світ. війнами сформувалася як окремий напрям аналіт. філософії Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа. Її утворила група логіків, математиків та філософів, які переважно працювали у Львові та Варшаві. Фундатор школи — К. Твардовський (учень Ф. Брентано), осн. представники — Я.-Л. Лукасевич, С. Лесьневський, К. Айдукевич, А. Тарський, В. Татаркевич, Т.-І. Чежовський. Більшість питань, що розвивалися у Львів.-Варшав. школі, стосувалися саме Н. ф., зокрема її чл. досліджували осн. методи пізнання, насамперед індуктив., логіч. аналіз мови науки та філософії. Гол. питанням Н. ф. цієї школи є концепція емпірич. теорії як емпірично-обґрунтов. та індуктивно-перевіреної гіпотет.-дедуктив. системи. Для її представників характерне неприйняття ірраціоналізму та прагнення побудувати філос. дослідж. за моделлю наук. способів мислення, що сприятиме чіткості та ясності філос. доведень. Науковцям Львів.-Варшав. школи належить вагомий внесок у розвиток філософії мови, логіч. теорії науки, логіч. семантики та семіотики, в модальну та багатозначну логіку, матем. та методол. дослідження. Крім того, представники цієї школи є авторами фундам. праць з історії філософії, логіки, естетики, психології. Наступ. період розвитку Н. ф. пов’язаний із роботою австр.-британ. філософа К.-Р. Поппера «The Logic of Scientific Discovery» («Логіка наукового дослідження», 1934) та статтею амер. вченого В. Куайна «Two Dogmas of Empiricism» («Дві догми емпіризму», 1951), що задекларували більш гнучкі критерії аналізу наук. теорій і перехід від аналізу структури готового наук. знання на проблеми рац. реконструкції відкриття, динаміки та конкуренції наук. теорій. Зокрема, дотримуючись методології неопрагматизму, В. Куайн обґрунтовував, що поділ на аналіт. та синтет. судження (як це було в позитивістів) нечіткий і певною мірою містить елементи метафізики (до них належить твердження, що між аналіт. і синтет. судженнями є чітка демаркац. лінія) — це перша догма, й те, що редукувати всі знання до емпіричних неможливо — друга догма. Загалом він розробив концепції натуралізов. епістемології, онтол. релятивізму, невизначеності перекладу тощо. У межах постпозитивізму особливого значення і поширення набули концепції крит. раціоналізму (фальсифікаціонізму) К.-Р. Поппера, методологія наук.-дослідниц. програм І. Лакатоша, еволюц. епістемології С. Тулміна, темат. аналізу науки Дж. Холтона, теорії наук. революцій Т. Куна, методол. анархізму П. Фейєрабенда, цінніс. концепції наук. раціональності Л. Лаудена, нормативно-цінніс. аналіз науки Р. Мертона, концепція «неявного знання» М. Полані, зміни типів наук. раціональності та формування посткласич. науки (В. Стьопін).

На сучас. етапі розвитку Н. ф. спостерігається розмивання усталеного предмета філос.-наук. дослідж. як власне філос. аналізу науки з прагненням експлікації та вивчення зовн., екстерналіст. практик соціокультур. детермінації розвитку науки, артикуляції персоналіст.-особистіс. вимірів знання. Н. ф. інтенсивно взаємодіє з істор.-культурниц., соц.-психол. науками та дослідж., що зумовлює формування комплекс. міждисциплінар. студій, конкрет. наук. практик продукування наук. знання, ситуатив. дослідж. істор.-наук. проблем із залученням методико-методол. прийомів конкрет. наук, передусім соціогуманітарних — психології, етнології, антропології, культурології, політології, соціології. Чітких обрисів набув предмет гуманітар. пізнання та окреслилася методол. специфіка гуманітар. наук. Філософія життя, неокантіанство, антропологія філософська та культури філософія, феноменологія та філос. герменевтика, екзистенціоналізм — обґрунтували особливий характер гуманітар. пізнання, його предмет, сфери. Відбувається процес гуманітаризації науки, зокрема феноменол. та герменевт. практики й підходи активно використовують у конкретно-наук. дослідженнях. Особливого значення й поширення як вияв процесів методол. плюралізму та деоб’єктивації в науці набувають процедури та принципи, опрацьовані в межах філос. герменевтики, — розуміння та інтерпретації як пошук смислу та сутності. Незважаючи на домінування процесів диференціації в науці, тенденція до інтеграції науки стає провідною. Це виявляється у формуванні комплекс. наук. дослідж. (синергетика), комплекс. наук. проблем (космонавтика). Характерно, що пошук універсал. ідей, покликаних стимулювати процеси інтеграції наук. знання, подолання драм. протиставлення природн. та гуманітар. наук відбувається на основі гуманіст. норм і принципів та своєрід., новіт. комплекс. наук. Сама диференціація набула ознак інтеграції — інтегрувал. диференціація у формі виникнення суміж. наук, міграції наук. методів, методол. практик з однієї науки в інші тощо. Історіографія Н. ф. представлена не лише англо-амер. та європ. філос. школами, а й органічно доповнена ін. нац. філос. школами. Серед них є й укр. філософи: в істор. плані — В. Вернадський, П. Копнін, представники новіт. періоду — В. Будко, В. Бугров, І. Добронравова, С. Кримський, В. Лук’янець, М. Тарасенко, В. Чуйко.

В. П. Мельник

Окрім філос. дисципліни, предметом якої є філос. засади науки та її методологія, іноді вираз «Н. ф.» вживають у вузькому сенсі як позначення філос. засад науки, система яких складається з 2-х підсистем — онтол. та епістемол. засад. Онтологічні містять категорії, що забезпечують розуміння буття (матерія, рух, простір, час, необхідність, випадковість, можливість, дійсність тощо), вони є засадами насамперед наук. картин світу. Епістемологічні забезпечують розуміння наук. пізнання (дослідж., істина, метод, теорія, закон, спостереження, експеримент, факт та ін.) й обґрунтовують методологію науки, тобто ідеали та норми наук. дослідження. Згадані підсистеми перетинаються. Так, категорія «закон» в онтол. сенсі позначає необхідне, а в епістемол. є формою знання про необхідне. До серед. 19 ст. Н. ф. не розглядали як окрему галузь, а проблеми наук. пізнання вчені-мислителі (Ф. Бекон, Р. Декарт та ін.) досліджували та висвітлювали в межах певних філос. систем. Незгода науковців-природознавців, представників т. зв. позитив. науки (давала корисні результати), з натурфілос. домислами спекулятив. філософії оформилася в напрям позитивізму. Його прихильники прагнули, щоб філософія була корисною для науковців, сповідували емпіризм та індуктивізм. Н. ф. як напрям світ. філос. думки веде відлік від робіт Б. Расселла, Л. Віттґенштайна та представників Віден. групи. Важливою фігурою в розвитку Н. ф., починаючи від 1930-х рр., був К.-Р. Поппер — постій. опонент віденців і, зокрема, Р. Карнапа. Він виходив з ідеї розроблення наук. Н. ф. та застосування водночас логіч. методів, але способи демаркації (відокремлення) наукового від ненаукового базував не на ототожненні наук. та істин. знання, що має бути верифіковане або принаймні емпірично підтверджене (джастифікаціонізм), а на можливості спростування наук. знання (фальсифікаціонізм). Ґрунтуючись на ідеї амер. філософа Ч. Пірса про схильність людини (і науковця) до помилок (фалібілізм) і про крит. ставлення до своєї діяльності як єдину перевагу науковця щодо ін. людей, К.-Р. Поппер розвинув поняття «критичний раціоналізм» у Н. ф. Цей підхід пояснював появу в науці хибних тверджень (напр., про флогістон, теплець) та відмову від них на базі рац. критики та емпірич. перевірки. На відміну від неопозитивістів, К.-Р. Поппер не заперечував закони метафізики. Він вважав, що походження наук. ідей може бути і метафізичним, аби розвинута на їхній основі наук. теорія була принципово спростовною. У 1960–70-х рр. ідеї крит. раціоналізму були розвинуті учнями К.-Р. Поппера — І. Лакатошом (методол. концепція н.-д. програм) та П. Фейрабендом (методол. анархізм) у дискусії з амер. істориком та філософом науки Т. Куном — автором розуміння історії науки як зміни парадигм у ході наук. революцій. Загалом цей етап у розвитку Н. ф. одержав назву «історична школа», оскільки йому була притаманна відмова від сподівань на створення універсал. наук. методології та визнання істор. зміни у розумінні предмета й методу науки, зрозумілої на зразок математизов. природознавства (science) на відміну від гуманітар. студій (humanities). Від 1980-х рр. особливу увагу приділяли поняттям «наук. реалізм» й «раціоналізм» та можливості їхнього об’єднання в одній методол. концепції за рахунок або зміни розуміння раціоналізму (Г. Патнем), або відмови від реалізму (Л. Лаудан). У постаналіт. Н. ф. продовжуються дискусії щодо розрізнення видів наук. реалізму та розуміння природи людської свідомості. Протиставлення т. зв. острівної (англомов.) та континентал. філософії в галузі теорії пізнання поступово переглядається (Р. Рорті, К.-О. Апель, Ю. Габермас, М. Фуко) разом із відмовою від твердження про прірву між природн. та гуманітар. науками. Натуралізм як наук. погляд на науку базується не лише на когнітив. науках, таких як нейронаука, а й на соціол. підході до наук. діяльності (П. Бурдьє, Б. Латур).

Вітчизн. Н. ф. у 1950-і рр. звільнилася від ідеол. пресу разом із природн. науками. Дійсно, створювати атомну та водневу бомби, продовжуючи твердити, що відносності теорія та квантова механіка — бурж. «лженауки», було неможливо. Багато що для переосмислення фіз. ідей на основі діалектичного матеріалізму та характерного для нього практ., діяльніс. підходу було зроблено провід. вченими-фізиками. Так, рад. учений В. Фок запропонував принцип відносності до засобів спостереження як матеріаліст. трактування принципу доповняльності Н. Бора, базового для копенгаґен. інтерпретації квант. механіки. Рад. фізик-теоретик М. Марков написав для ж. «Вопросы философии» (1947, № 2) відому ст. «О природе физического познания», де висвітлював структурну організацію матерії з позицій квант. механіки. Для розуміння та переосмислення методол. принципів сучас. фізики, зокрема принципу відповідності, принципів інваріантності, а також квант.-релятивіст. наук. картини світу чимало зробили й рад. філософи І. Кузнецов, Н. Овчинніков, Б. Кедров та ін., зокрема й укр. науковці, серед яких — М. Омеляновський. У СРСР цей напрям філос. дослід. науки називали «філософські проблеми природознавства». Особливого розвитку логіка, філософія та методологія науки набули в 1960-х рр. у контексті заг. «відлиги» тих часів. Важливу роль тоді відіграв П. Копнін — декан філос. факультету Київ. університету, дир. академ. Інститутів філософії у Києві та Москві. Було зроблено переклади провід. робіт зх. філософів із логіки та методології науки. Рефлексуючи над розвитком сучас. фізики, хімії, біології, вітчизн. філософи не лише критично переосмислювали здобутки зарубіж. мислителів, але й активно розробляли власні ідеї стосовно змісту, онтол. і гносеол. засад науки. Рад. філософи науки належали до кількох регіон. шкіл: ленінгр. (зосереджувалася на онтол. проблематиці), моск. (відома здобутками в логіці науки) та київ. (після переїзду П. Копніна до Москви працювала переважно в галузі методології науки, найвідоміші її представники — С. Кримський та М. Попович. Н. ф. в Україні розвивалася в контексті світогляд. розвідок (В. Шинкарук) та уваги до людської діяльності (В. Іванов). Це сприяло дослідж. у 1970-х рр. філос. засад наук. картин світу як елементу наук. світогляду. Наук. революції розумілися не просто як створення нових теорій, а як зміна наук. картин світу (П. Дишлевий). Чимало уваги приділяли категоріал. засадам фіз. теорій (А. Артюх, В. Храмова, І. Добронравова), проблемам теоретизації біології (Н. Депенчук). Загалом у СРСР істор. підхід до розвитку науки, увага до практ. спрямування наук. діяльності завжди посідали належне місце у Н. ф., а тому переклади робіт істор. школи набули широкої популярності. Розгортання від поч. 1970-х рр. сучас. наук. революції пов’язане зі становленням неліній. природознавства, зокрема фізики високих енергій та синергетики. Нелінійні єдині теорії фундам. фіз. взаємодій у своєму застосуванні до космології призвели до концепції множинності світів (мультиверсум). Ця концепція вимагала переосмислення філос. та світогляд. засад космології. Такий перегляд здійснили київ. філософи С. Кримський та В. Кузнецов. Філос. засади синергетики як заг.-наук. програми побудови неліній. теорій самоорганізації в різних галузях знань були розглянуті саме в київ. філос. школі І. Добронравовою. Синергетика як заг.-наук. програма побудови неліній. теорій самоорганізації в різних галузях знань виникла спочатку у фізиці та хімії. Це був другий напрям розвитку сучас. наук. революції, що охоплював не лише природозн. науки, зокрема біологію, а й виходив на терени гуманітаристики, оскільки самоорганізація як становлення нового цілого, що моделювала синергетика, була характерна саме для об’єктів гуманітар. наук з їхньою цілісністю й здатністю до саморозвитку. Недарма в останнє десятиліття 20 ст. синергет. методологія була застосована до історії, соціології, психології, літературознавства. Багато в чому заслуга тут належить укр. дослідникам, які на поч. 21 ст. створили Укр. синергет. товариство, що об’єднало багатьох учених, які втілювали ідеї синергетики в гуманітар. та соц. сферах і розробляли філос. засади синергетики. Нові наук. тенденції були узагальнені академік РАН, іноз. чл. НАНУ В. Стьопіним у концепції постнекласич. науки як сучас. етапу її розвитку, що виникає, як і попередні етапи класич. та некласич. науки, внаслідок глобал. наук. революції, що продовжує розгортатися нині. Об’єкти постнекласич. науки — це складні системи, здатні до саморозвитку. Умовою їх пізнання є адекватна ціннісна орієнтація дослідників, оскільки це системи людиновимірні, тобто такі, що включають у себе людину або є для неї надзвичайно важливими (соц., екол., техногенні). Укр. філософи науки активно працюють над осмисленням нових обріїв розвитку науки та суспільства, специфіки трансдисциплінар. методології та епістемол. засад сучас. наук. пізнання.

Літ.: L. Witgenstein. Logisch-Philosophische Abhandlung. Leipzig, 1921; K. Popper. Logik der Forschung. Zur Erkenntnistheorie der modernen Naturwissenschaft. 1934; Омельяновский М. Против индетерминизма в квантовой механике // Филос. вопр. современ. физики. К., 1956; K. Popper. Conjectures and Refutations: The Growth of Scientific Knowledge. London, 1963; Фок В. А. Квантовая физика и строение материи. Москва, 1965; Копнин П. В. Введение в марксистскую гносеологию. К., 1966; Попович М. О философском анализе языка науки. К., 1966; Костюк Н. Т. О сущности жизни. К., 1967; Його ж. Логіка і наукове пізнання. К., 1971; Депенчук Н. П. Материалистическая диалектика и методы биологического исследования. К., 1973; Копнин П. В. Гносеологические и логические основы науки. К., 1974; Кедровський О. І. Методи побудови теоретичних систем знання: Діалог філософа і математикa. К., 1977; Крымский С. Б., Кузнецов В. И. Мировоззренческие категории в современном естествознании. К., 1983; S. P. Sit’ko, Ye. A. Andreyev, I. S. Dobronravova. The Whole as a Result of Self-Organization // J. of Biological Physics. 1988. Vol. 16; Добронравова И. С. Синергетика: становление нелинейного мышления. К., 1990; Сидоренко Л. И. Философские проблемы становления и развития биотехнологии. К., 1991; Аналитическая философия: Избр. тексты. Москва, 1993; Аналитическая философия: становление и развитие: Хрестоматия. С.-Петербург, 1998; Кисельов М. М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. К., 2000; Степин В. С. Теоретическое знание. Москва, 2000; Чуйко В. Л. Рефлексія основоположень методологій філософії науки. К., 2000; Добронравова И. С. Физика живого как феномен постнеклассической науки // Физика живого. 2001. Т. 9, № 1; Кримський С. Запити філософських смислів. К., 2003; Гардашук Т. В. Концептуальні параметри екологізму. К., 2005; Добронравова І., Білоус Т., Комар О. Новітня західна філософія науки. К., 2008; Добронравова І. Практична філософія науки. С., 2017; Добронравова І., Сидоренко Л., Кравчук А., Чуйко В. Дослідження філософських проблем природознавства у другій половині ХХ століття // Київ. філос. школа у другій пол. ХХ ст. К., 2019.

І. С. Добронравова

Розмір шрифту

Науки філософія

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті