Наукова поезія

Визначення і загальна характеристика

НАУКО́ВА ПОЕ́ЗІЯ — осягне­н­ня законів роз­витку природи і соціуму чут­тєво-образними засобами лірики. У Н. п. думка по­стає в такій нерозривно-естет. єд­ності нац. та емоц. начал, що наук. елемент не лише проникає в зміст, а й ви­значає жанр твору, стаючи рушій. силою роз­витку лірич. теми. Теоретиком Н. п. став франц. критик і літературо­знавець Р. Ґіль, який у своїй праці «Traité du Verbe» («Трактат про слово», 1887), від­стоюючи необхідність по­єд­на­н­ня науки й мистецтва, вперше вжив термін «Н. п.», закріплюючи за ним одну зі своїх гол. теор. на­станов: «Наука повин­на шукати животворного диха­н­ня у поезії». До Н. п. належить рання грец. космогонічна й астроном. поезія, філос. дидакт. поеми («Астрономія» Гесіода, «Астрологія» Клеостра, «Про природу речей» Т.-Л. Кара, «Про землеробство» Верґілія), деякі шестидневи та фізіологи, характерні для природн.-наук. літ-ри Київ. Русі, а також окремі твори вчених, напр. «Прогностична оцінка поточного 1488 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету». Характерна риса цих творів у тому, що наук. матеріал тут перед­усім стає засобом образ. узагальне­н­ня і метафоризації, їм притаман­на «пропагандист.» на­станова автора, дидакт.-раціоналіст. основа віршів.

Літ. традиція Н. п., що спирається на філос. засади сцієнтизму, роз­ділилася на кілька темат. рукавів. Один із них умовно можна на­звати літературо­знавчим, у ньому схрещуються художнє слово як жива душа поезії і теор. напуче­н­ня про це ж слово як формал. душа поезії. Жанр. різновиди цього від­галуже­н­ня над­звичайно різноманітні: це і поет. трактати про мистецтво («Лист до Пізонів» Горація, «Про мистецтво поетичне» Н. Буало), і насичені наук. елементами твори про при­значе­н­ня поезії та на­станови митця («La Fonction du poète» / «Поклика­н­ня поета» В.-М. Гюґо, «Cri­tique de la poésie» / «Критика поезії» П. Елюара), ліричні маніфести, які В. Брюховецький справед­ливо на­звав «ста­т­тями в поет. формі, включеними у літ.-крит. процес» (напр., вірші «Декларація прав поета» І. Сельвінського, «Декларація обовʼязків поета і громадянина» М. Рильського, «Ars poetica» Є. Маланюка, Михайла Ореста, С. Гординського, «Lʼart poetique» Є. Маланюка). Ідея лірич. осмисле­н­ня наук. літературозн. положень зумовлює й палітру виражал. засобів цих творів (автор. висловлюва­н­ня й характеристики, логізов. тип мови, пріоритет оціноч. тропів над зображал. образністю), та все ж ця «поезія думки» є й одночасно «поезією серця».

Окрему гілку Н. п. складають твори натурфілос. тематики, що подають філос.-концептуал. аналіз метафіз. про­блем («Письмо о пользе стекла» М. Ломоносова, «Про золотарів», «Про гутників і про склярів», «Про кожумʼяк, що шкури вичиняють», «Про бондарів, або ж про плотників» Климентія Зіновіїва). Наук. ідеї в цих творах злиті з чут­тєвими образами, внутрішньо освітлені лірич. думкою. Роз­квіт Н. п. припав на кін. 19 — поч. 20 ст., у звʼязку з виходом на су­спільно-культурну арену авангардизму і його намага­н­ня зламати усталені естет. принципи за рахунок роз­шире­н­ня інтелектуал. й естет. меж поезії, ставок на кон­структивізм, динамізм, машинізм тощо. Услід за В. Брюсовим, який у Росії популяризував теорію Н. п. Р. Ґіля та на практиці втілював її у життя (вірш «Мир электрона»), одним із фундаторів Н. п. в Україні став В. Ґадзінський. Найхарактерніша його поема — «Айнштайн», присвяч. лауреатові Нобелів. премії А. Айн­штайну. Естетизацією наук. знань за­ймалася й очолювана В. Поліщуком літ.-мист. група «Авангард», яка, проголосивши про­граму «кон­структив. динамізму», випустила три альманахи: «Бюлетень “Авангарду”» (1928), «Мистецькі матеріали “Авангарду”» і «Авангард» (обидва — 1929). Н. п. В. Поліщука (його зб. «Геніальні кри­стали» пере­конливо від­била глибоке матеріаліст. ро­зумі­н­ня виникне­н­ня й еволюції життя) дала взірці синтезу естетики й космогонії, фізики і психології, біо­логії та соціології. Елементи Н. п. присутні у творчості П. Тичини (цикли «Псалом залізу», «У космічному оркестрі»), М. Бажана (поема «Число»), М. Семенка («Каблепоема за океан», «Моя мозаїка»), Олега Ольжича («Геологія», «Антропологія») та ін., а також у деяких творах 1960–90-х рр. І. Драча (зб. «На дні роси») та Є. Гуцала (кн. «Письмо землі»).

Літ.: Романченко І. В. Поліщук та його кон­структивний динамізм // ЧШ. 1928. № 12; Мейлах Б. С. На рубеже науки и искус­ства: Спор о двух сферах по­знания и творчества. Ленин­град, 1971; Чорногуз Т. Наукова поезія В. Ґадзінського // Наука і су­спільство. 1990. № 6; Соловей Е. Поезія пі­зна­н­ня. К., 1991.

О. Г. Астафʼєв

Завантажити статтю