Наукова поезія

НАУКО́ВА ПОЕ́ЗІЯ  — осягнення законів розвитку природи і соціуму чуттєво-образними засобами лірики. У Н. п. думка постає в такій нерозривно-естет. єдності нац. та емоц. начал, що наук. елемент не лише проникає в зміст, а й визначає жанр твору, стаючи рушій. силою розвитку лірич. теми. Теоретиком Н. п. став франц. критик і літературознавець Р. Ґіль, який у своїй праці «Traité du Verbe» («Трактат про слово», 1887), відстоюючи необхідність поєднання науки й мистецтва, вперше вжив термін «Н. п.», закріплюючи за ним одну зі своїх гол. теор. настанов: «Наука повинна шукати животворного дихання у поезії». До Н. п. належить рання грец. космогонічна й астроном. поезія, філос. дидакт. поеми («Астрономія» Гесіода, «Астрологія» Клеостра, «Про природу речей» Т.-Л. Кара, «Про землеробство» Верґілія), деякі шестидневи та фізіологи, характерні для природн.-наук. літ-ри Київ. Русі, а також окремі твори вчених, напр. «Прогностична оцінка поточного 1488 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету». Характерна риса цих творів у тому, що наук. матеріал тут передусім стає засобом образ. узагальнення і метафоризації, їм притаманна «пропагандист.» настанова автора, дидакт.-раціоналіст. основа віршів.

Літ. традиція Н. п., що спирається на філос. засади сцієнтизму, розділилася на кілька темат. рукавів. Один із них умовно можна назвати літературознавчим, у ньому схрещуються художнє слово як жива душа поезії і теор. напучення про це ж слово як формал. душа поезії. Жанр. різновиди цього відгалуження надзвичайно різноманітні: це і поет. трактати про мистецтво («Лист до Пізонів» Горація, «Про мистецтво поетичне» Н. Буало), і насичені наук. елементами твори про призначення поезії та настанови митця («La Fonction du poète» / «Покликання поета» В.-М. Гюґо, «Cri­tique de la poésie» / «Критика поезії» П. Елюара), ліричні маніфести, які В. Брюховецький справед­ливо назвав «статтями в поет. формі, включеними у літ.-крит. процес» (напр., вірші «Декларація прав поета» І. Сельвінського, «Декларація обов’язків поета і громадянина» М. Рильського, «Ars poetica» Є. Маланюка, Михайла Ореста, С. Гординського, «L’art poetique» Є. Маланюка). Ідея лірич. осмислення наук. літературозн. положень зумовлює й палітру виражал. засобів цих творів (автор. висловлювання й характеристики, логізов. тип мови, пріоритет оціноч. тропів над зображал. образністю), та все ж ця «поезія думки» є й одночасно «поезією серця».

Окрему гілку Н. п. складають твори натурфілос. тематики, що подають філос.-концептуал. аналіз метафіз. проблем («Письмо о пользе стекла» М. Ломоносова, «Про золотарів», «Про гутників і про склярів», «Про кожум’як, що шкури вичиняють», «Про бондарів, або ж про плотників» Климентія Зіновіїва). Наук. ідеї в цих творах злиті з чуттєвими образами, внутрішньо освітлені лірич. думкою. Розквіт Н. п. припав на кін. 19 — поч. 20 ст., у зв’язку з виходом на суспільно-культурну арену авангардизму і його намагання зламати усталені естет. принципи за рахунок розширення інтелектуал. й естет. меж поезії, ставок на конструктивізм, динамізм, машинізм тощо. Услід за В. Брюсовим, який у Росії популяризував теорію Н. п. Р. Ґіля та на практиці втілював її у життя (вірш «Мир электрона»), одним із фундаторів Н. п. в Україні став В. Ґадзінський. Найхарактерніша його поема — «Айнштайн», присвяч. лауреатові Нобелів. премії А. Айн­штайну. Естетизацією наук. знань займалася й очолювана В. Поліщуком літ.-мист. група «Авангард», яка, проголосивши програму «конструктив. динамізму», випустила три альманахи: «Бюлетень “Авангарду”» (1928), «Мистецькі матеріали “Авангарду”» і «Авангард» (обидва — 1929). Н. п. В. Поліщука (його зб. «Геніальні кристали» переконливо відбила глибоке матеріаліст. розуміння виникнення й еволюції життя) дала взірці синтезу естетики й космогонії, фізики і психології, біології та соціології. Елементи Н. п. присутні у творчості П. Тичини (цикли «Псалом залізу», «У космічному оркестрі»), М. Бажана (поема «Число»), М. Семенка («Каблепоема за океан», «Моя мозаїка»), Олега Ольжича («Геологія», «Антропологія») та ін., а також у деяких творах 1960–90-х рр. І. Драча (зб. «На дні роси») та Є. Гуцала (кн. «Письмо землі»).

Завантажити статтю