Науковий ступінь

Визначення і загальна характеристика

НАУКО́ВИЙ СТУ́ПІНЬ — вища кваліфікація, яку здобувачеві присуджують спеціалізовані вчені ради закладів вищої освіти (ЗВО) чи наукових установ у результаті успішного викона­н­ня ним на третьому (науковому, освітньо-науковому або освітньо-творчому) рівні від­повід­ної освітньо-наукової або наукової про­грами та публічного захисту ди­сертації чи наукових праць. В Україні присуджують Н. с. д-ра філософії, д-ра мистецтва, д-ра наук. Для аспірантів, під­готовка яких роз­почата до 1 вересня 2016, перед­бачено продовже­н­ня поперед. практики присудже­н­ня Н. с. канд. н. (до 31 грудня 2020). Від 2014 Н. с. канд. н. прирівняно до Н. с. д-ра філософії. Особам, які мають Н. с. канд. н., за їхнім бажа­н­ням ЗВО або наук. установа, у спеціаліз. вченій раді якої захищено дис., може видавати диплом д-ра філософії з від­повід. галузі знань. Вжива­н­ня терміна «доктор» (лат. doceo — на­вчаю, docere — на­вчати) започатковано ще в антич. школах Стародав. Риму, в яких про­грама на­вча­н­ня складалася із засвоє­н­ня «семи вільних мистецтв». Учителів цих шкіл традиційно називали д-рами з уточне­н­ням галузі чи діяльності: д-р риторики, д-р вільних мистецтв, д-р гімнастики та ін. У європ. університетах Н. с. д-ра (д-р філософії) вперше присудили 1151 у Болон. університеті (Італія). Претендентові у д-ри необхідно було скласти іспити, під­готувати і прилюдно захистити дис., а також мати ін. наук. титули: у Франції — ліценціата, в Англії — магістра. Від 12 ст. титул д-ра з додава­н­ням спеціалізації почали надавати як почесну від­знаку ві­домим вченим, зокрема Тома Аквінський мав титул д-р ангел., P. Бекон — д-р не­звичай. Згодом університети стали присуджувати титул д-ра як від­знаку гідності засл. діячам держави — британ. фельдмаршалу А.-В. Вел­лінґтону, нім. політику О. фон Бісмарку та ін.

З виникне­н­ням ін­ституту д-ра зʼяви­лися й певні привілеї для них: першочергове право викладати в університетах і ліцеях, очолювати професор. каф., брати участь у на­дан­ні доктор. титулу ін. особам, бути зарахованим до дворянства. До 18 ст. Н. с. надавали лише чоловікам. Уперше на держ. рівні присудже­н­ня Н. с. д-ра н. жінкам було за­проваджене в Швейцарії (1867), згодом у Швеції (1870), Данії (1875), Італії (1876) та ін. Нині в більшості країн Європи поширена одно­ступ. система, за якої Н. с. д-р філософії, д-р права або д-р медицини присуджує університет. Є два типи такого Н. с. — академ. та профес. Академ. має пре­стиж. характер, свідчить про ви­зна­н­ня колегами ін. університетів внеску в науку конкрет. науковця, однак жодних матеріал. чи соц. пільг не перед­бачає. Профес. не лише засвідчує кваліфікац. рівень фахівця, перед­бачає його право обій­мати від­повід­ні посади, а й надає певні матеріал. стимули. Водночас у деяких країнах роз­різняють два види д-ра — д-р філософії (присвоюють на під­ставі наук. доробку та скла­да­н­ня від­повід. іспиту) та д-р габіліт. (присуджують на під­ставі прилюд. захисту дис.). В Україні ви­зна­н­ня Н. с. від­булося ще в 14 ст. у період становле­н­ня брат. шкіл, колегіумів, академій. Першими багато­ступ. ЗВО європ. типу були Остроз. (1576) і Києво-Могилян. (1632) академії, Львів. університет (1661). Наук. під­готовку й атестацію більшість укр. здобувачів від 14 ст. до поч. 19 ст. здебільшого здійснювали в європ. університетах — Болон., Падуан. (Італія), Оксфорд., Кембридж. (обидва — Велика Британія), Сорбон­ні (Франція), Праз., Краків. (Польща), Віден. та ін. Петро Могила, ректор Києво-Могилян. академії, за власні кошти на­вчав кращих випускників у європ. університетах. За неповними під­рахунками встановлено, що впродовж 14–18 ст. лише у Падуан. університеті ступ. д-ра присуджено 500 українцям. Зокрема, ступ. д-ра філософії і медицини в Болон. університеті отримав Юрій Дрогобич, який згодом став його ректором. Повертаючись в Україну, вчені складали своєрід. іспит, яким демонстрували свої зна­н­ня та під­тверджували отриманий титул, і лише після цього їх за­прошували на викладац. посади.

У Києво-Могилян. академії вперше започатковано прилюдні захисти дис. — дис­пути. Їх поділяли на ординарні (в присутності академ. керівництва і проф. захищали т. зв. малі дис.) та урочисті або публічні (студенти захищали свої філос. чи богослов. дис. перед опонентами в присутності покровителя академії — митрополита, а також ректора, префекта, усіх проф. та студентів старших класів). У 19 — на поч. 20 ст. ін­ститут Н. с. функціонував у Харків. (1805), Київ. (1834), Новорос. (Одеса, 1865) університетах, на зх.-укр. землях — у Львів. і Чернів. (1875) університетах, Політех. ін­ституті (1844) й Академії вет. медицини (1897) у Львові. 1917–19 під­готовка здобувачів Н. с. від­бувалася за усталеними вимогами університет. статутів щодо присудже­н­ня двох Н. с. — магістра і д-ра, роз­рядів (спеціальностей) наук, кількість яких протягом 19 ст. збільшилася від 17 до 55 у 1917, із дотрима­н­ням від­повід. процедури захисту наук. роботи. Починаючи від 1919, під­готовка наук. і наук.-пед. кадрів роз­горнулася при н.-д. каф. під керівництвом ві­домих вчених-дослідників. Функціонува­н­ня в УСРР ін­ституту Н. с. було ухвалено на законодав. рівні. Не­зважаючи на скасува­н­ня 1919 першими рад. декретами Н. с., в Україні у «Кодексі законів про народну освіту УСРР» (1922) встановлено ступ. д-ра наук, що ви­значає «вищу вчену кваліфікацію і присуджується особам, які зарекомендували себе науковими дослідже­н­нями». Наркомос, ро­зуміючи, що Н. с. ві­ді­грає роль «стимулу для працівників науки», за по­да­н­ням Наук. комітету 1922 ухвалив «Положе­н­ня про вчений ступінь» та ін­струкцію щодо його провадже­н­ня. Від­повід­но до Положе­н­ня для отрима­н­ня Н. c. з обраної спеціальності канд. зобо­вʼя­заний надати в за­значену комісію біо­графію, не менше одного самост. дослідж. з від­гуками (каф., навч. закладу, провід. учених) і публічно захистити його на засі­дан­ні комісії. Особам, «які здобули вченими роботами почесну популярність в науці, Комісією може бути присуджений науковий ступінь і без викона­н­ня вказаних умов». До наведених вище документів час від часу вносили від­повід­ні зміни, утім ключові під­ходи до присудже­н­ня єдиного доктор. ступ. були не­змін­ними й актуал. упродовж багатьох десятиліть і їх реалізовують й досі. У 1917–29 в Україні започатковано вітчизн. модель під­готовки наук. і наук.-пед. кадрів вищої кваліфікації, характер. ознаками якої були: під­порядкованість держ. упр. парт. кер-ву; централіз. директ. планува­н­ня науки; законодавче регулюва­н­ня; регламент. порядок атестації; ідеол. заангажованість.

1934 РНК СРСР прийняв по­станову «Про вчені ступені і зва­н­ня», дія якої поширювалася і в Україні. Згідно з по­становою встановлено два Н. с. — канд. і д-ра наук, ухвалено вимоги до порядку їх присудже­н­ня, ви­значено процедуру формува­н­ня вчених рад із захисту дис., затв. пере­ліки ВНЗів та НДІ, у яких до­зволяли захист дис. на здобу­т­тя Н. с. д-ра і канд. наук. Водночас від­булася подальша централізація під­готовки і атестації кадрів вищої кваліфікації: ліквідовано кваліфікац. комісії з на­да­н­ня вчених ступ. і звань при наркоматах УРСР, натомість створ. Вищу атестаційну комісію при президії Всесоюз. комітету у справах вищої тех. школи. Надалі присудже­н­ня Н. с. від­бувалися згідно з по­становою РНК СРСР «Про вчені ступені і зва­н­ня» (1937, зі змінами) та від­повід. ін­струкціями, у яких висували вимоги до: формулюва­н­ня наук. результату дисертац. роботи; порядку по­да­н­ня та захисту дис.; кандидатур офіцій. опонентів; роботи лічил. комісії; оформле­н­ня протоколу за результатами голосува­н­ня; оформле­н­ня особистих справ здобувачів Н. с. тощо. Встановлений від­повід­но до цих норматив. актів порядок присудже­н­ня Н. с. канд. та д-ра наук функціонував більше 50-ти р. Негативні наслідки для під­готовки фахівців вищої кваліфікації мала по­станова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про заходи щодо поліпше­н­ня під­готовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів» (1956), на під­ставі якої скасували докторантуру, як таку, що «не від­повід­ала сучасним вимогам під­готовки кадрів вищої кваліфікації». Вирішал. для атестації здобувачів Н. с. було проведе­н­ня у 1975 реформи, згідно з якою ВАК СРСР на­дано статус загальносоюз. держ. органу з присудже­н­ня Н. с. і присвоє­н­ня вчених звань наук. та наук.-пед. працівникам за всіма напрямами науки, техніки, освіти й культури. Водночас внесено зміни в нормат.-правове забезпече­н­ня процесу атестації наук. і наук.-пед. кадрів щодо: порядку захисту дис., пере­атестації та нострифікації; організації роботи спеціаліз. учених та екс­перт. рад ВАК і їх фінанс. забезпече­н­ня; упорядкува­н­ня та роз­шире­н­ня номенклатури наук. спеціальностей, за якими присуджували Н. с.; оформле­н­ня документів здобувачів Н. с. З від­новле­н­ням у 1987 докторантури, як вищого кваліфікац. рівня в єдиній системі неперерв. освіти, посилено вимоги до осіб, яким присуджували Н. с.; офіцій. опонентів, прав здобувачів Н. с.; за­проваджено щорічну звітність спеціаліз. учених рад до Держ­плану УРСР тощо.

У 1991–2010-х рр. в Україні прийнято низку законодав. і нормат.-правових актів, що регулювали пита­н­ня присудже­н­ня Н. с. — д-ра і канд. наук, як правило, за результатами прилюд. захисту дис. Удосконалено вимоги щодо атестації наук. і наук.-пед. кадрів вищої кваліфікації, яку здійснювали спеціаліз. вчені ради, ріше­н­ня яких під­тверджував ВАК України. Роз­горнено діяльність екс­перт. рад ВАК; конкретизовано вимоги до дисертац. дослідж. і здобувачів Н. с., офіцій. опонентів; процедури проведе­н­ня захисту дис., пере­атестації наук. й наук.-пед. працівників, нострифікації дипломів про Н. с., оформле­н­ня і видачі дипломів, по­збавле­н­ня Н. с. та роз­гляду апеляцій тощо. У незалеж. Україні під­готовка фахівців вищої кваліфікації регламентувалася законами України, по­становами КМ та від­повід. наказами Міністерства освіти і науки України та ВАК України. Еволюція нормат.-правового регулюва­н­ня під­готовки фахівців вищої кваліфікації на основі централізації, уніфікації та одержавле­н­ня зга­даного процесу носила неперерв. характер. Сучасна транс­формація ін­ституту Н. с. зумовлена входже­н­ням України до Європ. освіт. простору, Європ. простору вищої освіти та Європ. дослідн. простору. Нині порядок присудже­н­ня Н. с. регламентовано Законами України «Про освіту» (1991, нова ред. — 2017), «Про вищу освіту» (2002, нова ред. — 2014), по­становами КМ України «Про затвердже­н­ня Порядку присудже­н­ня наукових ступенів» (2013), «Про проведе­н­ня екс­перименту з присудже­н­ня ступеня доктора філософії» (2019), наказом Міністерства освіти і науки України «Про затвердже­н­ня Порядку ви­зна­н­ня здобутих в іноземних вищих на­вчальних закладах наукових ступенів» (2016), згідно з якими Н. с. є д-р філософії (д-р мистецтва), д-р наук.

Від­повід­но до Закону України «Про вищу освіту» перед­бачено функціонува­н­ня по­стійно діючих та разових спеціаліз. вчених рад. Утворе­н­ня яких та скасува­н­ня їхніх рішень здійснюють від­повід­но до Порядку проведе­н­ня екс­перименту з присудже­н­ня ступ. д-ра філософії. Діяльність по­стійно діючої спеціаліз. вченої ради регламентовано наказом Міністерства освіти і науки України «Про затвердже­н­ня Положе­н­ня про спеціалізовану вчену раду» (2011). Скасува­н­ня ріше­н­ня спеціаліз. вченої ради про присудже­н­ня Н. с. у разі виявле­н­ня академ. плагіату здійснює Нац. агентство із забезпече­н­ня якості вищої освіти за по­да­н­ням Комітету з питань етики у порядку, ви­значеному КМ України, та може бути оскаржене від­повід­но до законодавства. Кон­троль за діяльністю спеціаліз. вчених рад здійснює Міністерство освіти і науки України. По­стійно діюча або разова спеціаліз. вчена рада ЗВО або наук. установи здійснює атестацію осіб, які здобувають ступ. д-ра філософії на під­ставі публіч. захисту наук. досягнень у формі дис. Разова спеціаліз. вчена рада утворюється із спеціальності, з якої ЗВО або наук. установа має ліцензію на провадже­н­ня освіт. діяльності на третьому (освіт.-наук.) рівні вищої освіти. Документом, який засвідчує присудже­н­ня ступ. д-ра філософії, є диплом д-ра філософії держ. зразка, що видається ЗВО або наук. установою після затв. атестац. колегією Міністерства освіти і науки України ріше­н­ня ради. Не­відʼєм. частиною диплома д-ра філософії (д-ра мистецтва) є додаток до диплома європ. зразка, що містить структуровану інформацію про завершене на­вча­н­ня. У додатку до диплома міститься інформація про результати навч. особи, що складається з інформації про назви дисциплін, отримані оцінки і здобуту кількість кредитів Європ. кредит. трансферно-накопичувал. системи, а також ві­домості про нац. систему вищої освіти України.

Атестацію осіб, які здобувають ступ. д-ра наук, здійснюють по­стійно діючою спеціаліз. вченою радою ЗВО або наук. установи на під­ставі публіч. захисту наук. досягнень у ви­гляді дис. або опубл. моно­графії, або сукупності статей, опубл. у вітчизн. та (або) між­нар. реценз. фахових ви­да­н­нях, пере­лік яких затв. центр. органом виконав. влади у сфері освіти і науки. По­стійно діючу спеціаліз. вчену раду створюють при наявності у ЗВО або наук. установи аспірантури, докторантури. Документом, який засвідчує присудже­н­ня ступ. д-ра наук, є диплом д-ра наук держ. зразка, що видає ЗВО або наук. установа після затв. атестац. колегією Міністерства освіти і науки України ріше­н­ня ради. Наук.-пед., наук. і пед. працівникам ЗВО й наук. установ встановлюють доплати за Н. с. д-ра філософії (д-ра мистецтва) та д-ра наук у роз­мірах від­повід­но по 15 та 25 від­сотків посад. окладу. Правові та організац. основи ви­зна­н­ня в Україні документів про Н. с. (кваліфікац. документів), які ви­дані громадянам України та іноземцям органами атестації ін. держав, ви­значають Порядком ви­зна­н­ня здобутих в іноз. вищих навч. закладах Н. с.

Літ.: Яблонський В. Наукова кваліфікація: стандарти оцінки // Наук. світ. 2000. № 12; Хижняк З. І., Маньківський В. К. Історія Києво-Могилянської академії. К., 2003; Мачулін В. Ф., Бойко Р. В., Шкляр Д. Є. ВАК у контекс­ті Болонського процесу // Наук. світ. 2005. № 5; Язвінська О. Ступенева освіта в Україні — від­родже­н­ня традицій // Там само. 2006. № 8; Регейло І. Ю. Під­готовка наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації в Україні у ХХ — початку ХХІ сто­лі­т­тя. К., 2014.

І. Ю. Регейло, О. А. Шагаєва

Завантажити статтю