Науковий ступінь

НАУКО́ВИЙ СТУ́ПІНЬ — вища кваліфікація, яку здобувачеві присуджують спеціалізовані вчені ради закладів вищої освіти (ЗВО) чи наукових установ у результаті успішного виконання ним на третьому (науковому, освітньо-науковому або освітньо-творчому) рівні відповідної освітньо-наукової або наукової програми та публічного захисту дисертації чи наукових праць. В Україні присуджують Н. с. д-ра філософії, д-ра мистецтва, д-ра наук. Для аспірантів, підготовка яких розпочата до 1 вересня 2016, передбачено продовження поперед. практики присудження Н. с. канд. н. (до 31 грудня 2020). Від 2014 Н. с. канд. н. прирівняно до Н. с. д-ра філософії. Особам, які мають Н. с. канд. н., за їхнім бажанням ЗВО або наук. установа, у спеціаліз. вченій раді якої захищено дис., може видавати диплом д-ра філософії з відповід. галузі знань. Вживання терміна «доктор» (лат. doceo — навчаю, docere — навчати) започатковано ще в антич. школах Стародав. Риму, в яких програма навчання складалася із засвоєння «семи вільних мистецтв». Учителів цих шкіл традиційно називали д-рами з уточненням галузі чи діяльності: д-р риторики, д-р вільних мистецтв, д-р гімнастики та ін. У європ. університетах Н. с. д-ра (д-р філософії) вперше присудили 1151 у Болон. університеті (Італія). Претендентові у д-ри необхідно було скласти іспити, підготувати і прилюдно захистити дис., а також мати ін. наук. титули: у Франції — ліценціата, в Англії — магістра. Від 12 ст. титул д-ра з додаванням спеціалізації почали надавати як почесну відзнаку відомим вченим, зокрема Тома Аквінський мав титул д-р ангел., P. Бекон — д-р незвичай. Згодом університети стали присуджувати титул д-ра як відзнаку гідності засл. діячам держави — британ. фельдмаршалу А.-В. Веллінґтону, нім. політику О. фон Бісмарку та ін.

З виникненням інституту д-ра з’явилися й певні привілеї для них: першочергове право викладати в університетах і ліцеях, очолювати професор. каф., брати участь у наданні доктор. титулу ін. особам, бути зарахованим до дворянства. До 18 ст. Н. с. надавали лише чоловікам. Уперше на держ. рівні присудження Н. с. д-ра н. жінкам було запроваджене в Швейцарії (1867), згодом у Швеції (1870), Данії (1875), Італії (1876) та ін. Нині в більшості країн Європи поширена одноступ. система, за якої Н. с. д-р філософії, д-р права або д-р медицини присуджує університет. Є два типи такого Н. с. — академ. та профес. Академ. має престиж. характер, свідчить про визнання колегами ін. університетів внеску в науку конкрет. науковця, однак жодних матеріал. чи соц. пільг не передбачає. Профес. не лише засвідчує кваліфікац. рівень фахівця, передбачає його право обіймати відповідні посади, а й надає певні матеріал. стимули. Водночас у деяких країнах розрізняють два види д-ра — д-р філософії (присвоюють на підставі наук. доробку та складання відповід. іспиту) та д-р габіліт. (присуджують на підставі прилюд. захисту дис.). В Україні визнання Н. с. відбулося ще в 14 ст. у період становлення брат. шкіл, колегіумів, академій. Першими багатоступ. ЗВО європ. типу були Остроз. (1576) і Києво-Могилян. (1632) академії, Львів. університет (1661). Наук. підготовку й атестацію більшість укр. здобувачів від 14 ст. до поч. 19 ст. здебільшого здійснювали в європ. університетах — Болон., Падуан. (Італія), Оксфорд., Кембридж. (обидва — Велика Британія), Сорбонні (Франція), Праз., Краків. (Польща), Віден. та ін. Петро Могила, ректор Києво-Могилян. академії, за власні кошти навчав кращих випускників у європ. університетах. За неповними підрахунками встановлено, що впродовж 14–18 ст. лише у Падуан. університеті ступ. д-ра присуджено 500 українцям. Зокрема, ступ. д-ра філософії і медицини в Болон. університеті отримав Юрій Дрогобич, який згодом став його ректором. Повертаючись в Україну, вчені складали своєрід. іспит, яким демонстрували свої знання та підтверджували отриманий титул, і лише після цього їх запрошували на викладац. посади.

У Києво-Могилян. академії вперше започатковано прилюдні захисти дис. — диспути. Їх поділяли на ординарні (в присутності академ. керівництва і проф. захищали т. зв. малі дис.) та урочисті або публічні (студенти захищали свої філос. чи богослов. дис. перед опонентами в присутності покровителя академії — митрополита, а також ректора, префекта, усіх проф. та студентів старших класів). У 19 — на поч. 20 ст. інститут Н. с. функціонував у Харків. (1805), Київ. (1834), Новорос. (Одеса, 1865) університетах, на зх.-укр. землях — у Львів. і Чернів. (1875) університетах, Політех. інституті (1844) й Академії вет. медицини (1897) у Львові. 1917–19 підготовка здобувачів Н. с. відбувалася за усталеними вимогами університет. статутів щодо присудження двох Н. с. — магістра і д-ра, розрядів (спеціальностей) наук, кількість яких протягом 19 ст. збільшилася від 17 до 55 у 1917, із дотриманням відповід. процедури захисту наук. роботи. Починаючи від 1919, підготовка наук. і наук.-пед. кадрів розгорнулася при н.-д. каф. під керівництвом відомих вчених-дослідників. Функціонування в УСРР інституту Н. с. було ухвалено на законодав. рівні. Незважаючи на скасування 1919 першими рад. декретами Н. с., в Україні у «Кодексі законів про народну освіту УСРР» (1922) встановлено ступ. д-ра наук, що визначає «вищу вчену кваліфікацію і присуджується особам, які зарекомендували себе науковими дослідженнями». Наркомос, розуміючи, що Н. с. відіграє роль «стимулу для працівників науки», за поданням Наук. комітету 1922 ухвалив «Положення про вчений ступінь» та інструкцію щодо його провадження. Відповідно до Положення для отримання Н. c. з обраної спеціальності канд. зобов’язаний надати в зазначену комісію біографію, не менше одного самост. дослідж. з відгуками (каф., навч. закладу, провід. учених) і публічно захистити його на засіданні комісії. Особам, «які здобули вченими роботами почесну популярність в науці, Комісією може бути присуджений науковий ступінь і без виконання вказаних умов». До наведених вище документів час від часу вносили відповідні зміни, утім ключові підходи до присудження єдиного доктор. ступ. були незмінними й актуал. упродовж багатьох десятиліть і їх реалізовують й досі. У 1917–29 в Україні започатковано вітчизн. модель підготовки наук. і наук.-пед. кадрів вищої кваліфікації, характер. ознаками якої були: підпорядкованість держ. упр. парт. кер-ву; централіз. директ. планування науки; законодавче регулювання; регламент. порядок атестації; ідеол. заангажованість.

1934 РНК СРСР прийняв постанову «Про вчені ступені і звання», дія якої поширювалася і в Україні. Згідно з постановою встановлено два Н. с. — канд. і д-ра наук, ухвалено вимоги до порядку їх присудження, визначено процедуру формування вчених рад із захисту дис., затв. переліки ВНЗів та НДІ, у яких дозволяли захист дис. на здобуття Н. с. д-ра і канд. наук. Водночас відбулася подальша централізація підготовки і атестації кадрів вищої кваліфікації: ліквідовано кваліфікац. комісії з надання вчених ступ. і звань при наркоматах УРСР, натомість створ. Вищу атестаційну комісію при президії Всесоюз. комітету у справах вищої тех. школи. Надалі присудження Н. с. відбувалися згідно з постановою РНК СРСР «Про вчені ступені і звання» (1937, зі змінами) та відповід. інструкціями, у яких висували вимоги до: формулювання наук. результату дисертац. роботи; порядку подання та захисту дис.; кандидатур офіцій. опонентів; роботи лічил. комісії; оформлення протоколу за результатами голосування; оформлення особистих справ здобувачів Н. с. тощо. Встановлений відповідно до цих норматив. актів порядок присудження Н. с. канд. та д-ра наук функціонував більше 50-ти р. Негативні наслідки для підготовки фахівців вищої кваліфікації мала постанова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про заходи щодо поліпшення підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів» (1956), на підставі якої скасували докторантуру, як таку, що «не відповідала сучасним вимогам підготовки кадрів вищої кваліфікації». Вирішал. для атестації здобувачів Н. с. було проведення у 1975 реформи, згідно з якою ВАК СРСР надано статус загальносоюз. держ. органу з присудження Н. с. і присвоєння вчених звань наук. та наук.-пед. працівникам за всіма напрямами науки, техніки, освіти й культури. Водночас внесено зміни в нормат.-правове забезпечення процесу атестації наук. і наук.-пед. кадрів щодо: порядку захисту дис., переатестації та нострифікації; організації роботи спеціаліз. учених та експерт. рад ВАК і їх фінанс. забезпечення; упорядкування та розширення номенклатури наук. спеціальностей, за якими присуджували Н. с.; оформлення документів здобувачів Н. с. З відновленням у 1987 докторантури, як вищого кваліфікац. рівня в єдиній системі неперерв. освіти, посилено вимоги до осіб, яким присуджували Н. с.; офіцій. опонентів, прав здобувачів Н. с.; запроваджено щорічну звітність спеціаліз. учених рад до Держплану УРСР тощо.

У 1991–2010-х рр. в Україні прийнято низку законодав. і нормат.-правових актів, що регулювали питання присудження Н. с. — д-ра і канд. наук, як правило, за результатами прилюд. захисту дис. Удосконалено вимоги щодо атестації наук. і наук.-пед. кадрів вищої кваліфікації, яку здійснювали спеціаліз. вчені ради, рішення яких підтверджував ВАК України. Розгорнено діяльність експерт. рад ВАК; конкретизовано вимоги до дисертац. дослідж. і здобувачів Н. с., офіцій. опонентів; процедури проведення захисту дис., переатестації наук. й наук.-пед. працівників, нострифікації дипломів про Н. с., оформлення і видачі дипломів, позбавлення Н. с. та розгляду апеляцій тощо. У незалеж. Україні підготовка фахівців вищої кваліфікації регламентувалася законами України, постановами КМ та відповід. наказами Міністерства освіти і науки України та ВАК України. Еволюція нормат.-правового регулювання підготовки фахівців вищої кваліфікації на основі централізації, уніфікації та одержавлення згаданого процесу носила неперерв. характер. Сучасна трансформація інституту Н. с. зумовлена входженням України до Європ. освіт. простору, Європ. простору вищої освіти та Європ. дослідн. простору. Нині порядок присудження Н. с. регламентовано Законами України «Про освіту» (1991, нова ред. — 2017), «Про вищу освіту» (2002, нова ред. — 2014), постановами КМ України «Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів» (2013), «Про проведення експерименту з присудження ступеня доктора філософії» (2019), наказом Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Порядку визнання здобутих в іноземних вищих навчальних закладах наукових ступенів» (2016), згідно з якими Н. с. є д-р філософії (д-р мистецтва), д-р наук.

Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» передбачено функціонування постійно діючих та разових спеціаліз. вчених рад. Утворення яких та скасування їхніх рішень здійснюють відповідно до Порядку проведення експерименту з присудження ступ. д-ра філософії. Діяльність постійно діючої спеціаліз. вченої ради регламентовано наказом Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Положення про спеціалізовану вчену раду» (2011). Скасування рішення спеціаліз. вченої ради про присудження Н. с. у разі виявлення академ. плагіату здійснює Нац. агентство із забезпечення якості вищої освіти за поданням Комітету з питань етики у порядку, визначеному КМ України, та може бути оскаржене відповідно до законодавства. Контроль за діяльністю спеціаліз. вчених рад здійснює Міністерство освіти і науки України. Постійно діюча або разова спеціаліз. вчена рада ЗВО або наук. установи здійснює атестацію осіб, які здобувають ступ. д-ра філософії на підставі публіч. захисту наук. досягнень у формі дис. Разова спеціаліз. вчена рада утворюється із спеціальності, з якої ЗВО або наук. установа має ліцензію на провадження освіт. діяльності на третьому (освіт.-наук.) рівні вищої освіти. Документом, який засвідчує присудження ступ. д-ра філософії, є диплом д-ра філософії держ. зразка, що видається ЗВО або наук. установою після затв. атестац. колегією Міністерства освіти і науки України рішення ради. Невід’єм. частиною диплома д-ра філософії (д-ра мистецтва) є додаток до диплома європ. зразка, що містить структуровану інформацію про завершене навчання. У додатку до диплома міститься інформація про результати навч. особи, що складається з інформації про назви дисциплін, отримані оцінки і здобуту кількість кредитів Європ. кредит. трансферно-накопичувал. системи, а також відомості про нац. систему вищої освіти України.

Атестацію осіб, які здобувають ступ. д-ра наук, здійснюють постійно діючою спеціаліз. вченою радою ЗВО або наук. установи на підставі публіч. захисту наук. досягнень у вигляді дис. або опубл. монографії, або сукупності статей, опубл. у вітчизн. та (або) міжнар. реценз. фахових виданнях, перелік яких затв. центр. органом виконав. влади у сфері освіти і науки. Постійно діючу спеціаліз. вчену раду створюють при наявності у ЗВО або наук. установи аспірантури, докторантури. Документом, який засвідчує присудження ступ. д-ра наук, є диплом д-ра наук держ. зразка, що видає ЗВО або наук. установа після затв. атестац. колегією Міністерства освіти і науки України рішення ради. Наук.-пед., наук. і пед. працівникам ЗВО й наук. установ встановлюють доплати за Н. с. д-ра філософії (д-ра мистецтва) та д-ра наук у розмірах відповідно по 15 та 25 відсотків посад. окладу. Правові та організац. основи визнання в Україні документів про Н. с. (кваліфікац. документів), які видані громадянам України та іноземцям органами атестації ін. держав, визначають Порядком визнання здобутих в іноз. вищих навч. закладах Н. с.

Розмір шрифту

Науковий ступінь

Рекомендована література

Інформація про статтю