Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка

НАЦІОНА́ЛЬНИЙ АКАДЕМІ́ЧНИЙ ДРАМАТИ́ЧНИЙ ТЕА́ТР ім. І. Франка Перші кроки до створення театру відбулися 1919, коли з колиш. акторів «Молодого театру» склалася трупа під керівництвом Г. Юри, до її складу увійшли В. Василько, О. Ватуля, О. Добровольська, П. Долина, К. Кошевський, Л. П’я­сецький, П. Самійленко, а також художник С. Гречаний, сценограф М. Драк, кілька арт. з ін. театрів, зокрема С. Семдор. Під час гастролей у Кам’янці-Подільському (нині Хмельн. обл.) трупа об’єд­налася з «Новим львівським театром» під орудою А. Бучми, куди входили В. Васильєв, В. Калин, М. Крушельницький, М. Пилипенко, І. Рубчак, О. Рубчаківна. 28 січня 1920 у Вінниці об’єдна­ний колектив зіграв першу виставу («Гріх» за В. Винниченком). Цей день вважають офіц. датою заснування Держ. драм. театру ім. І. Франка. 1921–26 — Держ. укр. драм. театр ім. І. Франка, 1926–40 — Київ. держ. укр. драм. театр ім. І. Франка. Основу репертуару перших сезонів склали вистави «Молодого театру» (переважно за п’єсами В. Винниченка). У березні 1920 Г. Юра вперше звернувся до творчості Т. Шевченка, здійснивши інсценізацію та постановки поем: «Іван Гус», «Великий льох», «Лілея». Водночас була поставлена одна із знакових вистав театру «Весілля Фіґаро» П.-О. Бомарше, у якій Г. Юра виступив як перекладач, реж. і виконавець гол. ролі. Починаючи з прем’єри 27 серпня 1920, ця вистава протягом 12-ти р. не сходила з афіші театру. 1920–22 трупа виступала із виставами у містах Сміла (нині Черкас. обл.), Біла Церква (нині Київ. обл.), Вінниця, Бердичів (нині Житомир. обл.), Проскурів (нині Хмельницький), Кам’янець-Подільський. У червні 1921 на гастролях у Кременчуці (нині Полтав. обл.) відбувся перший її розкол: А. Бучма вивів із театру 17 твор. працівників (серед них — Й. Гірняк, О. Добровольська, П. Самійленко) з метою створити власний театр у Херсоні. Намагаючись зберегти колектив, Г. Юра запросив до трупи К. Блакитного, В. Варецьку, Л. Гаккебуш, О. Горську, Є. Коханенка, В. Кречета, А. Любченка, П. Нятко, Є. Ожеговську, Д. Ор­лян, П. Отаву, М. Пилипенка, С. Тобілевич, а також своїх братів та їхніх дружин — Т. Юру та Ф. Барвінську, О. Юру-Юрського та А. Швиденко, свою сестру Т. Юру. Колектив працював у Черкас. та Чигирин. пов. 1921–22 поставлено вистави: «Цар Едіп» Софок­ла, «Гайдамаки» за Т. Шевченком, «Похорон» І. Франка (усі — реж. Г. Юра), «Велетні півночі» Г. Ібсена (реж. А. Бучма), «Лікар з примусу», «Манірниці» Ж.-Б. Мольєра (обидві — реж. В. Василько), «Лісова пісня» Лесі Українки, «Монна Ванна» М. Метерлінка (обидві — реж. Є. Коханенко), «Ревізор» М. Гоголя, «Уріель Акоста» К. Гуцкова (обидві — реж. С. Семдор). Улітку 1923 відбулися гастролі на Донбасі, зокрема у містах Бахмут, Краматорськ, Юзівка (нині Донецьк), Маріуполь, Луганськ. Відтоді і до 1-ї пол. 1930-х рр. на Донбасі систематично діяла філія театру. Восени 1923 театр переїхав до Харкова. Трупу поповнили актори Г. Борисоглібська, Д. Козачковський, І. Мар’яненко, Д. Мілютенко, В. Петіпа, М. Садовський; реж. Б. Глаголін. Поставлено вистави: «Полум’ярі» А. Луначарського, «Пухкий пиріг» Б. Ромашова, «Свята Іоанна» Б. Шоу (усі — реж. Б. Глаголін), «Еуґен Нещасний» Е. Толлера, «97» М. Куліша (вистава мала знач. успіх, йшла щовечора 20 днів поспіль), «Камінний господар» Лесі Українки (усі — реж. Г. Юра). 1924 при театрі організовано студію (викл. — Л. Балабан, В. Васильєв, О. Ватуля, Є. Коханенко, К. Кошевський, С. Семдор, О. Юра-Юрський). 1926 театр переїхав до Києва, де отримав стаціонарне приміщення на пл. Спартака, № 2 (нині І. Франка, № 3). Перший сезон у Києві відкрився виставою «Вій» за М. Гоголем (інсценізація Остапа Вишні, реж. Г. Юра, художник А. Петрицький). У цій виставі брав участь увесь колектив франківців. Наприкінці 1920-х рр. здійснено постановки вистав «Лісова пісня» Лесі Українки, «Сон літньої ночі» В. Шекспіра, «Бронепоїзд 14-69» В. Іванова, «Заколот» Д. Фурманова, «Пригоди бравого солдата Швейка» Я. Гашека. 1929 частина акторів (В. Варецька, Г. Дехтяренко, В. Кречет, П. Міхневич, П. Самійленко, Г. Янушевич) на чолі з О. Ватулею вийшла з трупи театру, мотивуючи це відсутністю експерим. напрямку, однак через 2 р. повернулася. Від 1-ї пол. 1930-х рр. театр ставив переважно п’єси рад. тематики, зокрема «Кам’яний острів» (1930), «Загибель ескадри» (1933; обидві — реж. Г. Юра), «Платон Кречет» (1934, реж. К. Кошевський) О. Корнійчука. Актор. ядро театру склали такі видатні майстри, як Г. Борисоглібська, А. Бучма, В. Добровольський, В. Дуклер, Д. Мілютенко, П. Нятко, К. Осмяловська, Є. Пономаренко, П. Сергієнко, Н. Ужвій, Ю. Шумський, М. Яковченко. До постановок долучилися визначні реж. В. Вільнер, О. Смирнова-Іскандер, Б. Сушкевич. 1933 Г. Юра, розуміючи необхідність збагачення репертуару, відновив постановку «Весілля Фіґаро» (також зіграв гол. роль). Він намагався дотримуватися мист. рівноваги, ставив як рад. п’єси, так і класику. У репертуарі — «Дон Карлос» Ф. Шіллера (1936), «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького (1938; обидві — реж. Г. Юра), «Борис Годунов» О. Пушкіна (реж. Б. Сушкевич), «Останні» М. Горького (реж. К. Кошевський; обидві — 1937), «Хазяїн» І. Карпенка-Карого (реж. А. Бучма), «Остання жертва» О. Островського (реж. В. Вільнер; обидві — 1939). Від 1940 — академічний. Того ж року Г. Юра створив легендарну виставу «Украдене щастя» І. Франка (до 20-ї річниці заснування театру). Також він працював над поновленими варіантами вистав «Мартин Боруля», «Ревізор», «Пригоди бравого солдата Швейка». 1941 із величез. успіхом відбулися гастролі театру у Москві, зокрема на виставі «В степах України» О. Корнійчука разом із чл. уряду був присутній Й. Сталін. Під час 2-ї світової вій­ни театр перебував на евакуації, спочатку у м. Тамбов (РФ), згодом у м. Семипалатинськ (нині Семей, Казахстан) і Ташкенті. У цей період глядачі мали змогу побачити вистави: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богу­славка» М. Старицького, «Украдене щастя» І. Франка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «В степах України», «Платон Кречет», «Фронт» О. Корнійчука, «Безталанна», «Суєта» І. Карпенка-Карого. А. Бучма здійснив постановку узбец. мовою вистави «Наталка Полтавка» І. Котляревського в Узбец. муз. театрі ім. Мукімі (Ташкент). Окрім постановок вистав, діяли фронт. бригади (1-а — керівник Г. Юра, 2-а — А. Бучма, 3-я — О. Ватуля, 4-а — Д. Мілютенко).

1944 театр відновив діяльність у Києві «Украденим щастям» І. Франка. У повоєн. період гол. реж. театру був Б. Норд (серед постановок — «Молода гвардія» за О. Фадєєвим, 1947; «Без вини винні» О. Островського; «Учень диявола» Б. Шоу; обидві — 1948). У 1946 К. Хохлов відкрив для укр. кону драматургію А. Чехова («Виш­невий сад»). У репертуарі — «Хрещатий яр» Л. Дмитерка (1944, реж. Г. Юра), «Він прийшов» Дж. Прістлі (1946, реж. В. Гаккебуш), «За другим фронтом» В. Собка, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького (обидві — 1949), «Доктор філософії» Б. Нушича (1956), «Човен хитається» Я. Галана (1957), «Веселка» М. Зарудного (1958; усі — реж. Б. Балабан), «Любов Ярова» К. Треньова (1951), «Багато галасу з нічого» В. Шекспіра (1964; обидві — реж. В. Вільнер). Колектив театру поповнили майстри сцени з ін. театрів В. Дальський, П. Куманченко, К. Литвиненко, а також молодь А. Гашинський, В. Дашенко, М. Задніпровський, Н. Копержинська, О. Кусенко, А. Скибенко, Ю. Ткаченко, В. Цимбаліст, Г. Яблонська та багато ін. Вистави «Макар Діброва» (1948, реж.-постановники Г. Юра, Б. Норд) і «Калиновий гай» (1950, реж. Г. Юра) О. Корнійчука були удостоєні Сталін. премії. 1950 відбулися перші зарубіжні гастролі театру у Польші (Варшава, Краків, Лодзь, Вроцлав, Катовіце; загалом 27 вистав і 12 концертів). 1952 до театру з Харкова були переведені М. Крушельницький (1954–61 — гол. реж.) та його дружина Є. Петрова. У репертуарі — «Єгор Буличов та інші» М. Горького (1952, реж. М. Крушельницький, також виконав гол. роль), «Пригоди бравого солдата Швейка» Я. Гашека (1955), «Дума про Британку» Ю. Яновського (1957), «Свіччине весілля» І. Кочерги (1960), «Пророк» за Т. Шевченком (1961; усі — реж. Г. Юра), «Король Лір» В. Шекспіра (1959, реж. В. Оглоблин; у гол. ролі — М. Крушельницький). Г. Юра керував театром понад 40 р. (до 1954 як гол. реж., 1954–61 — худож. кер.). У цей період у театрі відточували майстерність реж. Д. Алексідзе, Б. Балабан, Ю. Брилль, В. Василько, Б. Глаголін, К. Кошевський, М. Крушельницький, Б. Норд, В. Оглоблин; творили сценографи М. Драк, Б. Ердман, Д. Лідер, В. Меллер, А. Петрицький, М. Уманський, Й. Шпінель. Зі сцени звучала музика М. Вериківського, П. Майбороди, І. Поклада. Г. Юра лишився в пам’яті як непереверш. виконавець ролей Мартина Борулі з однойм. п’єси, Терешки Сурми з п’єси «Суєта» І. Карпенка-Карого, так само як і режисер. роботи митця асоціюються в першу чергу з укр. класикою та творами рад. драматургів. Він відкрив для укр. кону драматургію Ф. Шіллера, Ґ. Гауптманна, Г. Ібсена, Лесі Українки, О. Вайлда, Л. Андреєва.

1961–78 театром керували В. Скляренко (серед постановок — «Де тирса шуміла» А. Шияна, 1963; «Марина», «Фортуна» М. Зарудного; обидві — 1964; «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Правда і кривда» М. Стельмаха; обидві — 1965), Д. Алексідзе («Антигона» Софокла, 1965; «Патетична соната» М. Куліша, 1966; «Уріель Акоста» К. Гуцкова, 1967; «Пам’ять серця» О. Корнійчука, 1969, Державна премія України ім. Т. Шевченка), В. Лизогуб («Лимерівна» Панаса Мирного, 1968; «Сторінки щоденника» О. Корнійчука, 1971; «Голубі олені» О. Коломійця, 1973, у гол. ролі — Л. Хоролець), С. Сміян («Кассандра» Лесі Українки, 1970, у гол. ролі — Ю. Ткаченко; «Ніч місячного затемнення» М. Каріма, 1971; «Пора жовтого листя» М. Зарудного, 1973; обидві у гол. ролі — Н. Ужвій). Вистави ставили реж. О. Барсегян, А. Вервець, В. Вільнер, М. Гіляровський, Б. Головатюк, І. Гріншпун, І. Казнадій, Р. Коломієць, Г. Макарчук, Б. Мешкіс, Є. Мірошник, В. Недашковський, В. Ненашев, В. Оглоблин, В. Опанасенко, М. Стефурак, Ю. Табурянський, Д. Чайковський, М. Шейко; а також запрошені реж. Л. Варпаховський, Б. Равенських (Росія), Б. Домбровський, Є. Красовський (Польща), Н. Сейкова (Болгарія). У театрі працювали актори Ю. Ткаченко, Н. Ужвій, Л. Хоролець, С. Станкевич, М. Задніпровський, О. Кусенко, А. Гашинський; сценограф Д. Лідер. Серед вистав — «Для домашнього вогнища» за І. Франком (1968, інсценізація Ю. Бобошка, А. Драка, у гол. ролях — С. Станкевич, М. Задніпровський, О. Кусенко), «Ярослав Мудрий» І. Кочерги (у гол. ролі — А. Гашинський; обидві — 1970, реж. Б. Мешкіс, сценограф Д. Лідер). 1975 театр гастролював у Польщі (Катовіце, Ополе, Краків). Наприкінці 1970-х — поч. 80-х рр. трупа франківців поповнилася новими іменами, які згодом стали знаковими для укр. культури: П. Лазова, І. Дорошенко, Л. Смородіна, Н. Перчевська, Н. Сумська, В. Троцюк. 1978–2001 худож. кер. театру був С. Данченко. У дебют. виставі «Украдене щастя» І. Франка (1979) він віднайшов причетність драматургії автора до магістрал. процесів європ. сцени поч. століття, у «Камінному господарі» (1988) поставив драматургію Лесі Українки в один ряд з європ. інтелектуал. драмою 20 ст. С. Данченко відкрив для укр. сцени драматургію Ф. Дюрренматта («Візит старої дами», 1983), Г. Ібсена («Росмерсгольм», 1994), увів у морал. та естет. коло укр. театру А. Чехова («Дядя Ваня», 1980, Державна премія СРСР). Не­одноразово звертався до драматургії В. Шекспіра — «Приборкання норовливої» (1996), «Король Лір» (1997); познайомив глядачів з істинно нац. театр. стихією в «Енеїді» І. Котляревського (1986). Історію молочника Тев’є перевів у ранг косміч. оповіді про пошук гармонії буття (п’єса Г. Горіна «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, 1989; Державна премія України ім. Т. Шевченка, 1993). До постановок вистав були залучені реж. І. Афанасьєв, П. Ільченко, В. Козьменко, В. Оглоблин, Д. Чирип’юк. Гол. художником театру знову став Д. Лідер. 1987 вперше в Україні на сцені франківців здійснено інсценізацію роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита» (п’єса М. Рощина, реж. І. Молостова; у гол. ролях — Майстер — С. Олексенко, Б. Ступ­ка, Маргарита — Л. Куб’юк, П. Лазова, Воланд — А. Хостікоєв). 1991 поставлено виставу «Біла ворона» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка. Результатом твор. співпраці з Ґете-інститутом у Києві стала вистава «Мерлін, або Спустошена країна» Т. Дорста, У. Еллер (1996). С. Данченко відкрив при театрі Малу сцену, надавши широкі можливості для експерименту молодим реж., акторам, драматургам: «Дім, у якому переночував Бог» Ґ. Фіґейредо (реж. І. Афанасьєв), «Прощальна вистава» П. Мюллера (режисер. дебют сценографа А. Чечика), «Пам’ять» за Б. Олійником (реж. М. Нестантинер), «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта (реж. В. Козьменко), «Момент» за оповідан­нями В. Винниченка (інсценізація та постановка А. Жолдака). Йому також належить розробка моделі поняття «національний театр» — театр високого стилю, де відверта театральність, вишуканий смак виступають в єдиному синтезі зі справж. народністю. 1992 посаду ген. дир. театру обій­няв М. Захаревич. Їхній тандем із С. Данченком сприяв народженню неординар. постановок та прориву укр. театру на європ. рівень. Прагнучи оновити театр. естетику, С. Данченко запрошував до спів­праці акторів різних мист. шкіл — Б. Бенюка, О. Богдановича, О. Задніпровського, В. Івченка, Л. Ку­б’юк, Т. Олексенко-Жирко, П. Панчука, В. Розстального, О. Стальчу­ка, Б. Ступку, О. Ступку, А. Ти­мошенка, А. Хостікоєва, Н. Ярошенко. У 1980–90-і рр. активізувалася інтеграція сценіч. мистецтва у європ. культур. простір, співпраця з різними міжнар. культур. інституціями. 1984 у театрі здійснено постановку п’єси «Мата Харі» Н. Йорданова митцями з Болгарії (реж. Х. Кричмаров), 1988 — п’єси «Мазепа» Ю. Словацького митцями з Польщі (реж. В. Зентарський). Відбулися гастролі театру в Югославії, Болгарії, Німеччині, Польщі, Австрії. 1994 отримав статус «національний».

2001–12 худож. кер. театру був Б. Ступка. Продовжуючи і розвиваючи традиції театру, він увів в репертуар незвичні для укр. кону імена класиків укр. літ-ри: Г. Сковороди («Буквар миру», реж. О. Ануров), Г. Кониського («Воскресіння мертвих»; обидві — 2002), познайомив із давньою індій. культурою («Шякунтала» Калідаси, 2005; обидві — реж. А. Приходько), творчістю польс. класика 20 ст. С. Віткевича («Мама, або Несмачний витвір», 2002, реж. З. Наймола). 2002 відкрито експерим. сцену «Театр у фойє», що репрезентувала творчі пошуки молодих реж., акторів, сценографів, драматургів. Прагнучи розширити художню палітру, Б. Ступка запрошував до спів­праці реж. з діаметрально протилежними твор. засадами, театр. школами. З театром співпрацювали реж. з Польщі (К. Зануссі, «Маленькі подружні злочини» Е.-Е. Шмітта, 2007), Грузії (Р. Стуруа, «Цар Едіп» Софокла, 2003), Канади (Г. Гладій, «Істерія» Т. Джонсона, 2004), Литви (Л. Зайкаускас, «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта, 2007). На гастролях у Греції, США, Польщі глядачам були представлені вистави: «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Тев’є-Тевель» Г. Горіна за Шолом-Алейхемом, «Ревізор» М. Гоголя, «Соломія» О. Білозуба. До 120-річчя від дня народж. Г. Юри у театрі відбулася прем’єра вистави «Весілля Фіґаро» П.-О. Бомарше (2008, реж. Ю. Одинокий). 2012 виставою «Увертюра, до побачення» за новелою І. Франка «Сойчине крило» (реж. А. Приходько) відкрито Камерну сцену ім. С. Данченка. Трупа театру поповнилася молодими талановитими акторами: К. Башею-Довженко, А. Добриніною, О. Зубковим, О. Івасів­ою-Фесуненко, Т. Міхіною, О. Печерицею, Д. Рибалевським, О. Форманчуком, Д. Черновим, Т. Шляховою. 2012–17 худож. кер. театру був С. Мойсеєв (серед постановок — «Квітка Будяк» Н. Ворожбит, 2013; «Така її доля» за мотивами балади Т. Шевченка «У тієї Катерини», 2014; «Ерік XIV» А. Стріндберґа, 2015; «Всі мої сини» А. Міллера, 2017). Театр продовжував активно співпрацювати з міжнар. культур. інституціями (Чеським культур. центром, Британ. радою, Ґете-інститутом), результатом чого стали постановки вистав «Ножі в курках» Д. Гарровера (2015, реж. О. Прасолова-Турутя), «Санація» В. Гавела (реж. Б. Рихлик, до 80-річчя від дня народж. колиш. президента Чехії), «Подорож Аліси до Швейцарії» Л. Берфуса (реж. С. Мойсеєв; обидві — 2016). На Камер. сцені ім. С. Данченка 2014 вийшла прем’єра вистави «Щоденники Майдану» (п’єса Н. Ворожбит та А. Мая — докум. драма, в основу якої покладено реальні трагічні події, що відбувалися 2013–14 на Майдані у Києві). Ця вистава була представлена на числен. міжнар. фестивалях Європи (Німеччина, Австрія, Словаччина, Польща). У репертуарі також — «Носороги» Е. Йонеско (2014, реж. А. Приходько), «Три товариші» за Е.-М. Ремарком (2016, реж. Ю. Одинокий), «Річард ІІІ» В. Шекспіра (2017, реж. А. Варсімашвілі). У 2017 гол. реж. театру був призначений Д. Богомазов, вистава якого «Коріолан» В. Шекспіра 2019 гідно представляла Україну на відомих міжнар. театр. фестивалях (зокрема ім. І. Мадача у Будапешті), була включена до осн. програми найпрестижнішого Шекспірів. фестивалю (м. Ґданськ, Польша), а також здобула низку нагород, серед яких — спец. відзнака за «найкращу виставу» Міжнар. театр. премії Центр. академії драми у м. Циндао (Китай).

Від 2018 ген. дир.-худож. кер. театру — М. Захаревич. Під його керівництвом театр продовжує активну роботу з інтеграції укр. сценіч. мистецтва в європ. простір, а також залучає до співпраці реж., сценографів та митців з різних країн світу. На базі театру проходить міжнар. театр. фестиваль монодрам «Марія» (від 2004), у якому беруть участь актриси з країн Європи та Азії.

Рекомендована література

1. Український драматичний театр: Нариси історії в 2-х т. Т. 2. Л., 1959;
   Google Scholar Internet
2. Білоцерківський Л. Записки суфлера. К., 1962;
   Google Scholar Internet
3. Бобошко Ю. М. Київський Державний ордена Леніна Академічний Український драматичний театр імені Івана Франка. К., 1970;
   Google Scholar Internet
4. Коломієць Р. Г. Франківці: 1920–1995. К., 1995;
   Google Scholar Internet
5. Його ж. Сергій Данченко. Портрет режисера в ін­тер’єрі часу. Чц., 2001;
   Google Scholar Internet
6. Захаревич М. В. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Динаміка соціокультурних перетворень 1920–2001 років. К., 2016;
   Google Scholar Internet
7. Веселовська Г. І. Більше, ніж театр: Нац. академ. драм. театр ім. І. Франка 2001–2012. К., 2019.
   Google Scholar Internet

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю