Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької

Визначення і загальна характеристика

НАЦІОНА́ЛЬНИЙ АКАДЕМІ́ЧНИЙ УКРАЇ́НСЬКИЙ ДРАМАТИ́ЧНИЙ ТЕА́ТР ім. М. Заньковецької Історія театру бере початок від створе­н­ня 1917 у Києві зуси­л­лями комітету «Укр. нац. театр» (кер. В. Вин­ниченко) першого держ. театру України — Українського національного театру, основу якого склали актори мандрів. Товариства укр. арт. під орудою І. Марʼяненка, окремі актори з труп М. Садовського, Т. Колесниченка, І. Сагатовського, а також молодь Муз.-драм. школи ім. М. Лисенка. До трупи театру вві­йшли високо­профес. актори Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, К. Лучицька, О. Полянська-Карпенко, Л. Гак­кебуш, Н. Дорошенко, І. Сагатовський, І. Замичковський (обидва — також реж.), Ф. Левицький, С. Каргальський; реж. Г. Гаєвський, М. Петлішенко; художники В. Кричевський, Л. Космина, С. Худяков, М. Бойчук. Директор театру був І. Марʼяненко, гол. реж. — М. Вороний. Від­крився 16 вересня 1917 ви­ставою «Пригвождені» В. Вин­ниченка (реж. М. Вороний). Серед по­становок того періоду — «Брехня», «Молода кров», «Панна Мара» В. Вин­ниченка, «Огні Іванової ночі» Г. Зудермана, «Зачароване коло» Л. Ріделя, «У Гайхан-бея» В. Самійленка, «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра. Згодом репертуар поповнився творами І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка та ін.

Політ. й екон. криза поч. 1918 по­значилася на діяльності театру: тривалий час не було гол. реж., у репертуарі пере­важали твори побут. укр. драматургії. Того ж року реорганіз. у Держ. нар. театр, який очолив П. Саксагансь­кий. Основу трупи склали актори Укр. нац. театру (В. Волков, Д. Грудина, Л. Ліницька, О. Полянська-Карпенко, Б. Романицький, В. Любарт, Л. Шевченко, Р. Чичорський, Ф. Якубовська та ін.), також до колективу за­прошено М. Заньковецьку. У по­становках брав участь художник М. Бурачек. Театр звертався до побут. репертуару, істор. укр. пʼєс та класич. творів світ. драматургії українською мовою. Від­булися 2 важливі премʼє­ри — «Роз­бійники» Ф. Шіл­лера та «Уріель Акоста» К. Гуцкова у по­становці П. Саксаганського. Тривалий час театр існував без будь-якої держ. під­тримки, актори під керівництвом П. Саксаганського за участі М. Заньковецької змушені були організувати кооп. товариство. У репертуарі також зʼявлялися твори рев. тематики («Хуртовина» С. Черкасенка, 1920). Від 1922 — Держ. драм. нар. театр. Того ж року О. Корольчук змінив на посаді кер. П. Саксаганського, залишила театр М. Заньковецька, до трупи долучився актор В. Яременко. 15 вересня 1922 театр від­крив сезон ви­ставою «Лихолі­т­тя» Г. Хоткевича. Згодом до театру повернувся П. Саксаганський, який працював на посаді реж., помітне місце реж. й актора зайняв Б. Романицький. Від­булося декілька знакових премʼєр, серед яких — «Гайдамаки» за Т. Шевченком у по­становці Леся Курбаса. Від 1923 — Театр ім. М. Заньковецької. Того ж року роз­почався мандрів. період творчості заньківчан. Театр гастролював у Чернігові, Кременчуці (Полтав. обл.), Харкові, Запоріж­жі, Катеринославі (нині Дні­про), Полтаві, Луганську, Кривому Розі (нині Дні­проп. обл.) та ін. Театр ставив за мету роз­ширити репертуар творами класич. світ. драматургії, однак через від­сутність влас. приміще­н­ня і брак коштів пере­важали укр. драм. ви­стави: «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Оста­н­ня ніч», «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Лиха іскра поле спалить» І. Карпенка-Карого, а також твори В. Вин­ниченка. 1925–40, 1944–51 — Держ. укр. драм. театр ім. М. Заньковецької. 1925 після смерті О. Корольчука театр очолив Б. Романицький. Під час пере­бува­н­ня у Катеринославі до трупи долучився реж. А. Авраменко. Важливою для театру була по­становка П. Саксаганським трагедії «Отел­ло» В. Шек­спіра (1926, вперше українською мовою; роль Мавра виконав Б. Романицький, Яґо — В. Яременко, Дездемони — В. Любарт). Ця ви­става була у репертуарі до 1940-х рр., хоч в ін. режисурі, однак із не­змін. осн. актор. складом. 1926 реж. О. Загаров протягом кількох місяців здійснив у театрі по­становки ви­став: «R.U.R» К. Чапека, «Одруже­н­ня» М. Гоголя, «Сні­данок у предводителя» І. Тургенєва, «Гендлярі славою» М. Пань­йоля, П. Нівуа. Тоді ж у театрі працювали реж. Д. Козачковський («Фуенте Овехуна» Лопе де Веґи; «Вій» за М. Гоголем, неординарне прочита­н­ня якого стало поміт. явищем, отримало схвальні від­гуки публіки), І. Крига («Пошилися в дурні» М. Кропивницького). Впродовж на­ступ. сезонів (1927–30) театр гастролював у Полтаві, Артемівську (нині Бахмут Донец. обл.), Луганську, Харкові, Бердичеві (нині Житомир. обл.), Він­ниці, Зіновʼєвську (нині Кропивницький) та ін. Від 1931 стаціонарно працював у Запоріж­жі, однак не припиняв гастрол. діяльність. Згорта­н­ня українізації, утвердже­н­ня єдиної ідеол. доктрини — соц­реалізму, змусили реж. звернутися до творчості І. Микитенка, О. Корнійчука. 1930–32 реж. театру був І. Чабаненко (здійснив нове сценічне втіле­н­ня «Отел­ло» В. Шек­спіра). 6 листопада 1933 заньківчани грали у новому театр. приміщен­ні премʼєру ви­стави «Загибель ескадри» О. Корнійчука. Поряд із творами рад. авторів, репертуар складався з класич. творів у новій інтер­претації, яка полягала у по­єд­нан­ні при­йомів соцреалізму та крит. реалізму («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Доходне місце» О. Островського). Серед. 1930-х рр. по­значена появою нових імен у режисурі (В. Харченко, В. Івченко), худож. оформлен­ні (Ф. Нірод, В. Чвалінський), акторстві (В. Данченко, В. Полінська, Н. Доценко). Театр продовжував багато гастролювати (Москва, 1936; Київ, 1937–39). Серед ви­знач. по­становок — «Отел­ло» В. Шек­спіра (1936), «Уріель Акоста» К. Гуцкова (1939; обидві — реж. В. Харченко), «Лісова пісня» Лесі Українки (1938, реж. І. Богаченко), «Гайдамаки» за Т. Шевченком (1939, реж. В. Харченко, І. Богаченко), «Украдене щастя» І. Франка (1940, реж. Б. Романицький). 1940–44 — Запоріз. держ. театр ім. М. Занько­вецької. Під час 2-ї світової вій­ни театр був еваку­йов. на Кубань, згодом до Сибіру (м. Тобольськ Тюмен. обл., РФ), де ви­ступав на сцені міського театру та ви­їжджав у складі фронт. бригад (за сезон 1941–42 дав понад 270 ви­став). Змінився репертуар, зʼявилося чимало рад. патріот. пʼєс — «Ішов солдат із фронту» В. Катаєва, «Пархоменко» В. Іванова, «Правда», «Партизани в степах України» О. Корнійчука, а також російськомов. «Дим Вітчизни» братів Тур, «Російські люди» К. Симонова, «Весільна мандрівка» В. Диховичного, ставили укр. класику. Сезон 1943–44 театр провів у м. Сталінськ (нині м. Новокузнецьк Кемеров. обл., РФ). 1944 отримав стаціонарне приміще­н­ня (Театр Скарбека) у Львові. Трупу поповнили актори Л. Кривицька та І. Рубчак. Особливу роль ві­ді­гравав Б. Романицький, багаторіч. кер. театру, актор і реж., який успадкував традиції театру корифеїв (М. Заньковецької та П. Саксаганського). 1951–70 — Львів. держ. ордена Трудового Червоного Прапора укр. драм. театр ім. М. Заньковецької. 1948–63 гол. реж. театру був «курбасівець» Б. Тягно. У репертуарі — «Украдене щастя» І. Франка (1949, реж. Б. Романицький), «Вій, вітерець!» Я. Райніса (1950), «Лісова пісня» Лесі Українки (1952; обидві — реж. В. Івченко), «Міщани» М. Горького (1950), «Тарас Бульба» за М. Гоголем (1952), «Сон князя Святослава» І. Франка (1954), «Фауст і смерть» О. Левади (1960; усі — реж. Б. Тягно), «Чеховська ви­става» («Ведмідь», «Освідче­н­ня», «Ювілей», 1960, реж. А. Ротенштейн). Послідов. та злагодженими діями Б. Тягно формував театр, який би від­повід­ав високим естет. вимогам. 1957 по­ставив «Гамлета» В. Шек­спіра з О. Гаєм у гол. ролі. Б. Тягно ставив та давав ін. реж. можливість створювати ви­стави за високо­якіс. драм. творами. Крім того, він потурбувався й про виконав. рівень по­становок, за­просивши до театру ви­знаних акторів. Він виховував талановиту молодь на влас. досвіді, здобутому в мист. обʼ­єдн. «Березіль» у дусі єд­ності заньківчан. колективу. Саме ці його дії певною мірою дали поштовх до роз­квіту театру, який припав на кін. 1960-х — 1970-і рр. Цей яскравий період повʼяза­ний із корифеями Б. Ступкою, Ф. Стригуном, Б. Козаком, Л. Кадировою, Н. Лотоцькою, В. Роз­стальним та ін. 1964–66 гол. реж. театру був С. Сміян. Тоді ж до театру за­прошено Л. Танюка для по­становки пʼєси «Отак загинув Гуска» М. Куліша (ви­става була заборонена). Певний час колектив залишався без худож. кер., тримався на авторитеті та повазі до Б. Романицького, В. Яременка, ін. старших акторів. Тоді ж було організовано творчо-дис­кусій. клуб «Діалог», який став ін­ститутом самоорганізації молодих акторів. 1969–71 гол. реж. був М. Гіляровський («Король Лір» В. Шек­спіра, «Блакитна троянда» Лесі Українки). 1970 театр отримав зва­н­ня «академічний».

1971–78 театр очолював С. Данченко, якому вдалося по­єд­нати психол., реаліст. естетику з умов. театром. До ви­стави він під­ходив, як до філос. твору, в якому мають бути закладені від­повіді на пита­н­ня сьогоде­н­ня через призму вічних ідеалів. С. Данченко творив через актора, залучивши до спільної праці кращих художників-концептуалістів. Серед його по­становок — «В дорозі» В. Ро­зова (1966), «Маклена Ґраса» М. Куліша (1967), «Моє слово» за В. Стефаником (1971), «Прапороносці» за О. Гончаром (1975). Ви­става «В дорозі» В. Роз­ова стала першою спільною роботою С. Данченка і Б. Ступки, початком багатоліт. плідної спів­праці. Естетично довершені сценічні твори реж. по­ставив разом із видат. театр. художником М. Ки­пріяном (1963–2019 — гол. художник), який належав до тих майстрів, які під­няли пре­стиж і значе­н­ня професії сцено­графа до спів­творця ви­стави, абстракт., метафор. ріше­н­нями доповнюючи її полізмістовністю. Серед їхніх найвагоміших спільних робіт — «Камін­ний господар» Лесі Українки (1971), «Річард ІІІ» В. Шек­спіра (1974), «Украдене щастя» І. Франка (1976). Також М. Ки­пріян оформив ви­стави: «Гайдамаки» за Т. Шевченком (1963, реж. В. Грипич), «Маруся Чурай» за Л. Костенко (1988), «Наталка Полтавка» І. Котляревського (1991; обидві — реж. Ф. Стригун) та ін.

Ви­знаним май­стром сценіч. втілень укр. класики був реж. О. Ріпко, який ставив також сучасні укр. та зарубіжні пʼєси, зарубіжну класику: «Човен хитається» Я. Галана (1955, 1973, 1980), «Сава Чалий» (1957), «Хазяїн» (1970), «Мартин Боруля» (1975), «Суєта» (1976) І. Карпенка-Карого, «Сестри Річинські» за Іриною Вільде (1968), «Марія Заньковецька» І. Рябокляча (1972), «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1977) М. Кропивницького, «Маскарад» М. Лермонтова (1982). Від 1970 у театрі працював реж. В. Опанасенко (1978–79 — гол. реж.). Серед його по­становок — «Чайка» А. Чехова (1970), «Голубі олені» О. Коломійця (1973), «Бог­дан Хмельницький» О. Корнійчука (1978). У 1980 театр очолив А. Кравчук, який здійснив по­становки ви­став: «Сон князя Святослава» І. Франка (1981), «Декамерон» за Дж. Бокач­чо (1982), «Хета Ніскавуорі» X. Вуолі­йокі (1984). Від 1977 реж.-по­становником театру працює А. Бабенко (1985–87 — в. о. гол. реж.), яка є творцем «театру для інтелектуалів», зорієнтованого не на масового глядача, а на виріше­н­ня склад. естет. зав­дань. Серед її по­становок — «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра (1983), «Отел­ло» В. Шек­спіра, «Без­при­дан­ниця» О. Островського (обидві — 1985). 1980-і рр. по­значені неординар. худож. пошуками різних по­становників, якіс. репертуаром, а також від­чу­т­тям певної не­сталості, «пере­хідності» періоду. 1983–2002 — Львів. академ. укр. драм. театр ім. М. Заньковецької. 1987–2018 худож. кер., 2018–19 гол. реж. заньківчан був Ф. Стригун, який спільно з реж. А. Бабенко та В. Сікорським ви­значив сучасне творче облич­чя театру. Він є ви­знаним май­стром по­становок класич. творів. Домінуючими стали просвітн. засади у формуван­ні репертуару театру під керівництвом Ф. Стригуна. Серед таких по­становок — «Без­талан­на» (1987), «Хазяїн» (1995) І. Карпенка-Карого, «Гайдамаки» за Т. Шевченком (1988), «Доки сонце зійде, роса очі ви­їсть» М. Кропивницького (2001), «Свата­н­ня на Гончарівці» Г. Квітки-Основʼя­нен­ка (2009), «Назар Стодоля» Т. Шевченка (2014), «Різдвяна ніч» за М. Гоголем (2015). Ф. Стригун по­ставив трилогію «Мазепа» за Б. Лепким («Мотря», «Не вбивай», «Батурин»; 1991–92), ви­стави «Ромео і Джульєт­та» (1993), «Гамлет» (1997) В. Шек­спіра. Від 1989 в театрі працює реж. В. Сікорсь­кий, якому притаман­ні тяжі­н­ня до театр. умовності, метафоричності. Деякі знакові для цього реж. по­становки насичені яскравою театральністю, трагедій., драм. забарвле­н­ням: «Кармен» за П. Меріме (1991), «Кнок» Ж. Ромена (1996), «Тригрошова опера» Б. Брехта (1998), «Криваве весі­л­ля» Ф. Ґарсіа Лорки (2000), «Кайдашева сімʼя» І. Нечуя-Левицького (2003), «Амадей» П. Шеф­фера (2006), «Три товариші» за Е.-М. Ремарком (2009). Також звертався до комедій. жанрів: «Моя професія — синь­йор з вищого світу» Дж. Скарнач­чі, Р. Тарабузі (1998), «Ханума» О. Цагарелі (2001), «Хелемські мудреці» М. Гершензона (2006), «Гамлет у го­строму соусі» А. Ніколаї (2012). Від 2002 — сучасна назва. У різний час у театрі працювали чи продовжують працювати реж. Г. Шумейко, Г. Воловецька, Т. Литвиненко, О. Огородник, Б. Ревкевич; художники В. Бортяков, Л. Боярська, Н. Руденко-Краєв­ська. Нині у твор. складі театру — 22 нар. арт. України, 18 засл. арт. України, 4 засл. діячів мистецтв України, 6 засл. працівників культури України та ін., а також 24 арт. оркестру під керівництвом Б. Мочурада. Є 2 сценічні май­данчики: Велика сцена (785 місць) і Камерна сцена (60 місць). Гастролі в Польщі, Німеч­чині, Іспанії, Франції, Канаді та ін. країнах. Ген. дир.-худож. кер. — А. Мацяк (від 2018).

Літ.: Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Кн. 1: Час і долі. Л., 2016.

Т. С. Батицька

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю