Національна культура

НАЦІОНА́ЛЬНА КУЛЬТУ́РА — складова світової культури; синтез культур різних соціальних верств і груп су­спільства. Поня­т­тя «Н. к.» виникло на поч. індустр. епохи у 17–19 ст.; синонімічне поня­т­тю «культура нації» (не існує нації без культури). Н. к. — сукупність властивих певному етносу ду­хов., матеріал., інтелектуал., емоц. ознак, що виявляються в менталітеті, мові, системі культур. цін­ностей, традиціях, віруван­нях, мистецтві та способі життя. Н. к. формується на основі культури одного чи кількох етносів, тому виділяють моно- та поліетнічну Н. к. Витворе­н­ня спіл. культур. простору є обовʼязковим у процесі націєтворе­н­ня. Базисом Н. к. є культура етнічна. Вони не тотожні, оскільки існують моно- та поліетнічні нації та держави. Національну самосві­домість обу­мов­лює почу­т­тя причетності як до певної етніч. культури, так і до певної Н. к. (напр., у багатонац. державах живуть люди різного етніч. походже­н­ня — «канад. укра­їнці», «амер. китайці», «франц. араби», «нім. турки»). Існува­н­ня й роз­виток кожної Н. к. характеризується самобутністю і разом з тим наявністю тенденцій до зближе­н­ня з ін. культурами. Н. к. виявляється у формах духов. життя (літ-ра, художня творчість, релігія тощо), що мають свої особливості, притаман­ні тій чи ін. нації. Натомість цивілізац. вияви існува­н­ня соціуму повʼязані з діяльністю, спрямов. на створе­н­ня матеріал. благ, тех.-технол. процесами і мають уніфіков. характер. Тому поня­т­тя «Н. к.» під­тверджує нетотожність культури та цивілізації. Н. к. ви­значає та засвідчує заг. рівень роз­витку конкрет. су­спільства; надаючи самобутності, ви­ступає специфіч. системою норм і цін­ностей, що від­різняють одне су­спільство від іншого. Загальнолюдське виявляється в національному, самобутньому, а нац. специфіка — конкретне, своєрідне вираже­н­ня інтернаціонального. У рамках єдиної Н. к. можна роз­глядати екологічну культуру, політичну культуру, побутову культуру даного етносу, що важливо для роз­кри­т­тя нац. специфіки усіх сфер життя народу. Н. к. виконує інтеграл. функцію, бо є способом синтезу минулого, теперішнього і майбутнього, обʼ­єд­на­н­ня поколінь заради роз­витку та реалізації інтере­сів етносу. Н. к. формується під впливом характеру національного певного народу, в ній виявляються світо­глядні, етичні, естет., мист., реліг. та соц. аспекти життя нації на кожному істор. етапі її роз­витку. Н. к. — це своєрідне яд­ро, навколо якого гуртується нація; вона охоплює низку геогр., психол., госп. чин­ників, що забезпечують збереже­н­ня та від­творе­н­ня нації, сприяють її інтеграції у світ. культуру. Результатом становле­н­ня більшості сучас. європ. націй є формува­н­ня нац. самосві­домості, створе­н­ня націо­нальної мови та Н. к. Важливими для існува­н­ня й роз­витку Н. к. є традиції та новації, однак надмірне захопле­н­ня традиціями породжує консе­рватизм і за­стій у роз­витку сусп. та культур. життя, проте й нехтува­н­ня ними або руйнація призводять до нігіліст. ставле­н­ня до влас. культури та історії. Новації забезпечують роз­виток Н. к., збагачують її матеріал. та духовну складову, долаючи інерцію за­старілого, творять сучасні традиції, стають цін­ністю для сучас. і на­ступ. поколінь.

Н. к. — без­перерв. процес взаємодії традиційного та ін­новаційного. Виділяють осн. типи Н. к.: скандинав., ро­ман., сінто­їст., азіат., англосакс., сло­вʼянський. Конструюва­н­ня куль­тур. простору нації по­вʼя­зане з Н. к. і залежить від її особливостей та рівня роз­витку. Н. к. — соц. спадщина людини; усталені фор­ми її діяльності та поведінки, що пере­даються у поколі­н­нях. Н. к. забезпечує збереже­н­ня тисячоліт. результатів матеріал. і духов. діяльності певної соц.-етніч. спільноти для її майбутнього. Про­блеми утвердже­н­ня нації та Н. к. по­вʼязані з національною ідеєю, що формується в процесі цілеспрямов. діяльності еліти національної, яка ві­ді­грає у су­спільстві значущу роль і здатна впливати на роз­виток держави, нації, Н. к. Світ. культуру нині усві­домлюють як рівноправ­не спів­існува­н­ня культур усіх народів, побудоване на взаємо­збагачен­ні різних Н. к., при цьому претензії на панува­н­ня з боку окремої Н. к. не­припустимі. Поня­т­тя «Н. к.» ви­вчали філософи М. Бердяєв, В. Малахов, соціологи М. Пі­рен, А. Ручка, М. Шульга, психологи М. Боришевський, Л. Виготський, П. Гнатенко, етно­граф Л. Гумільов.

Завантажити статтю