Національна ідея

Визначення і загальна характеристика

НАЦІОНА́ЛЬНА ІДЕ́Я — духовна основа жит­тєдіяльності нації, що ґрунтується на її пріоритетах і цін­ностях, система соціокультурних координат, що задає їй світо­глядні та цілеспрямовані орієнтири. У широкому ро­зумін­ні Н. і. — це від­чу­т­тя й усві­домле­н­ня спільності істор. долі, сприйня­т­тя нерозривності генет. звʼязку нації, держави, особи, влас. ідеал народу, що є узагальненим (часто інстинктив., під­сві­домим) уявле­н­ням про при­значе­н­ня нації та її місце в навколиш. світі. У політ. сенсі — система символів і вольовий імпульс, що ви­ступають духов. основою нац. рухів та нац. самоідентифікації, стрижень нац. ідеології, політ. проект майбутнього нації. Тео­ретично Н. і. — узагальнена світо­глядно-методол. позиція в концепціях державотворе­н­ня, нац. інтересу, без­пеки тощо. Гносеологічна Н. і. від­ображає по­гляди ви­знач. пред­ставників сусп. думки на процеси націє­становле­н­ня, державотворе­н­ня, місце й роль націоналізму.

Н. і. — явище духовно-екзистенцій. порядку, вона не є доктриною, ні концепцією. У найузагальненішому ви­гляді — це концентров. вираз прийнятного для су­спільства гуманіст. ідеалу сусп. організації. Утім, ставити знак рівності між Н. і. та нац. ідеалом некоректно; порівняно з умо­гляд. ідеалом Н. і. більше орієнтована на жит­тєві потреби. Філософія Н. і. — ґрунт, на якому від­бувається самоідентифікація нац. спільноти, першооснова націоналізму як ідеології і політики. За своїм змістом вона багатша за націоналізм, оскільки є плюралістичною й багатовимірною. Як духов. фундамент самопі­зна­н­ня й самоствердже­н­ня нації Н. і. ви­значає осн. параметри сусп. буття і в цьому ро­зумін­ні є онтолог. феноменом. Н. і. містить в узагальненому ви­гляді від­повіді на пита­н­ня — заради чого живе нація, яким цін­ніс. орієнтирам від­дає пере­вагу, як реалізує свій твор. потенціал серед ін. спільнот. Н. і. здатна виконувати різноманітні функції: етнотворчу, інтегрувал., ідентифікувал., аксіо­лог., державотворчу, футурологіч­ну тощо. У процесі своєї обʼєк­ти­вації вона проходить кілька стадій — від етніч. самоідентифікації людини через самови­значе­н­ня окремих етніч. спільнот до усві­домле­н­ня цілісності соціуму й політ. значущості злагоджених зусиль. Для су­спільства, що об­стоює своє право на самови­значе­н­ня й виборює власну державність, характерне загострене від­чу­т­тя справедливості, а їхній Н. і. притаман­ний радикалізм. Здобу­т­тя державності, за­звичай, знімає напругу в між­етніч. від­носинах, а Н. і. пере­ходить у площину технол. проекту, спрямованого на захист нац. інтересів та нац. без­пеки. Світ. досвід свідчить, що найбільших успіхів досягали ті нації, що вкладали в поня­т­тя «Н. і.» рац.-прагмат. зміст і роз­глядали її як заг.-громадян. ідею. По­єд­на­н­ня в Н. і. інтелектуал. зусиль із нар. інстинктом, наявність у ній виразної іррац. компоненти усклад­нює ви­значе­н­ня категорій. змісту Н. і. та водночас робить її зруч. обʼєктом для ідеологізації та маніпулюва­н­ня сві­домістю. Багатовимірністю поня­т­тя спричинено без­ліч різноплан. дефініцій Н. і. та дис­кусій навколо тлумаче­н­ня її змісту. Спроби міфологізації Н. і. (аж до її пошуків у текс­тах Біблії) су­проводжуються не менш актив. намага­н­ням надати їй інструм. звуча­н­ня, пере­творити на знаря­д­дя досягне­н­ня певних політ. цілей. В Україні частина громадян є прибічниками чужої Н. і., зокрема російської. Існує й виразна тенденція до заперече­н­ня кон­структив. змісту Н. і. — проти­ставле­н­ня її як за­старілої ідеол. схеми. Набули пошире­н­ня прові­денційно-месіаніст. під­ходи до зʼясува­н­ня суті Н. і.

Н. і. глибоко закорінена в пласти історії: міфи про «спільну спадщину», від­чу­т­тя належності до Батьківщини простежуються в багатьох народів і роз­глядаються як «протоідеї» етніч. спільнот. В Україні Н. і. впродовж століть уособлювала спонтан­не прагне­н­ня без­держ. й роз­членов. народу до збереже­н­ня своєї етніч. самобутності. Від­чу­т­тя єд­ності «землі Руської», що сягає часів Київ. Русі, в умовах польс.-катол. екс­пансії транс­формувалося в ідею поверне­н­ня до «Володимирової спадщини» і не­прийня­т­тя церк. унії. Під час нац. революції 1648–76 сформувалися зачатки укр. держ. ідеї, що еволюціонувала від захисту «прав і вольностей козацьких» та козац. автономізму до ідеї створе­н­ня укр. держави як спадкоємиці Київ. Русі. У 19 ст., після тривалого періоду нац. занепаду, укр. Н. і. сфокусувалася навколо прагне­н­ня «роз­кувати закованих» (Т. Шевченко), «не вмерти», «жити гідно, роз­виватися успішно» (М. Грушевсь­кий). Мрія про життя «без хлопа і без пана» стимулювала ідеї солідаризму, з одного боку, і соціаліст. утопії — з іншого. На поч. 20 ст. на перший план у Н. і. ви­йшли вимоги влас. державності («своєї хати» та «своєї правди») і територ. цілісності й соборності України в її етногр. межах. Оскільки нац. прагне­н­ня українців лишилися нереалізованими, неминучою була поява радикаліст.-максималіст. варіантів Н. і. При такому трактуван­ні наколо Н. і. не змогли згуртуватися навіть пере­конані націо­налісти, свідче­н­ням чого став роз­кол в Організації українських націоналістів. Поразка укр. нац. руху, а особливо вплив рад. пропаганди та ре­пресивні заходи влади зумовили негативне ставле­н­ня частини рад. су­спільства до Н. і., як і до націоналізму, натомість влада культивувала нігілізм націо­нальний.

Від­родже­н­ня сусп. інтересу до Н. і. в Україні спів­пало зі створе­н­ням Народного руху України на­прикінці 1980-х рр. «Живий ланцюг» від Києва до Львова, яким було від­значено в січні 1990 річницю Акту злуки УНР і ЗУНР, — один із виявів Н. і. Від­новле­н­ня Україною незалежності від­булося на фоні заг. нац. пробудже­н­ня, про що засвідчили результати референдуму в грудні 1991. Спроби спадкоємців ОУН від­родити Н. і. зразка 1940-х рр. не увінчалися успіхом. Діапазон під­ходів до трактувань Н. і. в той час був досить широким. Знач. пошире­н­ня набула етнічно орієнтована, обернена в минуле парадигма від­родже­н­ня з вираз. архаїкою в за­пропонов. моделях самоідентифікації. Не лише націонал-радикали, а й націонал-демократи часто надавали Н. і. вузького, етногр. тлумаче­н­ня, наголошували на особл. ролі етніч. українців у державотворен­ні. Реакцією на це стала активізація рос. націоналізму, що спричинило по­глибле­н­ня поляризації в су­спільстві й пере­шкоджало вироблен­ню сучас. громадян. моделі функціонува­н­ня соціуму. А спричинене роз­колами в НРУ паді­н­ня авторитету націонал-демократів зумовило черговий спад інтересу до Н. і. Неу­спіх спроб зна­йти прийнятну для більшості соціуму «метанаціо­нальну» ідею викликав у су­спільстві на­строї роз­чарува­н­ня в значи­мо­сті Н. і. як такої. Вони, зокрема, реалізувалися в сакраментал. формулі «національна ідея не спрацювала» і закидах на адресу пред­ставників політ. думки в їхній не­спроможності «виробити» Н. і., прийнятну для більшості громадян. На­вряд чи такі закиди справедливі. На від­міну від держ. стратегії Н. і. не декретується згори, вона повин­на визріти в надрах су­спільства. Ниніш. криз. стан сусп. сві­домості, обтяжений го­строю поляризацією соціуму, амбівалентністю цін­ніс. орієнтацій, неодно­знач. оцінкою рад. спадщини, не створює належ. умов для кри­сталізації Н. і. на гуманіст. принципах. А всякі спроби вибудовувати її на во­йовн.-захис. засадах по­збавлені кон­структив. потенціалу, оскільки етап боротьби за самоствердже­н­ня укр. нацією вже пройдений. Звісно, не варто від­кидати де­структивну роботу, що здійснює пн. сусід щодо дис­кримінації будь-яких рухів на утвердже­н­ня як незалежності України, так і Н. і. У сучас. умовах найбільші шанси на оволоді­н­ня масовою сві­домі­стю має ідея залежності добробуту та душев. комфорту кожного громадянина від блага нації і держави, нерозрив. звʼязку поколінь, стабільності й громадян. миру, спіл. від­повід­альності за майбутнє. Етнічна складова в ній обовʼязково має бути присутня — не лише як данина істор. памʼяті, а й як реал. чин­ник ідентифікації, цементува­н­ня су­спільства навколо його ядра — укр. етнонації. Однак усві­домле­н­ня своєї унікальності та самодо­статності не повин­но пере­шкоджати ідеям від­критості до заг.-цивілізац. на­дбань. Реалізація укр. ідеї можлива лише на пере­хресті врахува­н­ня влас. істор. досвіду та засвоє­н­ня заг.-осв. гуманіст. цін­ностей. Важл. пере­д­умови утвердже­н­ня Н. і. — морал.-­духовне оздоровле­н­ня су­спільства, нац. самоврядува­н­ня, ді­йова держ. під­тримка укр. культури, мови, нац. традицій. Інте­гративна здатність Н. і., її енергет. потенціал ви­значаються темпами формува­н­ня політ. нації як поліетніч. спільноти громадян, обʼ­єд­наної спіл. цілями та прагне­н­нями. У міру того, як долатимуться криз. явища, укр. Н. і. дедалі більше усві­домлюватиме­ться як синтез ідей державності, патріотизму та солідарності, консолідації політ., поліетніч. і полікультур. нації, формува­н­ня діє­­здат. громадян. су­спільства. Цементувал. основою Н. і. ви­ступатиме нац. гордість, взаємна толерантність незалежно від етніч. походже­н­ня, протидія регіон. сепаратизмові та клановості. Зрештою, колектив. розум народу, його здоровий глузд під­каже й формулу єд­на­н­ня, вільну від надмір. захопле­н­ня етніч. пріоритетами, від провінцій. месіанства й оплакува­н­ня минулих образ. Кри­сталізація нац. інтересів, об­стоюва­н­ня екон. та інформ. без­пеки, турбота про здоровий спосіб життя і про довкі­л­ля, протидія процесам деінтелектуалізації, забезпече­н­ня умов для інтеграції та плід. діалогу різних культур і реліг. конфесій, захист кон­ституц. порядку, громадян. миру — саме навколо цих кон­структив. зав­дань здатні концентруватися інтелект та воля нації.

Літ.: Кресіна І. Українська національна сві­домість і сучасні політичні процеси: етнополітологічний аналіз. К., 1998; Фартушний А. А. Українська національна ідея як під­става державотворе­н­ня. Л., 2000; Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. К., 2002.

Л. П. Нагорна

Завантажити статтю