Націонал-комунізм український

НАЦІОНА́Л-КОМУНІ́ЗМ УКРАЇ́НСЬКИЙ — крайній лівий ідейний і політичний напрям в українському революційному русі 20 ст. Історично вперше у світі націонал-комунізм виник в Україні на­прикінці 1917 та існував як окрема політ. течія до 1933. Його різні напрями по­єд­нували ідеї комуніст. пере­будови су­спільства і повного нац. визволе­н­ня України та створе­н­ня суверен. укр. держави. Для ідейно-теор. засад усіх течій та персонально найвидатніших пред­ставників Н.-к. у. спільним було те, що нац. визволе­н­ня і держ. само­стійність України вони виводили із марксист. теорії пролетар. соціаліст. революції (див. Марксизм), вважаючи її необхід. запорукою для пере­моги остан­ньої не лише у своїй країні, але й у світі. На практиці це вело до роз­ходже­н­ня з офіц. більшов. лінією у питан­ні стосунків укр. і рос. націй, заважало централізатор.-шовініст. політиці парт.-уряд. керівництва РСФРР і його адептів в Україні, обмежувало більшов. політ. монополізм. Крім невід­повід­ності більшов. теорії та практики укр. дійсності, поява і роз­виток Н.-к. у. зумовлені слабкістю та роз­колом укр. демократ. руху, його ідеол. не­зрілістю. Вихід із ката­строф. становища, в якому опинилася нац. демократ. революція 1917–20, багато пред­ставників укр. демократії вбачали у пере­ході на платформу націонал-комунізму, і, таким чином, — на рад. позиції та до спів­праці із більшовиками. Детермінов. гострими супереч­ностями у різних сферах сусп. життя, націонал-комунізм сам був суперечливим за своїм ідейно-політ. змістом. Залишаючись, як правило, від­даними комуніст. утопії, що зумовлювало і їхню власну істор. приреченість, націонал-комуністи всіляко поширювали її і намагалися по­єд­нати у своєму су­спільно-політ. ідеалі тоталітарне комуніст. су­спільство з повнокровною укр. нац. державністю, класово-парт. обмеженість із повною нац. емансипацією. Прагнучи до політ. гегемонії та проти­ставляючи себе ін. нац. укр. силам і за­ймаючи стосовно них без­ком­промісну позицію, в час революції і після неї Н.-к. у. руйнував єдиний фронт боротьби за само­стійність України та обʼєктив­но сприяв новому поневолен­ню України, хоча це суперечило його влас. меті.

Першим напрямом Н.-к. у. була ліва течія в УСДРП, яка на­прикінці 1917 — на поч. 1918 після роз­колу цієї партії по­стала окремою політ. групою (бл. 225 осіб). Не­зважаючи на те, що ліві укр. соціал-демократи в осн. політ. пита­н­нях діяли погоджено із більшовиками, а 1-й зʼїзд КП(б)У (липень 1918) юридично узаконив їхнє обʼ­єд­на­н­ня, вони мали власну про­граму з нац. пита­н­ня, викладену в Декларації організац. комітету. Гол. її пункти: рівноправність України з Росією при їхньому федератив. звʼязку, вільний роз­виток «національних форм пролетарської культури на Україні». Лідери цієї групи — Є. Неронович, М. Врублевський, П. Буценко, Ю. Медведєв, Є. Касьяненко. Вони, як і чимало ін. пред­ставників цієї течії, надалі пере­буваючи у КП(б)У неодноразово об­стоювали само­стійниц. позиції. На­ступну в хронол. плані (1918–19) нац. течію комунізму в Україні пред­ставляли С. Мазлах, В. Шахрай, Г. Лапчинський, і, певною мірою, М. Скрипник. Остан­ні три діячі напередодні та під час наради більшовиків, які працювали в Україні, проведеної у м. Таганрог (Росія, квітень 1918), висунули вимогу створе­н­ня самост. Укр. комуніст. партії більшовиків. Політ. по­гляди провід. ідеолога напряму В. Шахрая викладено у кн. «Революція на Україні» (1918; під псевд. В. Скоров­станський) та «До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною?» (Саратов, 1919; Нью-Йорк, 1967), написаній разом із С. Мазлахом. Оста­н­ня стала маніфестом Н.-к. у., теор. під­ґрунтям для його змагань. Націонал-комуніст. течії в Україні охоплювали й цілі політ. партії — боротьбистів (1918–20) та Укр. комуніст. партію (УКП) (1920–25). Боротьбисти, що до травня 1918 були лівим крилом УПСР і еволюціонували від рев. демократії до комунізму, — найчислен­ніше (бл. 15 тис. чл.) і на­йорганізованіше з усіх само­стійниц. комуніст. обʼ­єд­нань в Україні. Вони притягували до себе найбільш радикально-ліві елементи з ін. течій укр. рев. руху; за деякими даними, до них схилявся у свій час навіть М. Грушевський. Під тиском більшов. керівництва і особисто В. Леніна більшість у боротьбист. проводі у березні 1920 погодилася на саморозпуск своєї партії та пере­хід до КП(б)У, сподіваючись українізувати остан­ню і ви­рвати Україну з-під диктату Москви. Ця стратегія від­ображена у девізові: «Уві­л­лємося, ро­зі­л­лємося і за­л­лємо КП(б)У!». Але більшовики спочатку по­глинули боротьбистів як самост. політ. силу, а потім нейтралізували і фізично знищили їх. Як і боротьбисти, УКП виникла на укр. нац. ґрунті. Процес ви­окремле­н­ня УКП із лівого крила УСДРП, що мало назву УСДРП(незалежні) або «незалежники», подіб. до генези європ. комуніст. партій (тривав від 1919 до січня 1920). Ідеологи УКП, своєрідно витлумачуючи марксизм, об­стоювали теорію можливості роз­витку рев. процесу лише на основі внутр. чин­ників і ви­ступали проти насадже­н­ня в Україні більшов. диктатури у формі рад. системи як чужої зовн. сили. Доводячи свій орган. звʼязок з укр. середовищем і жи­т­тям, УКП претендувала на політ. гегемонію, ви­ступала за обʼ­єд­на­н­ня навколо себе всіх комуніст. сил в Україні. Характерно, що у деяких пита­н­нях її чл. за­ймали ще більш ортодоксал. класові позиції, ніж більшовики, зокрема різко негативно спри­йняли офіц. доктрину НЕПу. Фундатори і лідери УКП: М. Ткаченко (помер на поч. 1920 напередодні 1-го зʼ­їзду), А. Річицький, А. Драгомирецький, М. Авдієнко, Ю. Кулиниченко та ін. Друк. орган — г. «Червоний прапор» (виходила 1920). У період свого роз­квіту 1920 партія нарах. бл. 3 тис. членів. В умовах жорсткої політ. конкуренції з більшовиками, які на словах ви­знавали за УКП право на існува­н­ня, але, використовуючи своє монопол. становище панівної партії, нерідко вдавалися до терору і навіть прямого знище­н­ня її чл. і водночас створювали ілюзії щодо реалізації та під­тримки їхніх про­грам. цілей (ви­зна­н­ня само­стійності УСРР, пред­ставництва укр. комуністів у Комінтерні тощо), 1925 УКП змушена була піти на саморозпуск і злитися з КП(б)У. Ліквідації сприяв і роз­лад у її середовищі, від­сутність єд­ності серед чл. і керівництва з окремих важливих політ. питань. Майже одночасно поряд із боротьбистами та УКП від осені 1919 до літа 1920 існувала само­стійниц. течія федералістів у КП(б)У. Лідер — Г. Лапчинський, серед чл. — П. Попов, Є. Касьяненко, Я. Ландер. У своїх про­грам. документах: доповід. записці до ЦК РКП(б) (1919), провід. автором якої був П. Попов, та політ. платформі «Наша сучасна політика», на Гомел. нараді КП(б)У (листопад 1919, Білорусь) і деяких парт. конф., зокрема 4-й конф. КП(б)У (березень 1920), федералісти об­стоювали вимогу рівноправ., а не під­леглого звʼязку УСРР і РСФРР у формі федерації 2-х незалеж. держав (звідси і назва групи), домагалися створе­н­ня самост. УКП(б), намагаючись заангажувати до цієї справи боротьбистів і укапістів, а у деяких пита­н­нях блокувалися з т. зв. опозицією демократ. централізму в КП(б)У (див. Демократичного централізму Принцип). Під тиском ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У влітку 1920 фракція федералістів припинила свою діяльність, після чого їхній лідер Г. Лапчинський пере­йшов до УКП. 1920–22 за кордоном, пере­важно на тер. Німеч­чини, Австрії та Чехо-Словач­чини, діяли організаційно самост. групи укр. комуністів, а також ті, що входили на правах секцій до КП Німеч­чини та Австрії. Найбільш ві­дома серед них — Закордон­на група укр. комуністів (згодом — Закордон­на група Української комуністичної партії). Її лідер В. Вин­ниченко влітку–восени 1920 при­їжджав із еміграції до Москви і УСРР, де вів пере­говори з більшов. керівництвом, а також мав політ. контакти з ЦК УКП. Крім нього, найві­домішими пред­ставниками цих груп були В. Мазуренко, В. Левинський, З. Висоцький. Зміни в нац. політиці більшовиків після 12-го зʼ­їзду РКП(б) (1923), поч. українізації, а також певний позитив. вплив НЕПу в Україні помʼякшили опозицію прихильників Н.-к. у., особливо всередині КП(б)У, офіц. курсу більшов. партії, але водночас сприяли активізації їхньої діяльності та накопичен­ню сил для боротьби за свої цілі. Від­ображе­н­ням цього стали публіцист. ви­ступи письмен­ника М. Хвильового, у яких він (так само, як і у своїх худож. творах), пере­ходячи від мистецтва до політики, аргументовано роз­вивав ідею само­стійності України. Це по­ставило М. Хвильового у центр ідей. боротьби в Україні та зна­йшло широкий від­гук у середовищі укр. еміграції. Різко негативну оцінку його ви­ступам дав Й. Сталін у листі до Л. Кагановича та ін. чл. Політбюро ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926, що стало поштовхом до пере­слідува­н­ня та загибелі М. Хвильового, а також знище­н­ня його однодумців під гаслом боротьби з «хвильовізмом» як з націоналіст., контр­рев. і навіть фашист. ухилом. Один із яскравих проявів Н.-к. у. в серед. 1920-х рр. — діяльність О. Шумського на посаді зав. агіт­пропвід­ділу ЦК КП(б)У (1923–25) та наркома освіти УСРР (1925–27), що також отримала офіц. політ. ви­значе­н­ня націоналіст. ухилу — «шумськізму». Сам О. Шумський об­ґрунтував її принципами ленін. нац. політики, на практиці наполегливо проводив у життя українізацію, від­кривав можливості для роз­витку укр. культури та самосві­домості, часто захищав талановитих пред­ставників нац. інтелігенції та опікувався ними. О. Шумський також домагався українізації вищого політ. керівництва в Україні та усуне­н­ня з посади ген. секретаря ЦК КП(б)У сталін. намісника Л. Кагановича. Це при­скорило усуне­н­ня від укр. справ самого О. Шумського, а незабаром і ре­пресії щодо нього. У всіх зга­даних напрямах Н.-к. у. та його окремих пред­ставників хоча й існувала певна ідейна єд­ність, але майже ніколи не було єд­ності організац. і тактичної. Навпаки, між ними йшли гострі суперечки, а взаємини інколи доходили до ворожнечі. Так, боротьбисти не змогли досягнути єд­ності у пере­говорах про обʼ­єд­на­н­ня із УКП 1920; лідери остан­ньої під­тримали більшовиків у їхній кампанії проти В. Вин­ниченка після того, як він від­мовився працювати в УСРР і повернувся за кордон; О. Шумський критикував політ. по­гляди М. Хвильового, а його самого роз­громно критикував М. Скрипник (автор терміна «шумськізм»). Остан­ній викривав й ін. націонал-комуністів, напр., оголосив гостро полемічну ста­т­тю М. Волобуєва «До про­блеми української економіки» // «Більшовик України», 1928, № 2–3, що об­ґрунтовувала госп. суверенітет України, екон. платформою укр. націоналізму — «волобуївщиною». Проте сам М. Скрипник залишався найвидатнішою по­ста­т­тю Н.-к. у., а після припине­н­ня за вказівкою з Москви політики українізації 7 липня 1933 покінчив життя самогубством.

Більшовики увесь час вели без­ком­промісну боротьбу із Н.-к. у. всіма засобами, слушно вважаючи його однією із гол. пере­шкод для свого політ. диктату в Україні та її статусу провінції комуніст. імперії, змінюючи у цій боротьбі у різні періоди лише тактику. Перед­умовою процесу згорта­н­ня українізації, а також посиле­н­ня екс­плуатації укр. селянства, його примус. колективізації і проведе­н­ня згубної політики хлібозаготівель на­прикінці 1920-х — на поч. 1930-х рр. був на­ступ на Н.-к. у. 1932–33 з ініціативи та під без­посеред. керівництвом Й. Сталіна йому зав­дано нищів. удару. Пред­ставників Н.-к. у. почали звинувачувати не лише у помилках, а й у націоналізмі, контр­революційності, ворожій діяльності, шпигунстві. Пере­хід до від­критих ре­пресій не тільки щодо активних націонал-комуністів, а й всіх, запідозрених у симпатіях до Н.-к. у., завершився практично їхнім повним фіз. знище­н­ням під час єжов.-беріїв. «великого терору» на­прикінці 1930-х рр. Націонал-комуніст. течії також мали прояв у Татар­стані (М. Султан-Галієв), Башкорто­стані (А.-З. Ва­лідов) та ін. нац. провінціях СРСР. Послідовники націонал-комунізму в нерос. респ. СРСР, так само як і в Україні, вимагали ви­зна­н­ня за своїми народами держ. суверенітету та незалежності, гарантій роз­витку нац. мов і культур, рівноправ. від­носин між ними та РСФРР. Деякі з цих вимог враховували у нац.-держ. буд-ві в СРСР у 1920-х рр., однак зі встановле­н­ням сталін. диктатури це все було згорнуто, а націонал-комуністи стали жертвами сталін. ре­пресій так само, як і в Україні. Після роз­грому Н.-к. у. час від часу в громад.-політ. житті України до поч. 1990-х рр. виникали його фантоми, здебільшого у публіцист. непідцензур. ви­ступах, практично без усякого організац. оформле­н­ня. Яскравий приклад — праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965). Певного впливу Н.-к. у. за­знав навіть комуніст. кер. УРСР П. Шелест, але всі, навіть несистемні, прояви Н.-к. у. керівні структури КПРС жорстоко придушували аж до роз­паду СРСР 1991.

Завантажити статтю