Народне мистецтво

НАРО́ДНЕ МИСТЕ́ЦТВО – творчість народу, що має яскраво виражений національний характер і становить його матеріальну та духовну культуру. Н. м. створене народом і поширене між ним, відображає його смаки та інтереси. На ранніх стадіях історії людства усе мистецтво було народним. Із розвитком ремесел та утворенням класів Н. м. розділили на домашню художню роботу «для себе» і художні ремесла, що згодом розвинулися у широкі нар. художні промисли. Як складна, багатопланова і розгалуж. система видів і жанрів Н. м. за своєю специфікою є ужитковим: охоплює усі сторони матеріал. культури — від зодчества (див. Архітектура) до ювелір. виробів (див. Золотарство). Укр. Н. м. 20 ст. щодо принципів і способів створення та функціонування, збуту творів можна умовно поділити на 3 типи: 1) створюване в межах організац.-вироб. систем (промисли, артілі, кооперативи, заводи, школи, училища); 2) створюване за межами будь-яких організац.-вироб. систем, творці якого також перебувають поза сферою будь-яких організацій та установ культури, твор. спілок; 3) мистецтво, творці якого об’єднані навколо певних організацій та установ культури (студії, гуртки, будинки нар. творчості), є членами твор. спілок. У 20 ст. набули найвищого розвитку та реалізовані ті елементи, фактори, форми укр. Н. м., що в минулому вважали вторинними і допоміжними; також у багатьох випадках стало головним і визначальним те, що здавалося другорядним, зайвим. Мистецтво 1-го типу до 1917 перебувало під організацій. опікою земств та приват. осіб, в окремих випадках залежало від уподобань земських діячів і твор. впливу художників-авангардистів; за рад. влади стало однією з галузей нар. господарства, організаційно і виробничо керованою та ідеологічно контрольованою. Мистецтво 2-го типу не тільки не визнавали і не підтримували: воно зазнавало утисків (особливо після 1917) як явище «шкідливе», «вульгарне», що «псує смаки» (нар. картина — лубок, мальовка, «базар.» килимок), служить реліг. справі (нар. ікона, великодня писанка). 3-й тип пізніший за часом формування та найменш масовий, оскільки серед числен. студійців і гуртківців, чиї твори потрапляли на виставки через будинки нар. творчості, лише невелика кількість досягала рівня нар. майстрів і художників «наїв.» плану (див. Наївне мистецтво). Можна виділити 3 етапи розвитку укр. Н. м. 20 ст. щодо стильових принципів, якіс. критеріїв, розквіту й занепаду окремих видів і жанрів: 1900–20-і рр., 1930–50-і рр., 1960–90-і рр. Н. м. 1-ї третини 20 ст. за стильовою, жанр., видовою розмаїтістю якіс. критеріїв, кількості творців і виконавців є найвищим злетом укр. Н. м. У таких традиц. видах, як вишивання, гончарство, кераміка, ткацтво поряд із дотриманням традицій, наявне значне поновлення сюжетів, мотивів, образів. Завдяки твор. здобуткам окремих талановитих майстрів та колективів твори набували знач. декоративності, ставали більш яскравими. Особливо показовою щодо цього є кераміка, в якій значна кількість осередків і центрів, де виробляли утилітар. неполив. посуд, перейшла на створення поливних, яскраво і щедро декоров. речей. Зміни такого ж характеру, але менш помітні, відбувалися у вишивці та ткацтві. Загалом в орнаменті спостерігається розвиток мотивно-сюжет. космології: перетворення елемента на мотив, мотиву — на сюжет, сюжету — в ансамблеву образно-символ. систему — космолог. архетип. У вишивці поряд із геом. і фігуратив. архаїкою, «ангел. квітами» («вазонами») з’являються вишиті хрестиком квіти — близькі до натури троянди («брокар»), розвивається т. зв. сюжетна вишивка — лубочні, буколічні сцени з написами або без. Така тенденція у цей період властива для усіх регіонів України: речі, позначені худож.-естет. якостями (часом кітч. характеру; див. Кітч) користуються знач. попитом. За офіц. даними, 1909 в Полтав. губ. працювали 1007 гончарів, 19 930 ткачів, 519 килимників і плахотників. Приблизно в цей час на Поділлі гончарством займалися 2667 осіб, понад 20 тис. — ткацтвом. В Україні десятки тисяч селян займалися вишивкою: адже кожна дівчина в період дівування мала вишивати. Сільс. середовище 1900–20-х рр., без перебільшення, було мистецьким: одяг, хата, інтер’єр хати, знаряддя праці, предмети побуту, дит. іграшки, ляльки — все було не просто оздоблене, а прилучене до космолог. макрокосму нар. культури. Показово, що відділ Н. м. Всеукр. істор. музею ім. Т. Шевченка (Київ), розпочавши збиральниц. діяльність 1910, вже 1925 мав 30 тис. худож. речей (із них тканин і вишивки — 16 тис. од., кераміки — 5 тис., писанки — 4,5 тис., скла — 2 тис., виробів із дерева — 1,5 тис.). Така насиченість сільс. життя мистецтвом свідчить про сплеск фольклор. активності в Україні кін. 19 — перших десятиріч 20 ст. Особливо вона виявилася у писанкарстві, настінному розписі, мальовці та нар. картині. Сутність цього явища полягає, по-перше, у виході певного виду мистецтва за вузькі межі місц. побутування, охоплення ним знач. територій, і, по-друге, у досягненні знач. зображал.-декор. насиченості, а також — у збільшенні «підйом. сили» форм та семантич. енергетики мотивів і образів. Так, писанкарство увійшло у 20 ст. і кілька десятиріч трималося у нім як масовий, поширений майже в усій Україні вид Н. м. При цьому орнам. й фігурат. образи писанок, поєднуючи язичниц. архетипи з християн. символікою, являли собою цілісність внутр. системи і водночас створювали повноту зовнішньої, тобто нар. культури загалом. Крім писанок, мистецтво 2-го типу, авторами творів якого були здебільшого безіменні ремісники (працювали на замовлення) і кустарі (виготовляли на продаж), сільс. дівчата, жінки-матері, бабусі, продукувало нар. настінні розписи, нар. картину масових «каноніч.» сюжетів, нар. ікону, мальовки на папері, «базарні» килимки з лебедями, іграшки з дерева і глини (див. Іграшка народна), розписи на скринях, колисках і дит. ночвах тощо. Див. також Бондарство, Кахлярство, Кушнірство, Ліжникарство, Ложкарство, Меблярство, Стельмаство, Столярство, Теслярство, Чинбарство.

Однак у 1920-і рр. спостерігається заг. зниження видової фольклор. активності (крім Зх. України), зокрема у писанкарстві, нар. іконописі. Менш відчутним був занепад нар. картини та настін. малювання, інерція розвитку яких виявилася досить потужною. Так, порівнюючи зразки селян. настін. розписів, зібрані у 1900-х рр. В. Щербаківським (Уманщина), Д. Яворницьким (Катеринославщина), у 1910-х рр. — К. Широцьким (Поділля), у 1920-х рр. — К. Кржемінським (Уманщина), М. Щепотьєвою, Є. Левитською (Поділля), Є. Берченко (Дніпроп. обл.), можна зробити висновок щодо 3-х напрямів їхнього розвитку: в бік занепаду (окремі села Дніпроп. обл., Поділля, Уманщини); в бік «розорментування» — посилення барвистості та появи форм ізоморф. рослин. прототипів (частина сіл Дніпропетровщини та Поділля); розвиток тенденції до монохром. умовно-узагальн. форм, що не мають аналогів у рослин. світі (Уманщина, частина сіл Поділля). У нар. картині продовжувався розпочатий наприкінці 19 ст. занепад, зокрема сюжету картини «Козак Мамай», натомість канонічно оформився і набув знач. поширення сюжет «Козак і дівчина біля криниці». Для вишивки й ткацтва поч. 20 ст. характерне збільшення кустар. виробництва, що зумовлено збільшенням кількості, ремісничо-кустар. об’єднань і кооперативів. Окремі осередки і школи кераміки центр. та сх. земель України, очевидно, під впливом земського керівництва почали запроваджувати стиль модерн як основоположний щодо скульптур. форм і розпису. Однак традиц. формообразні начала, там де вони були сильно закорінені (напр., в Опішні, нині смт Полтав. обл.), набули нових властивостей і стали ще міцнішими. У 1920-і рр. керам., ткац., вишивал. ремісн.-кустарні промисли, артілі, кооперативи активно залучали до різних парт.-держ. заходів — оглядів, виставок тощо. У результаті з’явилося багато творів із зображеною на них рад. держ. атрибутикою і символікою, здебільшого не органічно вписаною, а штучно накладеною або доданою. Подібний наїв. конформізм стане однією з типових ознак Н. м. рад. періоду. На поч. 1930-х рр. уніфікатор. тенденції колективізації були причиною знач. зменшення контингенту працюючих ремісників і кустарів. На зх. землях у цей час теж виникали кооперативи і творчо-вироб. об’єдн. майстрів та художників з яскраво вираженим індивідуал. твор. почерком, однак цей процес там не мав політ. та ідеол. спрямування і не набув такої інтенсивності та масовості. У центр. і сх. областях України згубні начала, закладені в ідеї тотал. колективізації та репресивні заходи влади певною мірою змінили основи селян. культури, значно похитнули (але не зруйнували) її худож.-творчі основи. Наслідком артіл. виробництва на зх., центр. і сх. землях став поділ майстрів (у кераміці, вишивці, ткацтві, килимарстві, дерев’яному різьбярстві тощо) на т. зв. твор. майстрів, твори яких потрапляли на виставки, в музеї, репродукували, і майстрів, які робили вироби масового характеру. Від 1930-х рр. до кін. 70-х рр., згідно із властивими для рад. чиновниц.-функціонер. корпусу принципами формування сусп. думки, одні види (форми, стилі, течії, школи) Н. м. (і не тільки нар.) визнавали потрібними, корисними, інші ж — шкідливими, зайвими, неприйнятними. Саме в ці роки в нар. «офіц.», «колективізов.» мистецтво проникають форми і стильові ознаки т. зв. сталін. ампіру. У кераміці, вишивці, килимарстві, різьбярстві, подекуди ткацтві створювали багато виробів конформіст. офіц.-помпез. характеру. У таких речах ряснота і «барвиста взірність», рукотворна гнучкість форм і ліній нар. орнаменту поступалися місцем академ.-холод. застиглості, гіпертрофов. форми ставали важкими і непохитно застиглими. Протягом 1930-х рр. у центр. та сх. областях тривав занепад настін. розпису, значно зменшилося продукування нар. картини і майже зовсім зникли писанкарство та іконопис, скорочувалися обсяги хатнього вишивання й килимарства, худож. виробів гончарів-одинаків. Між тим на зх. землях продовжували розвиватися іконопис, писанкарство, дерев’яне різьблення, кераміка, вишивка. Однак підтримка рад. владою самодіял. та офіційно визнаного Н. м., активна виставк. діяльність (щоправда, з елементами стильового контролю і темат. ліміту) спонукала певні позитивні зрушення. Так, у самодіял. образотвор. мистецтві все більше з’являлося самостійних у твор. відношенні речей зі стильовими ознаками «наїв.» мистецтва, або мистецтва примітиву, у станк. декор. розписі та кераміці формувалося таке унікал. суто укр. художнє явище як мистецтво нар. майстрів. Останнє в одинич. випадках розпочиналося у 1900–10, в окремих осередках розпису й гончарства та у приват. сільс. майстернях, з вишивки й килимарства, створених місц. поміщицями і керованих художниками-авангардистами, однак набуло віднос. масовості та якіс. новизни вже у 1930-і рр. Цьому сприяли як деякі конкретні організац. заходи (запрошення майстрів до Києва на постійну роботу, на курси, семінари, з’їзди тощо), так і заг. курс підтримки мистецтва певних стилей і напрямів. Творчість нар. майстрів, що мала синтетич. характер (поєднання фольклору, примітиву, орнаменту, фігуративності, мальовки, нар. картини тощо), у воєнні та повоєнні роки зникла з кону укр. худож. культури і, будучи знову відкритою, протягом 1960–80-х рр. стала визначал. фактором укр. Н. м. Натомість у повоєнні роки відродилася і набула масовості та нових стильових ознак нар. картина, «базар.» килимок, мальовка, декор. вишивані панно тощо. Показово, що це явище має місце в усій Україні, як у сх., центр. та зх. областях. Владне прагнення знедолених, ошуканих, терплячих злигодні селян до мистецтва спонукало певну «кричущу» яскравість, декор. переобтяженість щодо рясного й пишного квітування у нар. картині та певні кітчево-екзот. надмірності «базар.» килимка з голубами, оленями і лебедями. Нар. картина пережила ще одне часткове відродження наприкінці 1970-х рр. та у 1980-х рр. завдяки освоєнню її тематики і сюжет. канонів багатьма талановитими художниками-аматорами (Див. Аматорство). Але певне стилізатор. спрямування творчості останніх є показником завершення її продуктив. розвитку, принаймні, в межах окремих жанрів і каноніч. сюжетів. У 1950-х рр. став наявним остаточ. занепад багатьох давніх керам., деревооброб., ткац. і вишивал. худож. промислів. Це явище закономірне, оскільки швидко змінювався темп життя, його змістовно-якісні норми і комунікативні критерії. Збереглися окремі сильні, міцні щодо твор. і вироб. бази осередки, вироби яких були естетично та ідеологічно запитані, в межах яких працювала певна кількість майстрів з яскраво вираженими індивідуал. твор. якостями. Такими були карпат. осередок дерев’яного різьблення та інкрустації, Опішня (кераміка), Петриківка (нині смт Дніпроп. обл.; петриківський розпис), Дігтярі (нині смт Черніг. обл.; ткацтво), Кролевець (нині місто Сум. обл.; ткацтво), Косів (нині місто Івано-Фр. обл.; кераміка, ткацтво), Решетилівка (нині смт Полтав. обл.; вишивка, ткацтво, килимарство), Клембівка (нині село Ямпіл. р-ну Вінн. обл.; вишивка), Яворів (нині місто Львів. обл.; дерев’яна іграшка). Але подальше існування цих осередків базувалося не на тенденції розширення і збільшення, а повільного згортання і зменшення. На інших же промислах, напр., таких як керамічні — Ічня (нині місто Черніг. обл.), Бубнівка (нині село Гайсин. р-ну Вінн. обл.), Дибинці (нині село Богуслав. р-ну Київ. обл.), Гнилець (нині село Звенигород. р-ну Черкас. обл.), Цвітне (нині село Олександрів. р-ну Кіровогр. обл.), Гавареччина (нині село Золочів. р-ну Львів. обл.) працювали 1–5 (зрідка — 10) гончарів — зберігачів місц. традицій, водночас і талановитих новаторів. 1970–90 у самодіял. мистецтві («наївне» і фольклорне відгалуження) з’явилося багато художників — яскравих індивідуальностей, по селах і провінц. містах створювалася нар. картина, зокрема, певного поширення набув такий її жанр як «Ангел стереже дітей», створювалася іграшка із сиру (Карпати), дерева (Львів., Полтав., Житомир., Терноп. обл.), керам. іграшка (у багатьох осередках Н. м.). У творчості нар. майстрів усе відчутніше зазвучала християн. реліг. та язичниц. тематики. Заг. образ укр. Н. м. 20 ст. розмаїтий, напрочуд склад., глибокий і змістовно багатий, як і те середовище, що його породжує і продукує, надає йому потрібні енергію та інформацію.

На сучас. етапі у Н. м. можна виділити 4 форми побутування й розвитку. 1-а форма — Н. м., не вилучене зі свого етногр. середовища, пов’язане з нац. та соц. устроями, що його породили (Н. м. віддалених ареалів цивілізації, ізольов. через геогр. умови; представлене цією формою Н. м. є елементом нац. свідомості людей). 2-а форма — творчість окремих майстрів, засн. на колектив. досвіді, що зберігає та розвиває художні традиції; його осн. стимул — потреба у самій творчості. 3-я форма — худож. промисел, що виникає стихійно на ґрунті культур. традиції, що підтримує зовн. попит. 4-а форма — худож. промисел на базі майстерень з обладнанням. Існуючи у 4-х формах, Н. м. зберігає заг. творчу структуру розвитку, орієнтов. на канонічні системи, традицію в усно-зоровій передачі.

Літ.: Бутник-Сіверський Б. М. Українське радянське народне мистецтво. К., 1966; Його ж. Українське радянське народне мистецтво. 1941–1967. К., 1970; Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р. В., Станкевич М. Є. Декоративно-прикладне мистецтво. Л., 1992; Селівачов М. Р. Про українське мистецтво на його сучасну долю. К., 1993; Бондар-Терещенко І. «Верхи» й «низи» народного мистецтва // ОМ. 1997. № 1; Логвин Г. Народне мистецтво і його роль у формуванні ментальності людини // Там само. 1999. № 1–2; Найден О. С. Міф. Фольклор. Форма. Образ. К., 2016.

О. С. Найден

Розмір шрифту

Народне мистецтво

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті