Народна рада

Визначення і загальна характеристика

«НАРО́ДНА РА́ДА» — назва парламентської опозиції, що діяла у Верховній Раді України 12(1) склика­н­ня. Сформована після виборів у респ. і місц. органи влади 4 та 18 березня 1990. Кон­ституц. реформа 1988 (див. Кон­ституційні реформи в СРСР) повернула народу право, узурповане більшовиками після жовтн. пере­вороту 1917, наділяти владою своїх обранців. КПРС втратила диктатор. функції, пере­стала бути держ. структурою та пере­творилася на політ. партію. Між двома турами голосува­н­ня під час виборів у респ. і місц. органи влади проведено позачерг. третій зʼїзд нар. депутатів СРСР, що скасував ст. 6 Кон­ституції СРСР, яка проголошувала КПРС керів. і спрямовуючою силою рад. су­спільства, ядром його політ. системи, держ. і громад. організацій. Перші вільні вибори в укр. парламент від­значалися високою активністю (на виборчі дільниці зʼявилися 85 % тих, хто був занесений до вибор. списків), за їхніми результатами він оновився на 90 %. 15 травня 1990 роз­почала роботу перша сесія парламенту, що став вищим органом влади в Україні. Вона тривала понад 2 місяці, а не 2–3 дні, як раніше, коли ВР була декоратив. псевдопарламентом і одно­стайно голосувала за під­готовлені апаратом закони, роз­роблені або схвалені у секретаріаті КПУ. З 443-х нар. депутатів 380 були чл. КПУ, депутат. корпус більш ніж на 50 % складався з пред­ставників компарт.-рад. номенклатури: голів і заст. голів обл., міських та місц. рад, міністрів і їхніх заст., кер. великих під­приємств та їхніх заст., голів колго­спів, дир. радго­спів, спів­роб. парт. апарату. Комуніст. більшість про­гнозовано обрала головою парламенту 1-го секр. ЦК КПУ В. Івашка.

Демократ. опозиція в парламенті оформилася 6 червня під на­звою «Н. р.». Її основу становив сформований у листопаді 1989 Демократ. блок у складі 108-ми депутатів (Народний рух України, «Зелений світ» Українська екологічна асоціація, «Меморіал» ім. В. Стуса, Українська Гельсинська спілка, Товариство української мови ім. Т. Шевченка). Майже повністю в «Н. р.» влилася утворена напередодні виборів Демократ. платформа в КПУ. Обрані від неї нар. депутати ви­ступали за скасува­н­ня ст. 6 Кон­ституції СРСР, рівні права політ. партій, реал. федералізм у побудові СРСР, плюралізм форм власності. Загалом до «Н. р.» уві­йшло 125 нар. депутатів, зокрема 24 — від Львів. обл., 17 — від Києва, 11 — від Івано-Фр., 10 — від Харків., 8 — від Терноп. обл. Головою парламент. опозиції став І. Юхновський, за­ступник голови — О. Ємець, Л. Лукʼяненко, Д. Павличко, В. Філенко, секр. — Л. Танюк. Одразу ж після від­кри­т­тя першої сесії парламенту В. Чорновіл за­пропонував здійснювати пряму транс­ляцію її роботи по радіо і телебачен­ню, з чим комуніст. більшість вимушено погодилася, внаслідок чого дис­кусії в парламенті почали без­посередньо впливати на на­строї в су­спільстві. У свою чергу процеси, що від­бувалися в су­спільстві, впливали на позицію парламентарів під час обговоре­н­ня доленосних для України питань. Пере­важаючи кількісно, компарт.-рад. номенклатура не домінувала в парламенті. Опозиц. депутати вміло використовували методи парламент. боротьби для пропагува­н­ня своїх цілей і навʼязува­н­ня їх політ. су­противнику, який пере­бував у стані паніки, оскільки «пере­будова» М. Горбачова, задумана як «революція згори», пере­творювалася на «революцію знизу». Організована номенклатурою «група 239» депутатів («За Радянську суверен­ну Україну») не мала стратег. лінії, прагнула при­стосуватися до швидких змін у су­спільстві та зберегти владу. В. Івашко уникав прямої конфронтації з опозицією і погодився, щоб вона взяла під свій контроль 7 парламент. комісій з 23-х. Голови комісій за посадою ставали чл. Президії, що почала ві­ді­гравати важливу роль у політ. житті у звʼязку з набу­т­тям парламентом статусу верхов. влади в республіці.

Прагне­н­ня до суверенізації після виборів 1990 у респ. і місц. органи влади найбільш яскраво проявилося не в нац. респ. (окрім респ. Балтії та Грузії), а у РФ. Вона була державо­утворюючою респ., тому заг.-союз. центр завжди від­стоював її інтереси, проте Кремль не міг до­зволити існува­н­ня двох центрів влади — союз. і російської. Після виборів 1990 у СРСР виникло 15 центрів влади, що знаходилися у не­зро­зумілих від­носинах із заг.-союз. центром. У травні 1990 на 1-му зʼ­їзді нар. депутатів РРФСР головою ВР обрано Б. Єльцина — найбільш послідов. антагоніста М. Горбачова. Б. Єльцин, який заявив, що виходить з КПРС, у ранзі голови парламенту мав намір скори­статися закладеними в кон­ституціях СРСР і союз. респ. нормами для усуне­н­ня від влади заг.-союз. компарт.-рад. центру. 12 червня 1990 зʼїзд нар. депутатів прийняв Декларацію про держ. суверенітет РРФСР, що встановлювала повноту влади РРФСР у вирішен­ні питань держ. і громад. життя, окрім тих, які вона добровільно пере­дала б у ві­да­н­ня центру; ст. 7 проголошувала, що РРФСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР у порядку, встановленому Союз. договором і від­повід. законодавством. У березні 1990 на 3-му зʼ­їзді нар. депутатів СРСР М. Горбачов обраний президентом СРСР. У цій ситуації компарт.-рад. номенклатура у нац. респ. пере­стала роз­раховувати на під­тримку Москви. У середовищі ортодоксал. номенклатурників України почали зʼявлятися т. зв. суверен-комуністи, які роз­глядали «Н. р.» не як противника, а як ситуатив. союзника у справі суверенізації республіки. Найбільш далеко­глядним в оцінці політ. ситуації ви­явився Л. Кравчук, який 1989 став зав. ідеол. від­ділу ЦК КПУ, а у червні 1990 — чл. політбюро і другим секр. ЦК КПУ. 19–23 червня 1990 на 28-му зʼ­їзді КПУ в Києві В. Івашко від­мовився від посади першого секр. ЦК на користь С. Гуренка. 28 червня ВР УРСР за рос. прикладом почала обговорювати пита­н­ня про держ. суверенітет України, але через кілька днів 63 нар. депутати на чолі з В. Івашком виїхали до Москви на зʼїзд КПРС. На вимогу «Н. р.», під­триману «групою 239-ти», їх від­кликали з Москви, однак В. Івашко не повернувся, а прислав 11 липня заяву про від­ставку з посади голови парламенту. Через кілька днів зʼясувалося, що він прийняв пропозицію М. Горбачова зайняти посаду заст. ген. секр. ЦК КПРС. Такий крок В. Івашка деморалізував комуніст. більшість парламенту й полегшив опозиції прийня­т­тя 16 липня радикал. за змістом Декларації про державний суверенітет України. Політико-психол. ситуація, в яку потрапила КПУ після від­ставки В. Івашка, не дала змоги першому секр. ЦК С. Гуренку взяти участь у балотуван­ні, тому більшість, яка пред­ставляла інтереси номенклатури, від­дала пере­вагу Л. Кравчуку. «Група 239-ти» проголосувала за Декларацію про держ. суверенітет майже в повному складі, однак надалі комуніст. більшість у парламенті блокувала зуси­л­ля «Н. р.» із втіле­н­ня у життя рев. положень цього документа. 23 жовтня на 2-й сесії ВР прийнято Закон «Про зміни і доповне­н­ня до Кон­ституції (Основ­ного закону) Української РСР», що із семимісяч. запізне­н­ням, порівняно з 3-м зʼ­їздом нар. депутатів СРСР, скасував ста­т­тю про «керівну і спрямовуючу» роль компартії у житті держави й су­спільства. Всупереч побажа­н­ням М. Горбачова змінено і ст. 71 — тепер вона проголошувала на тер. УРСР верховенство законів респ., а не заг.-союз. актів. Йдучи за прикладом РРФСР, 3 липня 1991 ВР УРСР прийняла три закони, що впроваджували у рад. систему влади чужорід. елемент — пост президента з обра­н­ням його на заг. виборах: «Про заснува­н­ня поста Президента Української РСР і внесе­н­ня змін та доповнень до Кон­ституції (Основного закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР». Вибори при­значено на 1 грудня 1991. У ніч на 19 серпня 1991 в Москві створ. Держ. комітет із над­звич. стану (див. ГКЧП), путч очолили вищі кер. заг.-союз. центру. 19–20 серпня голови 8-ми обл­виконкомів, які контролював ЦК КПУ, а також керівництво Крим. АРСР ви­знали його владу. В. Чорноволу вдалося зна­йти у Львів. обкомі КПУ шифро­граму за під­писом С. Гуренка із вказівкою всім парткомам, райкомам і обкомам під­тримати заколотників. 23 серпня Президія ВР УРСР засідала майже без­перервно, до неї по­стійно надходили пові­домле­н­ня із над­звич. сесії рос. парламенту — про арешт В. Івашка, пере­підпорядкува­н­ня рад. армії рос. кер-ву, опломбува­н­ня приміщень ЦК КПРС тощо. Під впливом цих подій у ВР склався блок із «Н. р.» і «групи 239-ти», який згуртувався навколо Л. Кравчука. По­ставлений 24 серпня на голосува­н­ня Акт проголоше­н­ня незалежності України було схвалено кон­ституц. більшістю нар. депутатів. 26 серпня Президія ВР видала указ про тимчас. припине­н­ня діяльності КПУ, 30 серпня, коли створ. Президією комісія довела участь парт­апарату у під­готовці та здійснен­ні путчу, Л. Кравчук під­писав указ про заборону діяльності КПУ. На перших президент. виборах 1 грудня 1991 пере­міг Л. Кравчук, який набрав 62 % голосів уже в 1-му турі. Тоді ж всенар. референдум висловився за під­тримку прийнятого парламентом Акту проголоше­н­ня незалежності України. У ньому взяло участь 84 % громадян, занесених до вибор. списків, за незалежність проголосувало 90,3 % з них. На поч. грудня 1991 Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич (голова ВР Білорусі) зу­стрілися побл. Мінська і під­писали Біловез. угоди, що припинили існува­н­ня СРСР.

ВР 12(1) склика­н­ня працювала до березня 1994. Пере­творе­н­ня ортодоксів на суверен-комуністів до­зволило колиш. компарт.-рад. номенклатурі зберегти владу в умовах незалежності. Ре­презентований «Н. р.» с.-д. табір роз­коловся вже під час президент. виборів 1991. Його ключові діячі не спромоглися домовитися про єдину кандидатуру, яку можна було б проти­ставити Л. Кравчуку. За президент. мандат без будь-якої надії його здобути боролися В. Чорновіл (набрав 23,3 %), Л. Лукʼяненко (4,5 %) та І. Юхновський (1,7 %). Частина діячів «Н. р.» ро­зі­йшлася по партіях правого і правоцентрист. спрямува­н­ня, частина колиш. дисидентів пішла на ком­проміс із вчораш. опонентами, які запозичили їхні гасла та ідеї.

Літ.: Хроніка опору: Док., ін. офіц. мат., свідче­н­ня преси про спробу держ. пере­вороту, вчиненого т. зв. ГКЧП у серпні 1991. К., 1991; Пихоя Р. Советский Союз: история власти (1945–1991). Мос­ква, 1998; Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. К., 2000; Бойко О. Україна в 1985–1991 рр.: основні тенденції су­спільно-політичного роз­вит­ку. К., 2002; Кравчук Л. Маємо те, що маємо: Спогади і роз­думи. К., 2002; Баран В. Україна: новітня історія (1945–1991). Л., 2003; Політична історія України ХХ столі­т­тя: В 6 т. Т. 6. К., 2003; Прорыв к свободе. О пере­стройке два­дцать лет спустя: Критический анализ. Москва, 2005; Касьянов Г. Україна 1991–2007: Нариси новіт. історії. К., 2007; Союз можно было сохранить. Белая книга: Док. и факты о политике М. Горбачова по реформированию и сохранению многонац. государства. Москва, 2007; Декларація про державний суверенітет України: Історія прийня­т­тя, док., свідче­н­ня. Ж., 2010; Здобу­т­тя незалежності України, 1991: Історія проголоше­н­ня, док., свідче­н­ня: В 2 т. Ж., 2011; Деревинський В. Вʼячеслав Чорновіл: журналіст, борець, державотворець. Т., 2013; Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народже­н­ня до загибелі. В 3 кн. К., 2013; Під­кова І. Парламентська опозиція в процесах суверенізації Української РСР: Народна рада і Всесоюзний референдум 1991 // Істор. студії Сх.-європ. університету. Вип. 11–12. Лц., 2014; Його ж. Формува­н­ня багатопартійної системи в Українській РСР: участь Народної ради у становлен­ні Української республіканської партії та Демократичної партії України // Вісн. Нац. університету «Львівська політехніка». 2014. № 809; Кульчицький С. Діяльність Вʼячеслава Чорновола у Верховній Раді України (1990–1991 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Вип. 23. К., 2018; Його ж. Перед­умови, пере­біг і під­сумки «параду суверенітетів» // УІЖ. 2018. № 5.

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю