Народна педагогіка

Визначення і загальна характеристика

НАРО́ДНА ПЕДАГО́ГІКА  — сукупність емпіричних ідей та уявлень про сутність і шляхи розвитку й виховання кожної дитини або групи дітей певного народу чи етнічної спільноти, що зберігається та передається від покоління до покоління у формі етнокультурних традицій, народної (літературної й художньої) творчості, повсякденного побуту. Осн. фактори Н. п. — природа, побут, слово, праця, мистецтво, релігія, гра, традиція, звичай тощо. Реалізується в усній формі через передачу знань між поколіннями, закріплену у вигляді приписів, правил, культів, табу. Висуває виховні ідеали, що побутують в народі, — розум, краса, морал. чесноти, фіз. сила і міць, витривалість, працелюбність тощо. Джерела Н. п. — фольклор, ігри та іграшки, свята (зокрема реліг.), досвід родин. виховання, побут. культура, труд. традиції, що розглядаються з точки зору виховання, а також етногр. матеріали, в яких вони зафіксовані. Існують два підходи до означення Н. п. і її місця в системі наук про виховання: за одним із них емпір. ідеї не претендують на розкриття ціліс. картини соціалізації дитини (І. Кон), ін., більш поширений у вітчизн. наук.-пед. просторі, обстоює системне й цілісне відображення Н. п. питань виховання. Н. п. є основою етнопедагогіки. Часто обидва поняття вживають як синоніми, їхні предмет і об’єкт чітко не відокремлені й перетинаються. Так, до обох дисциплін науковці відносять дитинознавство (сукупність нар. знань про дитину), родинознавство (фамілістику), батьків. педагогіку (сімейне, родинне виховання), нар. дидактику, нар. деонтологію (етичні цінності). Н. п. притаманна різним народам та етніч. групам, має різний ступ. дослідженості, що й надає можливість знайомитися й вивчати цей феномен. Так, від 2-ї пол. 19 ст. в цій царині з’явилися окремі студії вчених Великої Британії (Т. Спенсер, Е. Тейлор), Франції (Ш. Летурно), Німеччини (Е. Вестмарк, Г. Плосс), Росії (М. Костомаров, А. Терещенко).

Термін «Н. п.» вперше використали закарп. громад.-культур. діяч О. Духнович (1857) і видат. педагог К. Ушинський (1864), однак вони вжили його в сенсі «вітчизняна», на противагу зарубіж. ідеям і взірцям про виховання та освіту дітей, що панували в той час. Вивчення Н. п. розпочалося в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. з появою «Громад» — наук. і культурно-просвітн. об’єднань укр. інтелігенції, що утворилися в різних містах України та С.-Пе­тербур­зі. Її діячі М. Костомаров, М. Драгоманов, П. Куліш, В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк та ін. збирали й публікували матеріали з укр. етнографії та фольклору, де помітне місце належало опису дитинства. Серед відомих — «Викохування дітей» («Правда», 1868, № 11) П. Куліша, «Семейный бытъ въ про­из­ве­деніяхъ южнорусскаго народнаго пѣсеннаго творчества» («Литературное наслѣдіе», С.-Пе­тербургъ, 1890) М. Костомарова, «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа» («Матеріяли до українсько-руської етнольоґії», Л., 1906–07; перевид. 2011) Марка Грушевського.

У 1920-х рр. велику увагу приділяла етногр. дослідж. дитини ВУАН. У її структурі створ. Музей (Кабінет) антропології та етнології ім. Хв. Вовка, Етнографічну комісію ВУАН та Етногр. товариство. 1921 під керівництвом ВУАН на Чернігівщині засн. першу в Україні етногр. дослідну станцію, співроб. якої розробили й застосували стаціонарну методику дослідж. (безпосереднє спостереження та опис місц. явищ побуту й культури). На їхній основі публікували етногр. матеріали, серед яких — розвідка Л. Заглади «Побут селянської дитини» («Матеріяли до етнології», К., 1929, вип. 1), що не втратила свого значення й донині. Але, як і ін. праці цього напряму, вона була фактично заборонена, а авторка — репрес. й страчена. Подальше зближення Н. п. з вихов. процесом пов’язують з іменем В. Сухомлинського, який розбудовував вихов. процес на ідеях та засадах Н. п., особливо в галузі морал.-етич. виховання та батьків. педагогіки: «Сердце отдаю детям» (1969), «Народження громадянина» (1970), «Как воспитать настоящего человека» (1975). У 1980-х рр. Н. п. стала предметом дослідж. укр. вчених Є. Сявавко («Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку», 1974) і М. Стельмаховича («Народна педагогіка», 1985; усі — Київ). 1991 зі здобуттям Україною незалежності збільшилися значення і вага ідей Н. п. та їхнє висвітлення на сторінках різних друк. видань культурол. і пед. спрямування. Н. п. присвячують праці сучасні дослідники, серед відомих — «Українська народна педагогіка» (К., 1997) М. Стельмаховича; «Українська етнопедагогіка» (Л., 2002) Є. Сявавко; перевид. праць «Виховний ідеал» (П., 1994), «Виховання волі й характеру» (К., 1999) Г. Ващенка; література метод. спрямування Н. Сивачук та ін. У структурі НАПНУ діяв спільний з Прикарп. університетом (Івано-Франківськ) наук.-метод. центр укр. етнопедагогіки та народознавства (1994–2012), що досліджував регіон. аспекти народозн. освітньо-вихов. проблематики крізь призму дошкіл. та шкіл. освіти. У с. Яворів Косів. р-ну Івано-Фр. обл. функціонувала н.-д. лаб. гуцул. етнопедагогіки та гуцульщинознавства (1994–2013, кер. — П. Лосюк), що мала практико-орієнтов. характер, була складовою навч.-вихов. процесу Яворів. заг.-осв. школи (нині Яворів. ліцей «Гуцульщина»).

Характер. особливістю ниніш. часу є впровадження у структуру пед. процесу закладів освіти різного рівня акредитації курсів укр. народознавства, до яких увійшли укр. фольклор, казки, легенди, календарно-обряд. поезія тощо. Розділи про Н. п. входять також до курсів заг. педагогіки в пед. коледжах та університетах. У багатьох закладах серед. освіти відкриті та працюють етногр., краєзн. музеї, музеї нар. побуту, історії села (регіону), де діти знайомляться з місц. звичаями й побутом, долучаються до своєї історії та культури, проводять пошук. й дослідн. роботу.

Завантажити статтю