Народна інструментальна музика

НАРО́ДНА ІНСТРУМЕНТА́ЛЬНА МУ́ЗИКА Ін. назви: інструм. музика усної традиції, традиц. інструм. музика. Н. і. м. разом із нар. автент. інструментарієм, на якому вона виконується, є основою нар. муз. інструм. культури українців. Водночас, поряд із музикою пісен. і кобзар. естетики, що є під­ґрунтям творчо-виконав. естетики академ. музики, в укр. етномузикології існує кілька під­ходів до класифікації Н. і. м.: структур. (М. Грінченко), соц.-побут. (К. Квітка) та функцій. (І. Мацієвський). Структурна класифікація М. Грінченка (групува­н­ня жанрів Н. і. м. за стилем та інтонац. структурою самої музики): нетанц., або астрофічна (характеризується не­стабільністю форм, ім­провізаційністю, інтонац. схильністю до давніх стильових пластів інструм. музики); строфічно-танц. (композиц. строгість і «квадратність» структури загалом та форми й ритміч. побудови зокрема; тенденція до подальшої квадратизації форми, темпового, ритміч. та інтонац. загостре­н­ня мелосу, спроще­н­ня і стильового нівелюва­н­ня його ритмоінтонац. структури). Із класифікацією М. Грінченка певним чином пере­гукуються дослідж. О. Ельшека над типологією жанрів і стилів Н. і. м. словаків. Соц.-побут. класифікація К. Квітки (групува­н­ня нар. муз. інструментів і музики, що на них виконується (ширше — середовища їх побутува­н­ня), перед­усім за типами й видами нар. муз. інструментів, а також сферами за­стосува­н­ня): музика скрипкова, сопілкова, лірницька, сільс. капел, міських ансамблів тощо. Структурно-функційна класифікація І. Мацієвського (побудов. на засадах диференціюва­н­ня характер. особливостей Н. і. м. за формою за­стосува­н­ня в різних явищах і сферах нар. побуту): пастушача, лісоруб., обряд.-ритуал., похідна і танц. тощо. Кожна із за­знач. класифікацій має специфіку за­стосува­н­ня від­повід­но до аспекту й зав­да­н­ня досліджень. Так, стильова структура архаїч. і новіт. жанрів Н. і. м. найрельєфніше простежується у класифікації М. Грінченка. Групува­н­ня жанрів на засадах архаїчності як ви­значал. ознаки групи жанрів Н. і. м., що за аналогією з пісен­ними можна на­звати астрофічними (сигнал. на­грава­н­ня на трубах, трембітах та ро­­гах, ім­провізації на від­критих і закритих нар. флейтах, дримбах; думи; пастушачі й обряд.-ритуал. на­грава­н­ня на сопілках і скрипці), дає змогу за­глибитись у специфіку найдавніших зразків Н. і. м. Натомість музика традиц. укр. танців новіших часів групується М. Грінченком за такими жанр. сферами: а) найдавніші танці: во­йовничі, мислив., весняні ігри-хороводи (хоча ос­тан­ні в давнину, вочевидь, виконувалися здебільшого без інструм. су­проводу); б) пізніші танці, що входять у т. зв. коломийк.-козачкову (чисельно обʼємні­ший пласт) і гопак.-козачкову групи, що від­різняються метроритміч. формулою і своєрідністю моделей інтонац. контуру. До того ж типу належить також велика кількість т. зв. ілюстрац. (М. Грінченко) або сюжет. (А. Гуменюк) танців. Сучасне етноінструменто­­знавство критично оцінює такі принципи класифікації інструм. жанрів і надає пере­вагу їх роз­поділу за типол., функцій. (а не темат. чи смисловими) ознаками. К. Квітка в систематизації укр. нар. муз. інструментів та Н. і. м. вказує на необхідність зʼясува­н­ня «побутової функції різних видів інструментальної музики, об­становки, способу викона­н­ня й характеру її звуча­н­ня, а також на­строю тих, хто грає і хто слухає». Зокрема, роз­глядаючи профес. музик в укр. побуті, він поділяє їх на 2 великі групи, що різняться як способом господарюва­н­ня, організації, звичаями, так і репертуаром, сферами музикува­н­ня: незрячі мандрівні кобзарі й лірники; зрячі музиканти (скрипалі, басисти, дударі-волинщики, цимбалісти, бубністи; на­ймані пастухи-сопілкарі, трембітарі, флоєристи та ін.).

До 3-ї «любительської» групи К. Квітка з традиц. нар. муз. інструментів зараховує тільки дримбу. Решту т. зв. нових інструментів (балалайка, гармоніка) автор вважає «самодіяльними» та «естрадними». Від­повід­но до зга­даних сфер функціюва­н­ня Н. і. м. він класифікує і виконувану музику, оскільки у фольклор. середовищі за кожним традиц. муз. інструментом завжди функційно чітко закріплено репертуар. За І. Мацієвським, усі ві­домі структурно-функційні утворе­н­ня Н. і. м. за найзагальнішими класифікац. ознаками складають 5 фундам. сфер: музика, повʼязана з трудовим і дит. ігровим звуко­утворе­н­ням; музика процесу праці та обряду; ритуал. музика; міфологізов. й «вільна» («для слуха­н­ня») інструм. музика; музика, приурочена до праці, обрядів та роз­ваг. У пізніших дослідж. І. Мацієвського додається «музика, що створюється внаслідок звуко­утворе­н­ня при спілкуван­ні людини з природою». Найконсе­рвативнішими щодо стилю є архаїчні, астрофічні (М. Грінченко) жанри традиц. Н. і. м.: сигнал. на­грава­н­ня на трембітах (Карпати), пастушачих трубах і рогах (Гуцульщина й залісена частина Волині та Поліс­ся); пастушачі на­грава­н­ня на від­критих (Гуцульщина) і закритих сопілках різних видів (Карпати, Поліс­ся, частково Поді­л­ля та ін. регіони України, разом із «діаспорними» етногр. традиціями Пд.); «хатні» на­грава­н­ня «для себе» і «для слуха­н­ня» на дримбах (Карпати), сопілках (Карпати й Поліс­ся) та скрипках (уся тер. України); комунікативні «діалоги» на трембітах і дримбах (Бойківщина й Гуцульщина); думи в су­проводі нар. бандури, кобзи та ліри (Лів­обереж­жя); весіл., похорон­ні, колядниц. та ін. обряд.-ритуал. на­грава­н­ня на скрипці, флоєрі, волинці («дудках»), рогах, трембіті або й цілим ансамблем у гуцулів, а також на скрипці чи капелою (в усіх регіонах укр. етніч. території). Архаїчна інтонац.-стильова своєрідність, оригінальність метроритміч. і композиц. структури цього пласту Н. і. м. становить основу нац. звукоідеалу українців і має ві­ді­гравати роль засадничого критерію при стильовій ви­значеності пізніх інструм. новотворів. Проте вони руйнують (деконсервують) авто­хтон­ність і автентизм Н. і. м., дедалі інтенсивніше від­сторонюючи від актив. побутува­н­ня най­архаїчніші жанри. Пізнішим, інтонаційно «спрощенішим» і стилістично знівельованішим є пласт строфіч. Н. і. м. Най­простішими її типами М. Грінченко вважав ті, що певним чином дублюють куплетно-пісен. період. Окрім виразно окреслених пісен­но-інструм.-танц. версій, це також інструм. су­провід строфіч. пісень кобзар.-лірниц. репертуару (істор. пісні, балади, псалми, канти та ін. кобзар.-лірниц. пісні строфіч. складу), колядки, марші, ритуал. на­грава­н­ня у формі пісен­но-танц. періоду. Цей жанр.-стиліст. масив має значно активнішу — порівняно з першим — здатність до жанр.-стильових та інтонац.-стильових транс­формацій і «зроще­н­ня» з іншоетніч., маргінал. та ще більш від­даленими стильовими масивами інструм. музики. Знач. потенціал у сучас. умовах мають також гео­графічно закріплені за певною субетніч. традицією суто танц. жанри традиц. інструм. музики: коломийка (укр. Карпати й по­граничні з ними під­гір. тер.); гопак і козачок (уся тер., заселена етніч. українцями, й по­граничні між­етнічні зони); полька й фольклоризов. вальс (етнічні тер. майже всієї Європи). Цілком від­окремлену стильову групу в укр. інструм.-танц. традиції становлять т. зв. на­пливові танці (Ф. Колес­са). Здебільшого, це традиц. танці сусідніх з Україною народів, що володіють обмеженою амплітудою жанр.-сти­льової транс­формації, але вагомою здатністю при­стосовуватися до нових умов побутува­н­ня і традицій «захоплених» ними тер., водночас не втрачаючи свого питомого етніч. колориту: польс. — оберек і краковʼяк; чеська полька; нім. — штаєр; австр. вальс; угор. — «За­стільна»; рос. — «Бариня»; євр. — «Карапет», «Ойра», «Шир»; румун.-молд. — «Жок», «Сирба», «Молдовеняска»; циган. — «Циганочка», «Сербіяночка»; білорус. — «Лявоніха», «Крижачок» тощо. Цей пласт іншоетніч. інструм. культури слабо під­дається стильовим транс­формаціям і нерідко поводить себе доволі агресивно щодо авто­хтон. мелосу: охоплює значні територ. і соц. масиви, майже не змінюючи своєї питомої інтонац.-стильової основи. У найбільш «конфліктних» колізіях цього процесу виникають навіть специф. «ком­промісні» жанри, що паралельно функціонують в обох стильових сферах: це україномовні версії іншоетніч. жанрів (частушок, польок, чардашів тощо), де під не­змін­ну чи дещо транс­формовану на­пливову муз. основу під­текс­товуються авто­хтон­ні ім­провізовані словесні текс­ти. Вагомий вміст іншоетніч. ритмічно-інтонац. елементів виявляється також у танцях укр. інструм. традиції, особливо козачк.-коломийк. типу: польс. — на Лемківщині й Бойківщині, угор. і словац. — на Закарпат­ті, румун. — Гуцульщині, Покут­ті та, особливо, Буковині, рос. і білорус. — на решті етніч. тер. України. Якщо 1-у (астрофічну) групу жанрів укр. традиц. інструм. музики необхідно роз­глядати майже винятково з позиції авто­хтон. традиції, а 2-у (строфічну) — значно інтенсивніших іншоетніч. впливів на неї, то 3-ю — на­пливову — насамперед як явище запозиче­н­ня, «вро­ста­н­ня» з усіма позитив. (взаємо­збагаче­н­ня) й негатив. (нівелюва­н­ня, асиміляція, витісне­н­ня) наслідками її впливу на інтонац. мисле­н­ня авто­хтон. середовища. Транс­формац. зміни етніч. звукоідеалу традиц. Н. і. м. українців в умовах наджорсткого тиску процесів природ. згаса­н­ня і штуч. адм.-ре­пре­сив. нище­н­ня від­буваються як на рівні жанр.-стильової структури мелосу, так і в площині тембр.-колористич. і, ширше, етноорганофоніч. (інструм.-виконав.) стилістики. Традиц. (сільс.) середовище ви­ступає тут консервантом архаїч. авто­хтон. інтонац.-звук. ідеалу, а міське — акумулятором новіт. інтонацій і звучань, тобто чин­ником, що деконсервує авто­хтон. традиц. стиль Н. і. м. та, зрештою, руйнує його. На транс­формації етніч. звукоідеалу Н. і. м. українців у сучас. умовах помітно по­значаються інтонац., ладові, метроритмічні, темпово-агогічні та етноорганол. характеристики інструм. мелосу традиц. практик нац. меншин, що населяють різні регіони етніч. укр. земель: росіян (Слобожанщина, Стародубщина та Кубань), євреїв (Поді­л­ля, Поліс­ся, Карпати), білорусів (Поліс­ся, Волинь, Під­ляш­шя), поляків (Волинь, Під­ляш­шя, Надся­н­ня, Опі­л­ля, Бойківщина, Лемківщина), румунів і циган (Закарпа­т­тя, Гуцульщина, Буковина, Бес­сарабія), угорців (Закарпа­т­тя), словаків (Закарпа­т­тя, Лемківщина) та ін.

Завантажити статтю