Напруженість соціальна

НАПРУ́ЖЕНІСТЬ СОЦІА́ЛЬНА  — стан незадоволення соціальних суб’єктів рівнем забезпечення власних потреб та інтересів, що формується у ході соціальної взаємодії шляхом зіставлення очікувань із наявною реальністю та стає підґрунтям протестного потенціалу. На відміну від соц. конфлікту (див. також Соціологічні теорії), Н. с. є закритою формою зіткнення інтересів соц. су­б’єк­тів. У випадку неможливості реалізувати накопичені протиріччя легал. шляхами, соц. суб’єкти вимушено вдаються до протест. поведінки. Детермінацію Н. с. як дисбалансу між структур. елементами соц. системи зазвичай по­в’язують з інституц. змінами у соц.-екон., політ. і соціокультур. сферах; прихильники функціоналіст. підходу розглядають її переважно як джерело формування різних поведінк. феноменів. Так, формування індустр. системи спричинило екон. нестабільність, руйнування багатьох типів труд. відносин, появу нових труд. дисциплін. Це призвело до подальших змін, зокрема виникнення груп інтересів та організації профспілок, покликаних зменшити інтенсивність напруження. Натомість прихильники конфліктол. підходу вважають Н. с. природ. явищем змін соціальних і модернізації суспільства. Всі соц. відносини в усіх соц. системах продукують нерівність при розподілі цінних ресурсів. Напруженість між тими, хто не має цих ресурсів, і тими, хто зацікавлений у їхньому збереженні та забезпеченні додатк. ресурсів, переростає у конфлікт. Таким чином, відмінність цих підходів полягає у тому, що їхні послідовники розглядають Н. с. як джерело подальшої стабілізації або конфлікту.

В укр. соціології сформувалися дві традиції концептуалізації феномену Н. с. Одна з них полягає в акцентуванні уваги на змісті та детермінантах Н. с. З такої позиції виходили укр. соціологи, які на поч. 1990-х рр. розпочали вивчення соц.-психол. наслідків трансформацій. Ця традиція загострювала увагу на стані незадоволеності, що виникав внаслідок протиріч у ході соц. взаємодії соц. суб’єктів. Інша традиція пов’яза­на з соціол. школою Н. Паніної. Її представники відомі своїми метод. напрацюваннями із вимірювання Н. с. у суспільстві, що трансформується. У цьому руслі розроблено методику вимірювання рівня Н. с. в укр. суспільстві, її осн. показник — «Індекс дестабілізаційності протестного потенціалу». Основою його обчислення є результати експерт. оцінок щодо різних форм соц. протесту з огляду на міру їхньої дестабілізаційності. У підсумку експертні оцінки ступ. загрози певних акцій протесту для соц. порядку і стабільності визначено за 11-бальною шкалою, перелік акцій соц. протесту — за мірою дестабілізаційності. Під час приклад. дослідж. Н. с. вироблено метод. напрацювання щодо вимірювання різних рівнів цього феномену. Започатковує формування Н. с. відчуття невдоволеності та знедоленості. Йдеться про тривале, багатораз. недосягнення потріб. результату, коли індивід переконується у високій ймовірності та навіть гарантованості незадоволення своїх потреб. Соц. аспект такої невдоволеності полягає у тому, що домагання індивіда стосовно певних потреб відображає сукупність закріплених норматив. і сусп. приписами соц. благ (регулюють діяльність людей у певному суспільстві). Ознаки саме Н. с. з’являються тоді, коли відчуття індивід. знедоленості (депривація) набуває соц. рис, а індивід. сприйняття життєвої (політ.) ситуації накладається на відповідне сприйняття ін. індивідів. Під час соц. взаємодії подібні ситуації гострої несправедливості та знедоленості знаходять своє підтвердження серед решти оточуючих, накопичення цих підтверджень призводить до відчуття «систем.» несправедливості, люди починають очікувано «об’єктиву­вати» цю несправедливість з певними соц. інститутами чи персоналіями. Ця напруженість може бути нівельована за рахунок електорал. інструментів вирішення проблем, коли політики «вловлюють» сигнали власного електорату і дають обіцянки вирішити нагальну проблему. У перехід. суспільствах такий шлях зняття Н. с. є проблематичним у силу традиц. непідзвітності обраних політиків. Оскільки у таких суспільствах слабко розвинуті горизонт. соц. зв’язки, а подолання проблем за рахунок громадянського суспільства часто наштовхується на відсутність суттєвих результатів, перцептив. рівень Н. с. спрямов. на відчуття того, що скоро можуть розпочатися протестні дії з боку навколиш. соціуму. Власне сутність цього рівня полягає у тому, що сприйняття несправедливості набуває соц. забарвлення, однак ще не передбачає власної залученості в силу різних причин (пасивності, заклопотаності, лінощів, відсутності лідерів, безперспективності, страху санкцій з боку влади тощо). Особиста готовність взяти участь у ймовір. протест. виступах не означає, що цей намір обов’язково втілиться у реальну поведінку, однак, на відміну від перцептив. рівня, інтенціон. рівень Н. с. не лише засвідчує відчуття соц. неспокою, але й демонструє особистісне обурення та невідстороненість від складної соц. ситуації. Намір долучитися до протестів розкриває нереалізованість легітим. шляхів донести власні проблеми до об’єктів незадоволеності. Таким чином, інтенціонал. рівень Н. с. є крайньою межею накопичення соц. знедоленості. За нею, зазвичай, виникає протестна поведінка. Оскільки соц. суб’єкти мають різні потреби та інтереси, зумовленість Н. с. відрізняється за своїми чинниками та механізмами. Важливі чинники підживлення Н. с. — об’єктивні та суб’єктивні ресурси, що спонукають індивідів прагнути та домагатися вирішення певної проблеми. Загроза масових протестів виникає тоді, коли усвідомлення індивідом своїх інтересів призводить до соц. поляризації: відбувається ідентифікація з референт. групою («ми») та виокремлення антагоністів («вони»), які можуть представляти іншу соц. групу. Критич. рівень протест. потенціалу — рівень солідарності — виникає у випадку психол. готовності до спіл. дій заради групових інте­ресів. Перманент. кризовий стан загострює доступ різних груп до соц. ресурсів і спричинює різного роду «розмежування», «розколи», «поділи» та «відмінності» великих соц. груп. Коли незадоволеність ситуацією в країні підживлюють шляхом актуалізації певних розмежувань, виникнення масових протестів стає питанням часу.

Завантажити статтю