Народна архітектура

Визначення і загальна характеристика

НАРО́ДНА АРХІТЕКТУ́РА — творча діяльність майстрів багатьох поколінь, для якої характерні стійкі етнічно об­умовлені місцеві традиції в планувально-просторовій побудові поселень та селянських дворів, у споруджен­ні житлових, громадських, господарських будівель. У Н. а. від­ображено особливості істор. роз­витку етносу в галузі будівництва. Н. а. вважають галуз­зю архіт. творчості, нар. буд. творчістю, нар. будівництвом, де виявляються багатовік. досвід, традиції, побут і культура народу; вона від­значається по­єд­на­н­ням індивід. творчості з досві­дом багатьох поколінь майстрів, які враховували особливості клімату, ландшафту, нар. побуту, естет. смаків певної етніч. групи. Н. а. — комплексна про­блема, яку з істор.-етногр. позицій досліджують етнологи (А. Будзан, А. Данилюк, Т. Космина, М. Мандибура, Р. Райнфусс, Р. Радович), із мист. та істор.-архіт. — мистец­тво­знавці, архітектори (М. Драґан, П. Жолтовський, Г. Логвин, П. Макушенко, І. Могитич, В. Самойлович, С. Таранушенко, В. Чепелик, Я. Тарас, В. Щербаківсь­кий, Д. Щербаківський, П. Юрченко).

Характерні риси Н. а. найбільше притаман­ні сільс. насел. пунктам. Поселе­н­ня бувають стаціо­нарними (місто, містечко, село, слобода, хутір, присілок) і тимчасовими (для лісників — лісничівка; для бджолярів — пасіка; для пастухів — полонин­не стійбище, лісова кошара). Складовими поселе­н­ня є сельбище, центр, куток, май­дан, базар, вулиця, кладовище, толока та необжиті місця (поле, вигін, пасовисько, полонина, громад. ліс, сінокіс, ставок, дорога, болото, ур­очище). За планувал. організацією роз­різняють поселе­н­ня без­систем., рядової, кругової, вулич., комбінов., скупченої, гніздової форм. Громад.-вироб., культурно-побут., сакрал. споруди, що будували за межами садиб, разом із дворами формували архіт.-ландшафт. образ укр. села. Осн. складовою поселе­н­ня є садиба: житл., госп. споруди, город, сад, обʼєкти благоустрою та озелене­н­ня (огорожа, ворота, пере­лаз, криниця, квітник). Види дворів за планувал.-функціонал. організацією: вільні, зім­кнуті, за­мкнуті, без­системні, од­но- та дворядні, Г- і П-подібні, периметральні.

Для нар. архіт. спадщини України 19 — поч. 20 ст. характерний поділ на типол. групи традиц. селян. будівель: споруди для зберіга­н­ня продуктів с.-г. виробництва (зерна в снопах — клуня, стодола, гумно; хліба — комора, шпихлір, кліть; кукурудзи в качанах — кіш, кошниця; сіна і соломи — оборіг, сін­ник; коренеплодів — стебка, пукліт, погріб, пивниця, льох; картоплі — кіпець) та с.-г. обладна­н­ня (возів, саней — возівня; інвентаря — шопа, повітка, сарай; дров — дровітня), утрима­н­ня домаш. тварин, птиці, бджіл (великої рогатої худоби — хлів; коней — стайня, конюшня; свиней — хлівець, куча, саж; овець — кошара; домаш. птиці — курник, пташник; бджіл — вулик); громад. (сільс. та волосна управи; громад. комора, шпихлір; гамазей, крамниця, магазин; корчма, шинок); культурно-побут., освітні, мед. (хата-читальня, нар. дім, школа, шпиталь); вироб. (кузня, вітряний та водяний млини, сукновальня, олійниця чи оліярня, круподерня або крупорушка, стельмашня, тартак, буда, гута); культові (церква, каплиця, дзвіниця) споруди. Кожна з цих будівель має свої архіт.-кон­структивні ріше­н­ня. Особливу увагу архітекторів, етнологів зосереджено на індивід.-самост. буд-ві та традиц.-побут. формі, характеристиці заг. і локал. особливостей нар. житла. Витоки архіт.-буд. традиції укр. житла — у Київ. Русі, окремі ознаки на­ближають його до житла сх. і зх. словʼян. Укр. житло має типол. єд­ність на укр. етніч. тер. та яскраво виражені регіон. ознаки.

В Україні (за В. Самойловичем) у 19 — на поч. 20 ст. існувало 7 найбільш типових планів житла: а) з одним житл. приміще­н­ням — одно- (хата), дво- (хата + сіни), трикамерне (хата + сіни + комора); б) з двома житл. приміще­н­нями — «хата з хатою», «дві хати під­ряд», «хата через сіни», «хата на дві половини». Найпоширенішим був триділ. тип хати, двері якої — з пд. сторони. Входили зав­жди у сіни, з одного боку яких була хата («світлиця»), яку іноді пере­городжували на хату і т. зв. кімнату, з другого — комора (при потребі її пере­оснащували на другу хату). Осн. буд. матеріали традиц. Н. а.: дерево, глина, солома, очерет; обмежено використовували камінь. За кон­структив. ріше­н­ням стіни житл. будівлі споруджували зрубними, каркасними, монолітними, без стелі, із плоскою або склепінча­стою стелею; пере­кривали дахом (стіжковим, накатним, на сохах чи кроквах), покривали соломою, очеретом, гонтом, драницею, колотою дошкою (див. також Деревʼяна архітектура). Будівлі нар. майстрів від­значаються пропорційністю та мас­­штабністю (взаємозумовленістю частин і цілої форми), колористич. виріше­н­ням, викори­ста­н­ням декор. засобів роз­пису, різьбле­н­ням. Нар. будівництво повʼязане з обрядами, звичаями та повірʼями щодо вибору місця для нової хати, часу для початку та закінче­н­ня будівництва, новосі­л­ля з метою забезпече­н­ня надійності та міцності нового житла, щоб життя в хаті було щасливим і заможним. Традиція фарбува­н­ня стін будівель набула пошире­н­ня на Над­дні­прянщині, Поділ­лі, Слобожанщині, Полтавщині, частково Галичині, Закарпат­ті, Буковині, в пд. р-нах України (див. Настін­ний роз­пис). Декор. різьбле­н­ня в 19 — на поч. 20 ст. мало місце на Закарпат­ті, Бойківщині, Гуцульщині, Слобожанщині та Полтавщині, по­всюдно наявне у сакрал. буд-ві України. За­стосовували орнам.-площин­не та орнам.-рельєфне різьбле­н­ня. На Бойківщині, Гуцульщині, Закарпат­ті обʼємно-контур. різьбле­н­ням оздоблювали стовпці та під­коси галерей, консол. частини балок, крон­штейни. З 2-ї пол. 19 ст. мист. виразності інтерʼєру хати надають кахляні печі на Гуцульщині, Полтавщині (див. Кахлі, Кахлярство).

Інтерʼєр укр. традиц. хати формували: системи опале­н­ня (вогнище, піч, груба, комин, кагла) та освітле­н­ня (посвіт із від­веде­н­ням диму, лампадка, гасова лампа, каганець); покуть, під­лога, стіни, стеля, сволок; нерухоме (стаціонарна лава, піл, жердка, божник) та рухоме (стіл, лава, ослін, скриня, колиска, ліжко-лава — бамбетель, канапа, стілець, мисник, хлібна полиця, ложечник, ходун) обладна­н­ня; ткані та вишиті вироби. Чільне місце в інтерʼєрі мала покуть (куток, в якому роз­міщували ікони). По діагоналі від неї — велика піч, що виконувала багато функцій (опалювал., приготува­н­ня їжі, місце для спа­н­ня, лікувальну). Їй приділено найбільше уваги в архіт.-кон­структив. та декор.-мист. виріше­н­нях. Інтерʼєр хати не був сталим, адже залежав від заможності родини, часу доби (вдень служив для домаш. робіт, уночі був спальнею); його змінювали під час храм. та сімейно-побут. свят, в етногр. р-нах України мав свої особливості. Кожна складова інтерʼєру укр. хати мала семант. значе­н­ня в повсякден. та обряд. вжитку, символічне — в обряд.-календар. циклі сільс. родини. Найменш дослідженими в Н. а. є госп.-вироб. споруди, що найбільше зберегли традиції нар. будівництва, багату нар. буд. термінологію. Особливе місце в Н. а. від­ведено деревʼяній церкві, збудов. нар. майстрами, що формувала архіт. образ і була осн. маркером укр. села (див. Архітектура сакральна). Більшість учених досліджують пита­н­ня генези та архіт.-типол. особливості укр. храмів. За принципом побудови сакрал. простору деревʼяні церкви виділяють: одно-, дво-, три- і багатодільні, хрещаті; за кон­структив. виріше­н­ням сакрал. просторів та кількістю зрубів: одно-, три-, пʼяти- і багатозрубні; за обʼємно-простор. виріше­н­ням дахів і верхів: дахові (без­верхі); верхові (одно-, дво-, три-, пʼяти-, семи- та девʼятиверхі); за композиц. принципом побудови сакрал. споруди: зрівноваж. та не­зрівноваж. композиції. Пере­кривали зруб дахом (дво- або чотири­схилим, окремим на кожному обʼє­мі), верхом із чотири- чи восьмибіч. заломами. Найпоширенішим типом деревʼяного храму в Україні був тризруб. триверхий.

З урахува­н­ням істор.-етногр. р-нів виділяють такі школи нар. храм. будівництва: бойків., буковин., волин., галиц., гуцул., закарп., лемків., середньонад­дні­прян., слобожан., поділ., чернігівська. Кожна школа має свої характерні особливо­сті в планувал. організації та обʼємно-простор. побудові. Най­яскравіші здобутки Н. а. дали можливість окреслити укр. етнічну територію. За характером забудови двору, планува­н­ням і кон­структив. ріше­н­ням житла, особливостями й при­йомами ін­терʼєр. та екс­терʼєр. декор.-худож. оздобле­н­ня, видами госп. споруд та їхнім функціонал. ріше­н­ням в укр. житлі кін. 19 — поч. 20 ст. етнологи виділяють 5 заг. типів із вираз. ознаками: пн.-укр. (поліс.) із варіантами — зх. (Волинь), центр. (Поліс­ся) і сх. (Чернігівщина — Сіверщина); прав­обереж. центр.-лісо­степовий з варіантами — зх. (галиц.), центр. сх.-поділ. і центр.-дні­пров. (київ.); лів­обереж. центр.-лісосте­повий з варіантами — полтав. і слобожан.; пд.-укр. степовий з варіантами — дні­пров.-дунай., нижньо­дні­пров., приазов. і кримським; зх.-укр. (карпат.) із варіантами — бойків., гуцул., лемків., буковин., покут. і закарпатським. Зокрема й за спіл. і сталими регіон. типол. рисами традиц. житла науковці ви­окремлюють архіт.-етногр. зони України: Поліс­ся (Лів­обережне, Прав­обережне, Волинське, або від­повід­но — сх., центр., зх.); Карпати (гірські р-ни, заселені трьома етногр. групами українців — гуцулами, бойками, лемками; Закарпа­т­тя; Буковина і Поку­т­тя); Поді­л­ля (сх. і зх.); Слобожанщина (сх., центр. і зх., або сх. Полтавщина); Середня Над­дні­прянщина (Прав­обережна і Лів­обережна); Пів­день України (сх., центр. частина, або Нижня Над­дні­прянщина, зх. частина). Н. а. України 18 — поч. 20 ст. мала традиційно стійкі архіт. та декор.-мист. засоби виразності, набуті протягом поколінь. Вони зна­йшли втіле­н­ня у формі будівель, їхньому кон­структив. рішен­ні, мист. трактуван­ні декор. елементів. Н. а., з одного боку, характеризується спільністю архіт.-буд. традицій, а з ін. — багатством архіт.-кон­структив. форм і посідає чільне місце в арх-рі народів світу. Кращі зразки Н. а. є предметом збереже­н­ня і ви­вче­н­ня, твор. джерелом для профес. архітекторів, етнологів, культурологів.

Літ.: Драґан М. Українські деревляні церкви. Л., 1937; Макушенко П. Народная деревян­ная архитектура Закарпатья (XVIII — нач. XX века). Москва, 1976; Самойлович В. П. Народное архитектурное творчество. К., 1977; Прибєга Л. В. Методика охорони та ре­ставрації па­мʼя­ток народного зодчества України. К., 1997; Космина Т. Поселе­н­ня, садиба, житло // Українці: У 2 кн. Кн. 2. Опішне, 1999; Логвин Г. Культові споруди в Україні // Там само; Тарас Я. Сакральна де­ревʼяна архітектура українців Карпат: культурно-традиц. аспект. Л., 2007; Тара­нушенко С. Деревʼяна монументальна архітектура Лів­обережної України. Х., 2014; Щербаківський В., Щербаківський Д. Українське мистецтво: У 2 т. з додатками. Х., 2015.

Я. М. Тарас

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю