Народна архітектура

НАРО́ДНА АРХІТЕКТУ́РА — творча діяльність майстрів багатьох поколінь, для якої характерні стійкі етнічно обумовлені місцеві традиції в планувально-просторовій побудові поселень та селянських дворів, у спорудженні житлових, громадських, господарських будівель. У Н. а. відображено особливості істор. розвитку етносу в галузі будівництва. Н. а. вважають галуззю архіт. творчості, нар. буд. творчістю, нар. будівництвом, де виявляються багатовік. досвід, традиції, побут і культура народу; вона відзначається поєднанням індивід. творчості з досвідом багатьох поколінь майстрів, які враховували особливості клімату, ландшафту, нар. побуту, естет. смаків певної етніч. групи. Н. а. — комплексна проблема, яку з істор.-етногр. позицій досліджують етнологи (А. Будзан, А. Данилюк, Т. Космина, М. Мандибура, Р. Райнфусс, Р. Радович), із мист. та істор.-архіт. — мистецтвознавці, архітектори (М. Драґан, П. Жолтовський, Г. Логвин, П. Макушенко, І. Могитич, В. Самойлович, С. Таранушенко, В. Чепелик, Я. Тарас, В. Щербаківський, Д. Щербаківський, П. Юрченко).

Характерні риси Н. а. найбільше притаманні сільс. насел. пунктам. Поселення бувають стаціонарними (місто, містечко, село, слобода, хутір, присілок) і тимчасовими (для лісників — лісничівка; для бджолярів — пасіка; для пастухів — полонинне стійбище, лісова кошара). Складовими поселення є сельбище, центр, куток, майдан, базар, вулиця, кладовище, толока та необжиті місця (поле, вигін, пасовисько, полонина, громад. ліс, сінокіс, ставок, дорога, болото, урочище). За планувал. організацією розрізняють поселення безсистем., рядової, кругової, вулич., комбінов., скупченої, гніздової форм. Громад.-вироб., культурно-побут., сакрал. споруди, що будували за межами садиб, разом із дворами формували архіт.-ландшафт. образ укр. села. Осн. складовою поселення є садиба: житл., госп. споруди, город, сад, об’єкти благоустрою та озеленення (огорожа, ворота, перелаз, криниця, квітник). Види дворів за планувал.-функціонал. організацією: вільні, зімкнуті, замкнуті, безсистемні, одно- та дворядні, Г- і П-подібні, периметральні.

Для нар. архіт. спадщини України 19 — поч. 20 ст. характерний поділ на типол. групи традиц. селян. будівель: споруди для зберігання продуктів с.-г. виробництва (зерна в снопах — клуня, стодола, гумно; хліба — комора, шпихлір, кліть; кукурудзи в качанах — кіш, кошниця; сіна і соломи — оборіг, сінник; коренеплодів — стебка, пукліт, погріб, пивниця, льох; картоплі — кіпець) та с.-г. обладнання (возів, саней — возівня; інвентаря — шопа, повітка, сарай; дров — дровітня), утримання домаш. тварин, птиці, бджіл (великої рогатої худоби — хлів; коней — стайня, конюшня; свиней — хлівець, куча, саж; овець — кошара; домаш. птиці — курник, пташник; бджіл — вулик); громад. (сільс. та волосна управи; громад. комора, шпихлір; гамазей, крамниця, магазин; корчма, шинок); культурно-побут., освітні, мед. (хата-читальня, нар. дім, школа, шпиталь); вироб. (кузня, вітряний та водяний млини, сукновальня, олійниця чи оліярня, круподерня або крупорушка, стельмашня, тартак, буда, гута); культові (церква, каплиця, дзвіниця) споруди. Кожна з цих будівель має свої архіт.-конструктивні рішення. Особливу увагу архітекторів, етнологів зосереджено на індивід.-самост. буд-ві та традиц.-побут. формі, характеристиці заг. і локал. особливостей нар. житла. Витоки архіт.-буд. традиції укр. житла — у Київ. Русі, окремі ознаки наближають його до житла сх. і зх. слов’ян. Укр. житло має типол. єдність на укр. етніч. тер. та яскраво виражені регіон. ознаки.

В Україні (за В. Самойловичем) у 19 — на поч. 20 ст. існувало 7 найбільш типових планів житла: а) з одним житл. приміщенням — одно- (хата), дво- (хата + сіни), трикамерне (хата + сіни + комора); б) з двома житл. приміщеннями — «хата з хатою», «дві хати підряд», «хата через сіни», «хата на дві половини». Найпоширенішим був триділ. тип хати, двері якої — з пд. сторони. Входили завжди у сіни, з одного боку яких була хата («світлиця»), яку іноді перегороджували на хату і т. зв. кімнату, з другого — комора (при потребі її переоснащували на другу хату). Осн. буд. матеріали традиц. Н. а.: дерево, глина, солома, очерет; обмежено використовували камінь. За конструктив. рішенням стіни житл. будівлі споруджували зрубними, каркасними, монолітними, без стелі, із плоскою або склепінчастою стелею; перекривали дахом (стіжковим, накатним, на сохах чи кроквах), покривали соломою, очеретом, гонтом, драницею, колотою дошкою (див. також Дерев’яна архітектура). Будівлі нар. майстрів відзначаються пропорційністю та масштабністю (взаємозумовленістю частин і цілої форми), колористич. вирішенням, використанням декор. засобів розпису, різьбленням. Нар. будівництво пов’язане з обрядами, звичаями та повір’ями щодо вибору місця для нової хати, часу для початку та закінчення будівництва, новосілля з метою забезпечення надійності та міцності нового житла, щоб життя в хаті було щасливим і заможним. Традиція фарбування стін будівель набула поширення на Наддніпрянщині, Поділлі, Слобожанщині, Полтавщині, частково Галичині, Закарпатті, Буковині, в пд. р-нах України (див. Настінний розпис). Декор. різьблення в 19 — на поч. 20 ст. мало місце на Закарпатті, Бойківщині, Гуцульщині, Слобожанщині та Полтавщині, повсюдно наявне у сакрал. буд-ві України. Застосовували орнам.-площинне та орнам.-рельєфне різьблення. На Бойківщині, Гуцульщині, Закарпатті об’ємно-контур. різьбленням оздоблювали стовпці та підкоси галерей, консол. частини балок, кронштейни. З 2-ї пол. 19 ст. мист. виразності інтер’єру хати надають кахляні печі на Гуцульщині, Полтавщині (див. Кахлі, Кахлярство).

Інтер’єр укр. традиц. хати формували: системи опалення (вогнище, піч, груба, комин, кагла) та освітлення (посвіт із відведенням диму, лампадка, гасова лампа, каганець); покуть, підлога, стіни, стеля, сволок; нерухоме (стаціонарна лава, піл, жердка, божник) та рухоме (стіл, лава, ослін, скриня, колиска, ліжко-лава — бамбетель, канапа, стілець, мисник, хлібна полиця, ложечник, ходун) обладнання; ткані та вишиті вироби. Чільне місце в інтер’єрі мала покуть (куток, в якому розміщували ікони). По діагоналі від неї — велика піч, що виконувала багато функцій (опалювал., приготування їжі, місце для спання, лікувальну). Їй приділено найбільше уваги в архіт.-конструктив. та декор.-мист. вирішеннях. Інтер’єр хати не був сталим, адже залежав від заможності родини, часу доби (вдень служив для домаш. робіт, уночі був спальнею); його змінювали під час храм. та сімейно-побут. свят, в етногр. р-нах України мав свої особливості. Кожна складова інтер’єру укр. хати мала семант. значення в повсякден. та обряд. вжитку, символічне — в обряд.-календар. циклі сільс. родини. Найменш дослідженими в Н. а. є госп.-вироб. споруди, що найбільше зберегли традиції нар. будівництва, багату нар. буд. термінологію. Особливе місце в Н. а. відведено дерев’яній церкві, збудов. нар. майстрами, що формувала архіт. образ і була осн. маркером укр. села (див. Архітектура сакральна). Більшість учених досліджують питання генези та архіт.-типол. особливості укр. храмів. За принципом побудови сакрал. простору дерев’яні церкви виділяють: одно-, дво-, три- і багатодільні, хрещаті; за конструктив. вирішенням сакрал. просторів та кількістю зрубів: одно-, три-, п’яти- і багатозрубні; за об’ємно-простор. вирішенням дахів і верхів: дахові (безверхі); верхові (одно-, дво-, три-, п’яти-, семи- та дев’ятиверхі); за композиц. принципом побудови сакрал. споруди: зрівноваж. та незрівноваж. композиції. Перекривали зруб дахом (дво- або чотирисхилим, окремим на кожному об’ємі), верхом із чотири- чи восьмибіч. заломами. Найпоширенішим типом дерев’яного храму в Україні був тризруб. триверхий.

З урахуванням істор.-етногр. р-нів виділяють такі школи нар. храм. будівництва: бойків., буковин., волин., галиц., гуцул., закарп., лемків., середньонаддніпрян., слобожан., поділ., чернігівська. Кожна школа має свої характерні особливості в планувал. організації та об’ємно-простор. побудові. Найяскравіші здобутки Н. а. дали можливість окреслити укр. етнічну територію. За характером забудови двору, плануванням і конструктив. рішенням житла, особливостями й прийомами інтер’єр. та екстер’єр. декор.-худож. оздоблення, видами госп. споруд та їхнім функціонал. рішенням в укр. житлі кін. 19 — поч. 20 ст. етнологи виділяють 5 заг. типів із вираз. ознаками: пн.-укр. (поліс.) із варіантами — зх. (Волинь), центр. (Полісся) і сх. (Чернігівщина — Сіверщина); правобереж. центр.-лісостеповий з варіантами — зх. (галиц.), центр. сх.-поділ. і центр.-дніпров. (київ.); лівобереж. центр.-лісостеповий з варіантами — полтав. і слобожан.; пд.-укр. степовий з варіантами — дніпров.-дунай., нижньодніпров., приазов. і кримським; зх.-укр. (карпат.) із варіантами — бойків., гуцул., лемків., буковин., покут. і закарпатським. Зокрема й за спіл. і сталими регіон. типол. рисами традиц. житла науковці виокремлюють архіт.-етногр. зони України: Полісся (Лівобережне, Правобережне, Волинське, або відповідно — сх., центр., зх.); Карпати (гірські р-ни, заселені трьома етногр. групами українців — гуцулами, бойками, лемками; Закарпаття; Буковина і Покуття); Поділля (сх. і зх.); Слобожанщина (сх., центр. і зх., або сх. Полтавщина); Середня Наддніпрянщина (Правобережна і Лівобережна); Південь України (сх., центр. частина, або Нижня Наддніпрянщина, зх. частина). Н. а. України 18 — поч. 20 ст. мала традиційно стійкі архіт. та декор.-мист. засоби виразності, набуті протягом поколінь. Вони знайшли втілення у формі будівель, їхньому конструктив. рішенні, мист. трактуванні декор. елементів. Н. а., з одного боку, характеризується спільністю архіт.-буд. традицій, а з ін. — багатством архіт.-конструктив. форм і посідає чільне місце в арх-рі народів світу. Кращі зразки Н. а. є предметом збереження і вивчення, твор. джерелом для профес. архітекторів, етнологів, культурологів.