Народництво

НАРО́ДНИЦТВО — напрям в європейському політичному русі, су­спільній думці, історіо­графії й філософії історії 19 — початку 20 ст., для якого характерне пере­несе­н­ня уваги дослідників із висвітле­н­ня історії, минулого су­спільства й культури під кутом зору інтересу володаря, правителя країни на народ/націю; з індивідуального чин­ника на колективний. Виникло в Європі на­прикінці 18 — на поч. 19 ст. у період занепаду феодал. та початку ста­новле­н­ня капіталіст. від­носин, зародже­н­ня та роз­витку національної ідеї. Н. ви­йшло на арену політ. життя в роки, коли на зміну абсолютизму й автократизму при­йшла демократія та республіканство панів. нації. Ідея націоналізму та будівництва держав на етніч. принципах вимагала примату інтересу народу над інтересом феодал. верхівки. Провісниками епохи народності/націоналізму стали Велика франц. революція та нім. романт. філософія Й. Гердера, Й. Фіхте, Ф. Шел­лінґа. Інтелектуали стверджували, що народ є джерелом влади на тер., заселеній одним етносом, і нині він, а не група земле­власників на чолі з монархом, вирішує долю країни. Н. було ідеологією третього стану — буржуазії. Від­повід­но до істор. реалій Європи й Пн. Америки виділяють 3 умовні групи країн, у яких Н. мало свої особливості роз­витку: 1) кра­їни, де стара еліта мала спільне етнічне корі­н­ня з панів. етносом, формува­н­ня нації в них від­булося в період ран­ньомодер. часу, в добу існува­н­ня династич. абсолютизму (Велика Британія, Нідерланди, Франція, Іспанія, Португалія, Росія); 2) країни, що створювали свої централізов. держави шляхом обʼ­єд­на­н­ня малих держ. утворень (Німеч­чина, Італія), а також тих, що прагнули до політ. незалежності від імперій-метрополій, при тому мали у своєму складі малі недерж. народи (Польща, Чехія, Угорщина, Румунія, Сербія, Болгарія); 3) етнічні тер., заселені народами, що не мали своїх «історичних» держав і намагалися здобути від країн-імперій політ., а часто й нац. незалежність (Україна, Білорусь, Словач­чина, Фінляндія, народи Балтії та Кавказу тощо). Кожна група не існувала у «чистому ви­гляді» (напр., Вірменія і Грузія мали свої феодал. дер­жави). У 1-й групі плекали націоналізм титул. нації, нехтуючи інтересами народів-парій (в Іспанії пригнічували каталонців та басків, у Франції — бретонців, в Англії — ірландців, шотландців та валонців тощо). У 2-й малі народи потрапляли під панува­н­ня титул. етносу, що нещодавно сам звільнився з-під гніту імпер. нації, напр., польс. народники не враховували інтересів литов., укр. і білорус. народів; угорські намагалися асимілювати малі народи Великої Угорщини (словаків, хорватів, українців, румунів); німецькі нівелювали прагне­н­ня словʼян. народностей (поляків, кашубів, лужичан) тощо. У ще більш скрутному становищі пере­бували народи Рос. імперії, де Н. (сло­вʼя­но­фільство) мало імпер. характер і було офіц. держ. ідеологією, панівною течією сусп. думки, що не лише толерувала, а й об­ґрунтовувала необхідність асиміляції українців, білорусів, поляків, балтів, угро-­фінських, кавказ., татар. і низки азій. народів. У 3-й групі Н. мало нац.-визв. характер й проти­ставлялося Н. панів. націй.

Утворе­н­ня модер. націй від­бувалося на тлі панува­н­ня народниц. ідеології, що апелювала до соц. низів, а не заможного класу земле­власників. Н. про­йшло у своїй генезі 3 осн. фази, що від­повід­ають по­глядам про 3 етапи нац. від­родже­н­ня (етногр., академ. і політ.) амер. історика чес. походже­н­ня М. Гроха. 1-й тривав у різних країнах від кін. 18 — поч. 19 ст. до серед. 19 ст., для нього характерне захопле­н­ня та ви­вче­н­ня дія­чами нац. руху фольклору, етно­графії, літ-ри, мистецтва, духов. і матеріал. культури влас. народу. В на­ступ. етап, що охоплював 2-у пол. 19 ст., роз­роблено теор. засади нар. нац. культури, стимульовано роз­виток різних галузей гуманітар. наук, що при­звело до виникне­н­ня ідеол.-політол. під­став для по­ста­н­ня модер. нації. 3-й етап тривав від кін. 19 ст. до 1914/1918, коли Н. як складова нац. ідеології стало дієвим чин­ником творе­н­ня нової політ. реальності, боротьби з імпер. центрами та націями за політ. визволе­н­ня. Укр. Н. також про­йшло 3 подібні етапи роз­витку. Для 1-го (1798–1850-і рр.) важливим було формува­н­ня укр. нац. пита­н­ня в культур. сфері. У цей період на­друковано «Енеїду» І. Котляревського, альманах «Русалка Дністровая», «Кобзар» Т. Шевченка, у Львові діяла «Руська трійця». Тодішніми лідерами Н. були Т. Шевченко (див. Шевченко­знавство), П. Куліш (див. Куліше­знавство), М. Костомаров (див. Костомаро­знавство), М. Ма­кси­мович, М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Найвищим досягне­н­ням 1-го етапу стало заснува­н­ня Кирило-Мефодіїв. братства (1847) та Гол. руської ради (1848). 2-й етап Н. припав на кін. 1850-х — поч. 1890-х рр., коли роз­почався громадів. рух і 2-й ака­дем. етап нац.-визв. руху. Серед його лідерів — В. Антонович, М. Дра­гоманов (див. Драгоманови), О. Кі­с­тяківський, О. Кониський, П. Чубинський, О. Барвінський, Ю. Ро­манчук. Н. стало ідеологією Київ. та регіон. громад в Одесі, Чернігові, Полтаві, Єлисавет­граді (нині Кропивницький), Харкові тощо. У Галичині було створ. народов. партію (див. Народовці), що спові­ду­вала соборність і протистояла мос­квофіл. тенденціям. 3-й етап Н. спів­пав із 3-м етапом укр. визв. руху — 1890-і рр. — 1914/1917. Лідерами його були М. Грушевсь­кий, І. Франко, К. Ле­вицький, Є. Чикаленко, С. Єфремов, Б. Грінченко. Н. стало частиною ідеологій низки політ. утворень — від Братства тарасівців Над­дні­прянщини і Молодих радикалів Зх. України до РУП і с.-д. партій, що діяли на поч. 20 ст. Певні ідеї Н. були притаман­ні укр. соціалістам, лівим ру­хам; партіям: правим — Укр. нар. партії, центрист. — УРДП, ТУП, НДП Галичини й лівим нац. соціаліст. — РУП, УСДРП, УПСР. Н. 3-ї групи націй, до якої належала й Україна, на від­міну від перших 2-х груп, потребувало формува­н­ня народниц. філософії. «Історичним» народам Європи не потрібно було доводити своє існува­н­ня: вони мали сформовані нації. Однією з особл. рис укр. Н. була пере­вага федералізму/авто­номізму над ідеями незалежності. Укр. Н. не маніфестувало від­критого сепаратизму, а ви­ступало за реорганізацію Рос. імперії на респ. засадах, де кожна нація матиме свою автономно керовану тер. у складі імперії. Вперше засади такого федералізму сформульовано у про­грамі кирило-мефодіївців (1847). Укр. федералізм від­різнявся від офіц. рос. словʼяно­фільства, що ви­знавало існува­н­ня ін. словʼян. націй за межами Рос. імперії, але заперечувало їх у її середині. На противагу більшості держ. націй рос. держ. ідеологія висунула ідею «три­єдиної» рос. нації, що складалася з панів. великорос. і «братніх» білорус. та укр. народів, яким нібито не притаман­не прагне­н­ня до держ. незалежності: вони слугують «погноєм для історичної рос. нації». Загалом росіяни ви­знавали рос. націю як вищу окультурену надбудову над великорус., малорус. і білорус. народами. «Рус­ская» нація — це політ. феномен етногр. субстрату трьох сх.-словʼян. народів. Укр. словʼянофільство брат­чиків було альтернативою рос. офіц. словʼянофільству. Разом з тим мрія братчиків про спільну словʼян. федерацію була не без­держ. проектом, як про це твердили майбутні критики — пред­ставники державниц. школи в історіо­графії та політ. думці, а фак­тично квазідерж. проектом, оскільки йшлося не стільки про федерацію словʼян. народів Рос. держави, як про конфедерацію народів, що на той час пере­бували в складі 3-х монархій — Пруської, Австро-Угор. і Російської.

Причину «без­державності» народниц. проектів України треба шукати в надто пригніченому стані нац. рухів Росії, де придушували в зародку не лише політ. аспірації українців, але й звичай. культурниц. рух: забороняли укр. мову (див. Заборона української мови), правопис, пере­клад Біблії українською мовою, період. вид., нац. школу і навіть публічне викона­н­ня нар. пісень. Рос. влада будь-які прояви нац. життя трактувала як вияв укр. сепаратизму та пропаганду ідеї незалежності. В умовах такого тиску й заборон більшість гол. діячів укр. Н. були змушені наперед виправдовуватися й від­хрещуватися від сепаратизму, який імпліцитно був їм притаман­ний. У добу романтизму з недовірою ставилися до історії провід­ників, сановників, володарів. У філософії Н. стверджувалося, що істиною минулого може бути лише збірний нар. по­гляд на свою історію. Філос. основи укр. Н. заклали у 1840–50-х рр. М. Костомаров і П. Куліш. Вони опрацьовували думку про те, що не профес. історики, які виконують держ. замовле­н­ня, створюють наратив нац. історії, а народ, який у своїй творчості правдиво змальовує минувшину: славить героїв і таврує зрадників. Вони ж вважали добу укр. козацтва ключовим періодом укр. нац. історії, бо про нього залишилося найбільше нар. пісень, легенд, оповід­ок. Пізніше в серед. 1870-х рр. це зав­да­н­ня — словами народу описати свою історію — виконало на­ступне поколі­н­ня народників-українофілів: В. Антонович і М. Драгоманов видали «Историческія пѣсни малорус­скаго народа» (т. 1–2, К., 1874–75), де зібрали нар. думи за хронол. істор. періодами (княжа доба, литов.-польс. доба, козач­чина).

Федералізм як перша стадія само­стійності. М. Костомаров висунув концепцію про одвіч. федераліст. устрій Давньої Русі в домонгол. період. Він намагався проти­ставити рос. схемі історії, що ґрунтувалася на династич. (держ.) принципі, народниц. концепцію, в якій події повʼязували не з династіями князів Рюриковичів і Романових, а роз­глядали як істор. роз­виток етносу. Етніч. принцип спирався на респ.-федерат. скла­дову, і саме цим укр. та рос. по­гляди на істор. процеси різнилися, вже у 1850-х рр. фактично від­булося роз­межува­н­ня рос. і укр. нац. історії та історіо­графії. Прибічники Н. не заперечували політ. окремішності України, а навпаки, під­креслювали не подібний до Росії та Польщі цивілізац. статус України, що мислилася ними країною особливого сусп. устрою, у якому не спри­ймають абсолютизм, монархію, велику приватну власність на землю. Так, українці, на від­міну від поляків чи росіян, не створили своєї держави, але вони мали притаман. лише їм устрій — Козач­чину — вияв нар. духу й ідеалу українців. Доба Романтизму вимагала своєї укр. нац. місійності, що б давала контрвідповідь на польс. (свободопокликаність) та рос. (особлива православна нація, що керується тріадою самодержавство–право­сла­вʼя–народність та ідеологемою «Москва — Третій Рим») месіанство. Польс. аристократизмові та рос. автократизмові й централізмові М. Костомаров у «Книзі битія українського народу» проти­ставив ідею народноправності, демократизму і волелюбності укр. селян. нації. Отже, природ. чином новий укр. міф виконував одночасно нац. та соц. функцію. Він утверджував чесноти простого люду в проти­ставлен­ні до не­справедливої сусп. функції пана й поміщика — визискувачів звичай. людини.

Для укр. Н. були притаман­ні й суто держ. риси. Напр., галиц. народники творили культ Яро­слава Осмомисла та Данила Галицького, під­креслювали королів. статус галиц. князів. Народ і князі належали до одного етносу, не було нац. проти­ставле­н­ня між ними. На Над­дні­прянщині подіб­но мислив М. Максимович, який створив міф про Київ як столицю, стрижень укр. історії, а не одне з 3-х гол. рос. міст, тим самим він фактично проти­ставляв його Мос­кві в істор. пер­спективі. По­гляд з Боровиц. пагорба Кремля М. Мак­симович пропонував замінити баче­н­ням з Андріїв. гори старого Київ. дитинця. Він роз­почав ві­дому полеміку «сєвєрян» і «южан» з моск. проф. М. Погодіним, суть якої полягала в зʼясуван­ні генет. походже­н­ня укр. етносу. М. Максимович стверджував, що давні кияни й русичі є предками сучас. українців, а не росіян. У полеміку з укр. боку вступили й ін. інтелекту­а­ли народниц. напряму: О. Котляревський, П. Житецький, А. Крим­ський, К. Михальчук та ін. Прибічники Н. ро­зуміли, що ідея нової України сама по собі не виникає з істор. минулого: новий нац. міф має спиратися на нову політ. ситуацію, це вимагало нового нац. імені, яке б сут­тєво різнилося від імені сусідів і, перед­усім, росіян («рус­ских»), які на той час при­власнили собі давнє укр. імʼя «Русь». Повернути його собі без репутац. втрат українці вже не мали можливості, тому лідери кирило-мефодіївців від­мовилися від істор. імен «русин», «малорос», за­пропонувавши фактично новий етнонім — «українець». Так само й румуни від­мовилися від своїх істор. імен «волохи», «молдавани», «транс­ильванці» на користь нового, що генетично повʼязувало цей балкан. етнос з імперією Давнього Риму. Нове імʼя апріорі стверджувало від­мову від формули «три­єдиного рус­ского народу» і маніфестувало початок політ. сепарації, свідчило про окремішність і культурну й політ. від­мін­ність від росіян. Інтелектуали-народники від­мовили росіянам в «рус­скості», вони виводили рос. етнос не від етноніма й держави Русь князів. часів, а від держави Росія, що по­стала від часів Петра І.

Громадська теорія. У період послабле­н­ня, після смерті Миколи І, його диктатури на сусп. арену ви­йшли нові пред­ставники Н., що намагалися повʼязати інтелігенцію з укр. сві­домістю. Ідеологами укр. Н. цього періоду стали В. Антонович і М. Драгоманов. Продов­жуючи тенденції своїх поперед­ників, вони роз­робляли історіософ. об­ґрунтува­н­ня особливої місії укр. сільс. громади, роз­глядаючи її тим сусп. елементом, що не змінився й пере­жив усі істор. епохи від князів. часів до Нового часу. У громаді, на їхню думку, була сконцентрована українськість народу. Верх­ні прошарки денаціоналізувалися, українцями керували іншоплемін­ники: у Давній Україні-Русі — варяз. князів. родина та дружин­ники, у добу роз­виненого Се­редньовіч­чя — литов. князі, за польс. панува­н­ня — польс. шляхта. Проте неукр. держави від­ходили, а українськість тер. залишалася завдяки укр. селу, запорукою чого була громадів. організація су­спільства. Козацтво як питоме укр. явище також є різновидом громад. обʼ­єд­на­н­ня, тому на матриці громади, вважали інтелектуали-народники, треба будувати й майбутню Україну. Саме громада зі своїх надр має виплекати всі верстви майбут. су­спільства — перед­усім свою інтелігенцію. Громад. теорія була фактично держ. теорією, що проти­ставляла укр. нац. ідею панівним — польс. і російській. Остан­ні претендували на споконвічне володі­н­ня тер., населеними укр. етносом. Міф про одвічну без­державність українців мав негатив. вплив на укр. рух, бо стримував інтелігенцію від створе­н­ня сусп. структур, що вели б боротьбу за унезалежне­н­ня України від Австрії, Польщі та Росії. Разом з тим не можна стверджувати, що серед народників-українофілів не було само­стійників за політ. інтенціями. Крім того, багато із т. зв. класич. федералістів були певний час укр. само­стійниками: у 1830–40-і рр. само­стійниц. позиції сповід­ували П. Куліш та М. Костомаров. Стати тактич. федералістами їх змусила без­від­радна пер­спектива рос. сусп. життя, яке не сприяло народжен­ню великої кількості симпатиків укр. само­стійності. Зміни політ. уподобань П. Куліша залежали від того, яку концепцію укр. руху він на той час під­тримував. На поч. 1880-х рр. він пере­їхав до Львова, планував від­мовитися від рос. громадянства, вбачав у Галичині укр. Пʼємонт. На початку своєї дія­льності само­стійником був і В. Ан­тонович, ідеолог народниц. громадів. руху О. Кониський. Можна стверджувати, що федералізм у політ. Н. був ситуативним, а само­стійництво — стратег. аспектом. Тому й не випадково 1917 народники активно під­тримали ідею укр. само­стійності й почали будувати власну державу.

Усі періоди Н. в Україні характеризуються політ. амбівалентністю інтелігенції, що було викликано поліц. тиском на інакомислячих в Рос. імперії. Інтелігенція, працюючи на держ. службі, змушена була офіційно зберігати політ. лояльність щодо держ. влади, а у вільний від служби час нелегально могла за­йматися забороненою українофіл. справою. Цей стан впливав на політ. орієнтацію укр. народників, більшість із них мали по­двій­ну нац. самоідентифі­кацію: українці за походже­н­ням і сантиментом, але політ. росіяни — за вибором. Це було однією з гол. причин того, що інтелектуал. еліта Над­дні­прянщини не від­діляла себе від рос. інтелігенції та не виконала у від­повід. час свого державо­твор. поклика­н­ня. Варто роз­різняти політ. і неполіт. Н. Лідери громадів. руху були політ. народниками (В. Антонович, О. Ко­ниський, Т. Рильський, Д. Пильчиків, Л. Смоленський, М. Драгоманов, М. Лисенко, Олена Пчілка, Є. Чикаленко та ін.). Вони ставили за мету будувати культур. кордон між Росією та Україною, сподівалися на можливість до­зволу політ. діяльності, щоб добиватися автономії для укр. земель. Натомість ін. частина громадівців була «малоросами» за сві­домістю та йшла у фарватері рос. держ. інтересів, спри­ймаючи укр. дія­льність як додатк. навантаже­н­ня до роботи на заг.-рос. ґрунті (В. На­уменко, Ф. Лебединцев, І. Лучи­цький, О. Лазаревський, Є. Ківлицький та ін.). Проте провести чіткий кордон між першою і другою групою досить складно, бо протягом життя від­бувалися хита­н­ня, викликані період. потеп­лі­н­нями в жандарм. практиці влади в її тискові на укр. рух. Секр. ред. ж. «Кіевская старина» О. Левицький спочатку був актив. укр. діячем, через поліц. пере­слідува­н­ня пере­йшов на малорос. позиції, а після рев. подій 1905–07 поновив свою укр. діяльність. Такої ж мімікрії за­знав П. Житецький та багато ін. народників. Звісно, не селяни, а саме вихідці з верх. прошарків су­спільства — шляхти, козац. старшини, духовенства — були першими українофілами-народниками. Діяльність кирило-мефодіївців сприяла створен­ню громад українцями у С.-Пе­тер­бурзі. Біля їх джерел стояли колишні лідери братства М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, проте справжні рев. зміни повʼя­зані з діяльністю вже нових людей, які на­прикінці 1850-х рр. заснували Київ. громаду при Університеті св. Володимира. Більшість із них були вихідцями з прав­обереж. шлях­ти. На чолі став випускник істор.-філол. факультету В. Антонович та його однодумці — брати Рильські, К. Ми­хальчук, Б. По­знанський. Саме польс. культурна складова породжувала те явище, що можна на­звати політ. Н., воно виникло в середовищі протестного до рос. держави польс. су­спільства України. Ці перші діячі Нової України ро­зуміли, що, від­окремившись від Ро­сії, можуть роз­чинитися в польс. середовищі, тому, беручи за взірець польс. нац. досвід, творили нову укр. сві­домість. Хлопоманів-прав­обережців в Університеті св. Володимира під­тримали нащадки лів­обереж. козац. старшини та священ­ництва (М. Лисенко, М. Старицький, О. Кониський, Петро та Олена Косачі, О. Кістяківський, П. Жи­тецький, В. Вовк-Ка­ра­чев­сь­к­ий, пізніше — Б. Грінченко, М. Ко­цюбинський, М. Дмитрієв). Зав­дяки діяльності укр. Н. на Україну дивилися не як на тер., де панували козаки, а як на землю, заселену етніч. українцями. Народники Київ. громади виховали перше поколі­н­ня політ. українців, які покінчили з амбівалентністю сві­домості й працювали лише на укр. ґрунті. Вони ж першими принципово почали вживати роз­мовну укр. мову в повсякден. житті. На громад. ниві зʼявляється поколі­н­ня укр. центристів-народників — С. Єф­ре­мов, О. Лотоцький, В. Доманицький, Ф. Матушевський, В. Дурдуківський. Питомий укр. (а не українофіл.) рух роз­почався з діяльно­сті нової генерації молодої Укра­їни, яка вступила на громад. поле в 1890-і рр. та стояла біля джерел появи перших ліберал.-демократ. партій Над­дні­прян. України (УДП, УРП, УРДП, ТУП) та період. вид. українською мовою в Києві, Харкові, Полтаві тощо. Основними їхніми досягне­н­нями були: зня­т­тя заборони на укр. слово, друк Євангелія українською мовою, перше критичне вид. творів Т. Шевченка та створе­н­ня першої енциклопедії «Украин­ский народ в его прошлом и на­сто­ящем».

Су­спільні досягне­н­ня Н. У 1860–­90-х рр. укр. народники працювали над пита­н­ням культур. від­межува­н­ня українців від росіян, на це була спрямована широка етногр.-фольклорна про­­грама найві­доміших укр. вчених-етно­графів, зокрема діяльність лідера Київ. громади 1870-х рр. П. Чубинського та Пд.-Зх. від­діл. Рос. геогр. товариства у Києві. Карти, ви­дані у «Трудах» цього товариства, стверджували майбутню тер. укр. державності, оскільки окреслювали ареал роз­селе­н­ня українського народу, ви­значали його межу з Білорус­сю, Молдовою, Польщею та Ро­сією. Пізніше таку функцію стосовно зх. кордонів України виконали вчені НТШ (В. Гнатюк, С. Томашівсь­кий). Величезне значе­н­ня для нац. від­­родже­н­ня мало пита­н­ня функціонува­н­ня української мови на всьому укр. етніч. просторі, створе­н­ня української літературної мови. Чи не найбільше зусиль до цього доклав П. Куліш — творець укр. фонет. правопису (кулішівки), автор першого укр. істор. роману, пере­кладач Біблії та творів світ. поет. класики (він їх і видавав) українською мовою, поширювач укр. слова серед широких нар. мас, спів­засновник (разом з В. Білозерським) перших су­спільно-політ. укр. ж. «Основа» (С.-Пе­тербург, 1861–­62) та «Правда» (Львів, 1867–98). Пере­важна більшість письмен­ників Над­дні­прян. України та Галичини мали народниц. світо­гляд і втілювали в літературі ідеали укр. Н. Пред­ставники Н. Над­дні­прянщини та народовства Зх. України (В. Ан­тонович, О. Кониський, О. Бар­вінський) виробили соборниц. стратегію, що перед­бачала паралелізацію культур. і політ. дій у справі будівництва єдиної культури України (без огляду на кордон по р. Збруч). Вона уві­йшла в історію під на­звою політика «Галицького Пʼємонта» або «Нової ери». За домовленістю з польс. очільниками Галиц. кра­йового сейму та австро-угор. урядовцями укр. народники по обидвох берегах збручан. кордону почали в Галичині роз­будовувати спільні засади сучас. культури: єдиний правопис, літ. мову, кафедри при Львів. університеті тощо. Укр. Н. сформулювало й нац. схему укр. історії, біля джерел якої стояли М. Костомаров і П. Куліш, а засновником нац. історіо­графії став В. Антонович. Якщо в попередні етапи зосереджувалися на дослідж. фольклору й етно­графії, то в на­ступ. гуманітарна наука ґрунтувалася на істор. документах, ви­вчен­ні архівів, що мали б ствердити тисячоліт. самост. істор. процес українського народу від Сяну до Дону. Послідовники Н. вживали в історіо­графії нові терміни, намагаючись проти­ставити укр. історію російській, зокрема термін «Київська Русь» замінено «Укра­їна-­Русь», вони роз­почали тривалу боротьбу за поверне­н­ня князів. спадщини укр. народові. Ця спроба свідчила про те, що укр. на­родниц. історіо­графія намагалася найславніший держ. період своєї історії за­брати у рос. історіо­­графії, що виводила держав­ність моск. князівства зі спад­щини Київ. Русі. М. Грушевський, продовжуючи працю свого вчителя В. Антоновича, на базі народниц. ідеології заснував уже суто укр. нац. історіо­­графію. Початок написа­н­ня синтет. історії України припадає на 1898. У ст. «Звичайна схема “руської” історії і справа раціонального укладу історії Східного сло­вʼян­ства» (1904) М. Грушевський подав нац.-держ. візію минулого українського народу, що під­водила наук. під­ґрунтя під політ. змага­н­ня українців у справі від­родже­н­ня нації. Попри народниц. схему, в якій історія народу — це «альфа і омега» істор. процесу, М. Грушевський фактично вибудував окремішність України як держ. території. Його схема історії не була антидержавною, не заперечувала прагне­н­ня українців до влас. держави, а навпаки, закладала наук.-істор. під­валини для такої держави. Не випадково майже всі учні М. Грушевського у 2-му періоді свого життя стали істориками-державниками (С. Томашів­ський, М. Кордуба, І. Крипʼякевич та ін.). Фактично школа М. Гру­шев­ського була вже не народни­цькою, а пере­хідною — нац.-держ. школою, він стояв на вищому від свого вчителя В. Антоновича щаблі — держ. трактуван­ні історії українського народу. Народовці зробили знач. внесок в укр. лексико­графію і мово­знавство: Київ. громада зібрала матеріал й від­редагувала перший тлумач. словник української мови — «Словарь української мови» у 4-х томах (ред. Б. Грінченко, 1906), істор. мово­­знавство досліджував Є. Тимченко, засн. наук. літературо­знавства на народниц. основі став С. Єфремов — автор першої наук. історії укр. літ-ри.

Н. і соціалізм. Укр. соціалізм та­кож є продуктом народниц. ідео­логії. М. Драгоманов, який був одним із ідеологів Київ. громади, після еміграції в Женеву став ос­новоположником укр. соціалізму, критиком громадів. культурниц. діяльності й родоначальником по­літ., європ., інтернац. вектору укр. руху. Проводячи ідейну боротьбу з народниками Києва та Львова — О. Барвінським, О. Кониським, Б. Грінченком, він впливав на лівих народовців і молодих радика­лів Галичини, зокрема на І. Франка та М. Павлика. Перший пізніше балансував між соціаліст. і націонал-демократ. (народов.) по­глядами. Соціалісти поч. 20 ст. також спиралися на Н. Укр. соціалізм мав багато рис, що повʼязували його з народниц. ідеологією: орієнтація на селянство, а не на робітництво, ви­зна­н­ня приват. власності. Першими укр. соціалістами стали чл. Київ. громади І. Стешенко та Леся Українка, ними себе вважали С. Єфремов та спів­роб. видавництва «Вік». Багато паралелей є у про­грамах народників і есерів. Політ. Н. мало сут­тєвий вплив на про­грами перших над­дні­прян. партій, насамперед РУП, Укр. нар. партії М. Міхновського і навіть на нац. соціал-демократів. Серед керівництва Укр. с.-д. партії була низка вихованців громад, які мали селян., шляхет. і священ­ниц. походже­н­ня: С. Петлюра, В. Садов­сь­кий, Л. Юркевич, М. Порш, В. Вин­ниченко та ін. Проти­стоя­н­ня УСДРП із РСДРП у багатьох випадках виникло під впливом народниц. ідеології на лідерів укр. соціал-демократів. С. Петлюра працював у «бурж.» ви­да­н­нях колиш. народників («Кіевская старина», «Рада»), М. Порш і В. Садовський друкували свої праці в «Літературно-науковому віснику» М. Грушевського, Л. Юркевич одер­жував фінансову під­тримку від батька дідича-хлопомана О. Юр­кевича, а В. Вин­ниченко — від лідера Київ. громади на межі століть Є. Чикаленка. Пред­ставники реформістської течії УРДП (А. Жук, В. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський, О. На­заріїв), потрапивши до Львова, від­­мовилися від гол. гасел рос. ко­мунізму: заборони приват. власності, дотримува­н­ня принципу класової боротьби, боротьби з бурж. ідеологією, натомість закликали до класового миру, союзу зі своїми ліберал.-демократ. партіями, під­пільній революційності проти­ставляли екон. змагальність. Усе це свідчило про генет. звʼязок укр. есдеків з ідео­логією Н.

«Н.» у проти­стоян­ні «державництву». Зі зброй. поразкою УНР й окупацією України 1919 рос. більшов. військами в Австрії та Німеч­чині засн. Укр. союз хліборобів-державників, ідеологом і політ. мислителем якого став В. Липинський. Він пропагував консерват. монарх. ідеологію та ідею будівництва в Україні спадк. монархії на чолі з династією П. Скоропадського. В. Липинський та його прихильники на хвилі роз­чарува­н­ня керівництвом Директорії УНР гол. причину поразки Визвольних змагань 1917–21 вбачали не в неготовно­сті су­спільства до створе­н­ня нової укр. держави, а в діяльності лівих соціаліст. партій (есдеків та есерів). На думку В. Липинського, сталося це тому, що соціалісти керувалися фальшивою та шкідливою на­родниц. ідеологією, провід­никами якої в Україні були М. Грушевський, В. Вин­ниченко, С. Пет­люра. Засн. нац. консе­рватизму не враховував очевид. факту, що праві сили в Україні, на від­міну від укр. соціалістів, були ще більшою мірою неготові будувати укр. дер­жаву, оскільки мали малорос. сві­домість, працювали на рос. та польс. держ. інтерес, пере­бували під впливом антиукр. пропаганди. 1920 ви­йшла друком істор. праця «Україна на пере­ломі» В. Липинського про укр. козац. державу Б. Хмельницького, що за­свідчила появу державниц. шко­ли в укр. історіо­графії, що під­твер­джено в кн. «Огляд української іс­торіо­­графії» Д. Дорошенка (Прага, 1923). У ж. «Хліборобська Україна» 1919–26 друкували роз­діли гол. ідеол. твору геть­манців — «Лис­ти до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму» (окремим вид. на­­друковано 1926 у Відні). Держав­ниц. консе­рвативна ідеологія мала стати наук.-істор. під­ґрунтям геть­ман. ідеології. Оста­н­ня протистояла респ.-демократ. ідеології УНР. В. Липинський створив привабливу й теоретично струнку ідейну картину, що позитивно вивищувала ідеологію консе­рватизму за рахунок приниже­н­ня й дис­кредитації респ. версії будівництва держави. Він за­стосував дихотомічну схему пере­ваг нової ідеології: державу, на його думку, могла збудувати лише консе­рвативна меншість. Консерватори — імпліцитно державники, демократи-народники — під­сві­домі федералісти та руйнівники держави. Респ. більшість не здатна до держ. будівництва саме через недержавність народниц. історіо­графії, яку пред­ставляв М. Грушевський та його школа. В. Липинський твердив, що народники й М. Грушевський завжди недооцінювали власну державу й у конфлікті між державою і народом завжди ставали на бік остан­нього, тим самим шкодячи інтересам держави. Консерватори спрощували та схематизували ситуацію, щоб більш пере­конливими були їхні аргументи. Напр., вони часто посилалися на ст. «Українська партія соціалістів-революціонерів та її зав­да­н­ня» М. Грушевського, на­­друковану в журналі Закордон. делегації УПСР «Борітеся — поборете!» (1920), де автор, пере­ходячи на тактику пошуку ком­промісу з укр. націонал-комуністами, від­мовлявся від зброй. боротьби за незалежність, пишучи про татар. людей Болохов. землі у 13 ст., які ви­ступили проти Данила Галицького, захищаючи татар. М. Грушевський за­значав, що стара народниц. школа в конфлікті між державою й народом під­тримувала остан­нього. Разом із тим нівелювалися інші думки М. Грушевського з ві­домої книги «На порозі Нової України» (1918), в якій він писав про кінець моск. орієнтації та зміну політ. вектора на Європу й без­заперечність і не­обхідність укр. незалежності. До 1919 М. Грушевський очолював Комітет незалеж. України. В. Липинський сві­домо вдавався до викладу фактів так, як це було корисно для консерваторів, зокрема стверджував про усві­домлену державниц. політику П. Скоропадського 1918, що не від­повід­ало дійсності. Генерал, будучи геть­маном, залишався політ. росіянином, державником П. Скоропадський став уже на еміграції під впливом В. Липинського та УСХД. Однак В. Липинський ство­рив міф про державниц. по­ставу П. Скоропадського від часів Укра­їнської Держави до доби УСХД. Цензур. препарацій за­знав щоден­ник геть­мана від 1918. Пізніше у листах сам В. Липинський ви­знавав, що сві­домо йшов на фальшува­н­ня, щоб під­нести геть­ман. має­стат і здобути більше симпатиків із різних соц. таборів. Сам В. Липинський до 1917 був частиною народниц. (нац.-держ.) проекту укр. руху. Свою консе­рвативну діяльність він будував у межах нац.-демократ. руху, керованого М. Грушевським. Проте помилки укр. соціалістів у добу УЦР, які від­кинули укр. консе­рвативні кола від парламент. діяльності, при­звели до того, що В. Ли­пинський, роз­чарувавшись у рес­публіканцях, після 1919 вирішив проти­ставити консерваторів «народникам» і фактично по­вторив помилку соціалістів УЦР. Він від­кинув потужний і роз­галужений прошарок укр. сил від участі в політ. житті, закликавши повністю під­порядкуватися в цьому геть­манцям як кращій політ. силі серед українців. У 1920-і рр. нова історіософія та ідеологія мала багато своїх позитив. рис. Не випадково до істориків-державників належали найкваліфікованіші кадри істор. науки (В. Кучабський, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко та ін.). Однак і народників не мож­на вважати недержавниками — вони будували укр. державність, але респ. типу. Завдяки В. Липинському в Україні виник доволі об­ґрунтов. правий рух, по­стала вивірена й талановито роз­роблена державниц. ідеологія, по­збавлена багатьох екс­тремів лівих ідеологій, вона спиралася на ідеалізм та віру, враховувала багату традицію консе­рватив. Єв­ропи. Проте прибічники нового консе­рватизму не­справедливо паплюжили й від­кидали Н., а його ідео­логію оголошували шкідливою. Геть­манці та державниц. історіо­графія разом із націоналіст. ідеологією Д. Донцова чимало зробили для дис­кредитації Н., соціалізму, націонал-демократизму, що мало негативні наслідки для пізніших часів, перед­усім для доби післявоєн. Європи: політики та науковці некритично й поза­історично продовжували боротися з Н., яке за своєю суттю виявилося не менш пер­спективним і живучим, ніж ідеології націоналізму й геть­манства. Пере­гляд одно­знач. присуду Н., що його дав В. Липинський, роз­почали в 1930-і рр., коли після смерті остан­нього Б. Крупницький, Д. Дорошенко і О.-І. Бочковський намагалися від­найти симбіоз між народниц. і державниц. періодами нашої історіо­графії. Після 2-ї світової вій­ни О. Оглоблин і В. Дорошенко змінили оцінку державниц. діяльності М. Грушевського на позитивну. Від поч. 1960-х рр. із заснува­н­ням Українського історичного товариства заходами його голови Л. Винара від­булася реабілітація як наук., так і політ. діяльності М. Грушевського та Н., хоч у 1960–80-х рр. таке ставле­н­ня серед діаспор. науковців не було ще панівним. Напр., О. Пріцак до 100-річчя від дня народж. М. Грушевського, пе­ребуваючи під впливом В. Липинського, не­справедливо звину­ватив Н. і голову УЦР в тому, що вони спричинилися до загибелі влас. аристократії. У 1990-х рр. О. Пріцак від­мовився від цих по­глядів. Ставле­н­ня В. Липинського, Д. До­рошенка і Д. Донцова до Н. і його адептів у 1990-і рр. пере­йняла частина пред­ставників сучас. істор. і су­спільствозн. думки незалеж. України. Саме таке трактува­н­ня уві­йшло до новіт. курсів з історіо­графії для вищих шкіл. Твердити нині про проти­стоя­н­ня двох історіо­графій — «народ­ниць­кої» і «державницької» — є ана­х­ро­нізмом, так само як проти­ставляти обидва проекти укр. державності — УНР та Українську Дер­жаву. Комуніст. влада УРСР негативно оцінювала укр. Н. 19 — поч. 20 ст., це також свідчить про державниц. характер Н. Якби народники заперечували укр. політ. окремішність, комуніст. ідеологія напевно б вивела генет. спорідненість між рос.-рад. комунізмом і лівим укр. Н. як його попередником. На­справді ж для комуністів іс­торіософія М. Косто­маро­ва–­­В. Антоновича–М. Грушевсь­кого одно­значно пере­бувала в річищі т. зв. укр. бурж. націоналізму. Таке трактува­н­ня Н. в СРСР було поширене від пере­моги Й. Сталіна над своїми опонентами та побудови тоталітаризму (1929–30) і до паді­н­ня рад. імперії 1991. Укр. Н. по­стало у від­повід­ну істор. добу, воно було єдиною можливою сусп. ідеологією нац.-визв. руху, бо від­повід­ало певному рівневі госп. і сусп. роз­витку України. Н. виявилося потуж. і тривалим протягом двох століть, бо за соц. структурою аж до часів 2-ї світової вій­ни Україна була селян. країною, а звідси й усі позитиви та негативи народниц. ідеології в Україні. Для політ. роз­витку укр. держави воно ві­діграло позитивну роль і сприяло формуван­ню плю­ра­ліст. і багатокультур. су­спільства в добу новіт. незалежності. Н. є потуж. фактором нац. самоідентифікації й ще тривалий час залишатиметься важливим чин­ником укр. ідеології на сучас. етапі функціонува­н­ня нац. ідеї.