Наївне мистецтво

Визначення і загальна характеристика

НАЇ́ВНЕ МИСТЕ́ЦТВО — художній напрям 18–21 ст., близький до примітивізму, лубка й пере­буває на межі не­професійного аматорського й народного мистецтва. Із жанрів пере­важають малярство й графіка, рідше — скульптура чи оздобле­н­ня в арх-рі. Становле­н­ня Н. м. як худож. явища від­булося у 20 ст., коли воно за­знало впливу модерніст. тенденцій. Для Н. м. характерні площин­ність, декоратив­ність, є фантаст. елементи; можливі певні неточності в хронології, анатом. будові, пер­спективі, у худож. формі — як лаконічність, так і деталізація, однак без ідеал. структурованості в симетрич. ор­наментальності. В емоційному за своєю суттю Н. м. (по­єд­нано іронію, гумор, ліричність) особлива сюжетна лінія від­різняється від реальності пере­січ. глядача й по­вʼязана з дит. світобаче­н­ням та вільним світос­при­йма­н­ням автора. «Наївні» художники — пере­важно самоуки. Аналіз біо­графій окремих майстрів засвідчує доволі типові для них долі пере­важно одинаків (сироти, нео­дружені, вільнодумці чи люди з поруше­н­ням психіки, але без виявів агресії), проте окремі стають засн. мист. дина­стій або принаймні впливають на вибір професії художника серед молоді (напр., В. Лобода). Поня­т­тя «наївність» у мистецтві впер­ше зʼявилося з пошире­н­ням нової сюжет. лінії т. зв. галант. сценок, за­провадж. франц. художником поч. 18 ст. А. Ватто. Подальше опрацюва­н­ня та академізація жанру франц. художниками Н. Ланк­ре та Ф. Буше дали мистецтву новий напрям — рококо. Однак учні та епігони А. Ватто тяжіли до нар. примітивізму й естетики «на­ївних» галант. сцен, власне, і сам «стиль Ватто» по­став як антипод класицизму й бароко. Художника надихали життя простого народу та побут аристократії, театр від античності до популяр. тоді італ. комедіантів, яких спри­ймали як «наївних» героїв, — Арлекін, Коломбіна, Пʼєро. Найбільш ві­домою в Н. м. на межі 19–20 ст. є творчість франц. художника А. Руссо, який справив знач. вплив на роз­виток тогочас. мистецтва та авангардні течії 20 ст. Митці-самоуки у своїй діяльності часто надихаються ідеями лібертаризму та нар. демократії. На поч. 20 ст. у Грузії працював Ніко Піросмані. Н. м. помилково ототожнюють із примітивізмом, що може бути нефігуративним, без­предметним (напр., лаконіч. геом. орнамент із частк. поруше­н­ням симетрії). У Н. м. обовʼязковим є сюжет, тема, що пере­січ. глядачеві здаються нонсенсом, абсурдом (це одна з рис, що додає Н. м. таємничості, багато­значності). «Наївних» худож­ників вважають невиправ. ідеалістами, у примітивістах бачать рац. зерно та матеріал. начало (примітивіст малює, як вміє; «наївний» інакше малювати не хоче, навіть якщо пропонують матеріал. вигоду). Примітивізм перед­бачає у творчості лаконічність, простоту, епічність; у Н. м. на 1-му плані — поетичність. Пошире­н­ня поня­т­тя «Н. м.» припадає на 1950–70-і рр. Най­авторитетнішим енциклопед. ви­да­н­ням про світ. Н. м. є «World encyclo­pedia of naive art» («Енциклопедія наївного мистецтва», Белґрад, 1984) О. Бі­халі-Меріна. 1995 А. Яцковський видав у Варшаві енциклопед. працю «Sztuka zwana naiwną», що най­більше висвітлювала Н. м. у Польщі. Багатьох художників Н. м. на Зх. вважали пред­ставниками арт-­брут­то (митцями з упослідж. долею), у СРСР називати їх примітивістами й «наївними» художниками не було прийнято: з позицій методу соцреалізму все це — нар. мистецтво. В Україні витоками Н. м. можна вважати поширену нар. картину «Козак Мамай». Ві­домі на Гуцульщині сюжетні композиції О. Бахматюка, мальовані на керам. кахлях примітивно (з тонкою іронією чи жартом), у серед. — на­прикінці 19 ст. спри­ймали як Н. м. У лемків. різьблен­ні на дереві, за словами нар. майстра С. Кищака, «панував вільний різець». У його скульптур. композиції «Паді­н­ня Берлінського муру» (1989) зображено ведмедя — символ Укр. Карпат і столиці обʼ­єдн. Німеч­чини Берліна. У стилі Н. м. працювали здебільшого селяни, пред­ставники серед. класу (художники-аматори, які за­ймалися творчістю у вільний від осн. роботи час). Для «наївних» митців простота й щирість у мистецтві по­глиблюється філос. багато­значністю. Певна схильність до Н. м. простежується у роботах деяких художників, які не були вихідцями з мист. середовища, але здобули профес. освіту. Творчість «наївних» реалістів залежить від по­єд­на­н­ня образу з натури та уяви, тому часто це пленерні художники; багатьох із них цікавить думка не лише справж. шанувальників мистецтва, але й пере­січ. людей, тому вони стають пропагандистами Н. м. на вулиці. Найвищим досягне­н­ням «вулич. наївних» вважають праці Є. Дров­няка. Класикою укр. Н. м. є малярство багатьох ві­домих у світі нар. майстрів Г. Собачко-Шостак, К. Білокур, М. При­ймаченко, І. Сколоздри. Серед пред­ставників Н. м. — І. Вапнярська-Кудас, М. Гебрина, Г. Готвянська, О. Доріченко, Г. Ксьонз, М. Малярчук, Л. Матіко, П. Плитка-Горицвіт, П. Райко, А. Рак, О. Семерня, Г. Шабатура. У кожного художника — індивід. манера, характерна для нар. мистецтва своїм колоритом та декоративністю; вод­ночас вони вводили в мистецтво нові образи (фантаст. звірі в М. Прий­маченко; рослини й квіти, «сезанів.» колорист. по­єд­на­н­ня тепла й холоду в Г. Собачко-Шостак). Цікавим від­галуже­н­ням у мистецтві щодо худож. форми — «наївний реалізм» — є творчість К. Білокур. Художників цього напряму вирізняє прагне­н­ня вибудувати виразну композицію (самі складали натюрморти), пере­дати атмо­­сферу, зна­йти гармонію в колориті. У сучас. мистецтві «вуличні наївні» пере­тинаються зі стріт-артом, ви­ступаючи проти псува­н­ня екс­терʼєру нелегал. роз­мальовува­н­ням стін. «Наївні» художники-емі­гранти в Україні додають колориту укр. мистецтву. У творчості Т. Орбел­лі з Грузії простежуються дві теми: монохром. образ єврея-кравця за шевсь­ким інструментом та казкові яс­краві кольор. риби, мальовані на старих платівках. Від поч. 1990-х рр. в с. Ільці Верховин. р-ну Івано-Фр. обл. живе художник-самоук із Білорусі Яша (В. Яковенко), який творить фантаст. наїв та оригін. літальні «апарати-махоліти».

При­йоми Н. м. використовували В. Бацвин, В. Дражевська, Б. Дро­бо­тюк, О. Котляр, І. Несміянов, М. Ларіонова, Д. Мирецький, Н. Ні­кіфорова та ін. В ілюструван­ні дит. книжок набув пошире­н­ня профес. наїв, що «роз­бавив» стандарти рад. дит. «обʼємного з роз­будовою планів» реалізму сталін.-хрущов. доби чи модну в 1970-х рр. декор. площин­ність. На такому ґрунті виник наївний стиль Є. Гап­чинської та ін. Майстрів Н. м. за формою самореалізації умовно поділяють на «вуличних», «ви­ставкових» та «шухлядних». Через аспект анонімності (від епохи дворян. альбомів до сучас. «компʼютериз., але позаінтернет. наївних», остан­ні потребують особл. подальших досліджень. В Україні найви­значніша збірка Н. м. є в Нац. центрі нар. культури «Музей Івана Гончара»; твори Н. м., близькі до укр. авангарду, були в колекціях І. Диченка, В. Лободи та ін. Альбоми укр. Н. м. найбільше видає «Родовід». Від­крито Хорват. музей Н. м. у Заґребі (1952), Музей Н. м. А. Жаковського в Ніцці (Франція, 1982), Музей Н. м. (Музей примітивізму М. Фуні) в Парижі (1985), Музей Ш. Цандер у Берґгаймі (Німеч­чина, 1996; зі­брано найбільшу колекцію творів Н. м.), Музей рос. лубка та Н. м. у Москві (1998).

Літ.: O. Bihalji-Merin. Modern Primitives: Masters of Naive Painting. New York, 1959; Українська народна творчість у понят­тях між­народної термінології (примітив, фольк­лор, аматорство, наїв, кітч...). К., 1996; A. Gary. Everyday genius: self-taught art and the culture of authenticity. Chica­go, 2004.

А. В. Іжевський

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю