Надільне замлеволодіння
НАДІ́ЛЬНЕ ЗЕМЛЕВОЛОДІ́ННЯ — земля, залишена селянам у користування в Російській імперії після проведення селянської реформи 1861 та реформування удільних і державних селян. Надільна земля перебувала в общин. володінні переважно у великорос., пд.-укр. і, частково, в деяких повітах Харків. і Черніг. губерній. Її розподіляли між домогосподарями шляхом період. переділів. У більшості повітів Лівобереж. і Правобереж. України землі знаходилися у подвір. користуванні. Збереження системи Н. з. було прихов. формою кріпацтва, оскільки за користування землями селяни мусили виконувати повинності (панщину чи оброк) до укладення викуп. угоди. Вони не мали права продавати, закладати чи дарувати надільну землю, що ставала їхньою власністю лише після здійснення викуп. операції. Розміри Н. з. у різних категорій селян відрізнялися. Після реформи 1861 у колиш. поміщиц. селян України серед. душовий наділ становив бл. 3-х дес. (значно менше, ніж у європ. частині Рос. імперії загалом), у держ. селян — трохи більше 5-ти дес. на ревізьку душу (багато селян отримали дарчий наділ у 1 дес.). Протягом пореформен. років Н. з. складало понад 45,6 % заг. земел. фонду, але серед. наділ через збільшення народонаселення зменшився на 30–45 %. Істотні зміни в Н. з. спричинив розвиток капіталізму в Рос. імперії. Станом на 1905 понад 40 % укр. селян. дворів мали серед. наділ у 3,4 дес. землі, 44 % — 7,1, а 15 % — 13,8. З поглибленням ринк. відносин Н. з. втрачало свої позиції, оскільки селянство частіше вдавалося до оренди та купівлі землі. Остаточно Н. з. ліквідовано в ході Столипінської аграрної реформи, що надала селянам право закріплювати надільну землю в особистій власності.
Завантажити статтю
