Назарук Осип Тадейович

Визначення і загальна характеристика

НАЗАРУ́К Осип Таде­йович (псевд.: Андрій Банашкевич, Андрій Чекановсь­кий, Святослав, Чужинець; крипт.: А., А. Б., А. Ч., Б. А., Др. Н. О., Др. О. Н., Ч. А. та ін.; 31. 08. 1883, м. Бучач, нині Терноп. обл. — 31. 03. 1940, м. Краків, Польща) — журналіст, публіцист, письмен­ник, право­знавець, громадсько-політичний діяч. Доктор цивіл. та церк. права (1911). Навч. у Бучац. (1900) та Золочів. (нині Львів. обл., 1902) г-зіях, іспит зрілості склав у вересні того ж року у Львові. Гімназистом належав до таєм. драгоманів. гуртка. Ви­вчав право у Віден. та Львів. університетах (1902–08); очолював товариства «Січ» у Відні (1904–05) та «Академічна громада» у Львові (1906–07), був організатором нових осередків «Січі» та «Просвіти» в Галичині. Від 1904 — чл. Укр. радикал. партії, згодом чл. і секр. її гол. управи. Редагував укр. частину тижневика «Służba Dworska», який видавав 1905 у Бучачі адвокат А. Мозлер укр. та польс. мовами. У нього ж роз­почав адвокат. практику в м. Монастириська (нині Терноп. обл., 1909–10). Пpацював у Відні (1911–12), в адвокат. канцелярії Є. Петрушевича в м. Сколе (нині Львів. обл., 1912–14). Від поч. серпня 1914 воював у лавах УСС, однак 28 серпня заарешт., за звинуваче­н­ням у шпигунстві на користь Росії увʼязнений у тюрмі в Станіславі (нині Івано-Франківськ), згодом — у таборі «Талергоф» (Австрія). Після звільне­н­ня у грудні ви­їхав за доруче­н­ням СВУ до Швеції. Спів­працював із ред. часописів «Вістник СВУ», «Ukrai­nische Nachrichten», «Громадсь­кий голос» (1916–18 — його ред.). Повернувшись до Галичини, 1915 уві­йшов до секретаріату Заг. укр. ради, очолив прес. кватиру УСС, був кор. Укр. легіону, організував воєн. музей УСС у Львові, видав книги спогадів про січовиків. Від червня 1916 пере­бував на Волині й Холмщині, збирав матеріали про становище місц. укр. населе­н­ня. Від 1918 — чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР у Львові, її делегат на пере­говорах із геть­маном П. Скоропадським щодо допомоги у вій­ні проти Польщі. Працював пере­кладачем, вів пере­говори з нім. військами, пред­ставниками Держ. секретаріату ЗУНР і Начальної команди УГА. Після здобу­т­тя Києва очолив Укр. телегр. агенцію, згодом — Гол. упр. преси і пропаганди (грудень 1918 — квітень 1919), за доруче­н­ням Директорії вів пере­говори з пред­ставниками Антанти в Одесі, не погодився на їхні ультимат. вимоги. Воєн­ні невдачі армії УНР та конфлікт із С. Петлюрою змусили повернутися до Галичини. Від червня 1919 — керівник прес. кватири УГА і відп. ред. її друк. органу «Стрілець». У листопаді 1919 емігрував із урядом ЗУНР до Відня як уповноважений у справах преси і пропаганди, був чл. делегації під час польс.-рад. пере­говорів на Ризькій мирній конф., у квітні 1920 уві­йшов до складу Ліги від­нови України. Водночас працював у ред. часописів «Український прапор» та «Воля». Аналіз причин поразки Визв. змагань 1917–21, а також вплив В. Липинського та єпис­копа К. Богачевського зумовили зміну політ. орієнтирів Н. від радикал. соціалізму до монархіст.-геть­ман. ідеології та інтеграл. католицизму. Від серпня 1922 — у Канаді як над­звич. пред­ставник уряду ЗУНР, від жовтня 1923 — у США. 1924–27 редагував тижневик «Січ» (м. Чикаґо), роз­будовував осередки однойм. товариства, пропагував геть­ман. ідеологію, водночас від 1926 — спів­ред. укр. катол. г. «Америка» (м. Філадельфія). Від 1927 — у Львові, від­новив адвокат. практику, став чл. правлі­н­ня Союзу укр. адвокатів та одним із чільних діячів Укр. катол. нар. партії (1930, згодом — Укр. нар. обнова); 1928–39 — ред. г. «Нова зоря». Друкувався у часописах «Нація в поході» (Берлін; його про­грамна ста­т­тя «Слово до українських людей доброї волі», що зайняла всю площу одного з газет. чисел, була від­повід­дю на публікацію М. Ростовця «Скоропадський і скоропадчуки» в париз. г. «Українське слово»), а також «Діло», «Літературно-науковий вістник» («Вістник»), «Новий час», «Письмо з Просвіти», «По­ступ», «Свобода», «Українське слово», «Шляхи» (усі — Львів), «Краківські вісті», «Ukraina» (Будапешт). Більшість його журналіст. матеріалів мають полеміч. характер. Н. — один із засн. укр. товариства «Скала» (1931–39; ініціював роз­виток мережі його читалень у Станіслав. єпархії), чл. Укр. ко­ординац. комітету (1937–39). На поч. 2-ї світової вій­ни ви­їхав до Варшави, а на поч. 1940 — до Кракова. Н. наголошував на необхідності роз­витку нац. традицій, пропагуван­ні укр. культури серед ін. народів, найдієвіший засіб якого — пере­клади літ. творів. Літ-ру трактував насамперед як засіб духов. просвіти народу, полемізував із ідей. лідером «вістниківців» Д. Донцовим, вбачаючи суперечність його ідеології з хри­стиян. мора­л­лю, звинувачував в узурпації літ.-наук. журналу. Ви­ступав проти за­провадже­н­ня в Галичині культу І. Франка, зокрема серед молоді, вихован­ню як майбутнього нації надавав першочергового значе­н­ня, основою педагогіки вважав християн. мораль. Автор числен. публіцист. і політол. статей в укр. та зарубіж. періодиці, частина з яких ви­йшла окремими від­битками у серіях «Бібліотека “Стрільця”», «Бібліо­тека “Громадського голосу”» тощо. Документи, рукописи та листува­н­ня Н. зберігаються у ЦДІА України у Львові; 2010 в Івано-Франківську ви­дано його «Мемуари».

Пр.: Що то є нарід або нація. Л., 1911; Олекса Довбуш і Карпатські опришки. Джерзі Ситі, 1915; Що се є су­спільні кляси, боротьба кляс, буржуазія, пролєтаріят і орґанїзація. [Б. м.], 1915; Як називається наш рідний край і нарід? [Б. м.], 1915; Формальні проблєми української державности. К., 1918; Корупція в державнім життю. Л.; Ві­день, 1921; Про новий тип кирині. Причинок до історії еміґрації. Ві­день, 1922; В лісах Алберти і скалистих горах. Чикаго, 1924; Вяче­слав Липинський — від­новитель державної ідеольоґії України, і про монархізм Український і Француський. Чикаго, 1926; Київ і Значін­нє Традиції. Чикаго, 1926; Робітництво і релігія — ідея — преса — вкладка. Найкоротші історія України. Наука для діячів. Чикаго, 1926; Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція. Л., 1929; І-й зʼїзд молоді. Його ґенеза та його резолюції пред­ставлені з католицької точки по­гляду. Л., 1935; Вячеслав Липинський. Архів. Т. 7: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського. Філадельфія, 1976; Утеча зі Львова до Варшави. Спогади українського консе­рватиста з першої половини жовтня 1939 року. Пере­мишль, 1999.

Тв.: З крівавого шляху УСС. Л., 1916; Слїдами Українських Сїчових Стрільцїв. Л., 1916; Над Золотою Липою. В таборах Українських Сїчових Стрільцїв. Ві­день, 1916; 1917; Князь Ярослав Осмомисл. Л., 1918; Нью Йорк, 1959; Л., 1991; Рік на Великій Україні. Ві­день, 1920; Л.; Ві­день, 1922; Проти орд Джінгісхана. К.; Ві­день, 1921; До Історії Революційного Часу на Україні. Українські політичні партії, їх союзи і теорії. Він­ніпег, 1924; Роксоляна. Л., 1930; 1990; 2009; Нью Йорк, 1955; Т., 1991; На спокійнім океані. Л., 1934.

Літ.: Кедрин-Рудницький І. Мої шефи-редактори: Із споминів редактора // Календар «Свободи» на пере­ступний 1956 рік. Джерсі-Сіті, 1956; Бучач і Бу­­чач­чина: Істор.-мемуар. зб. Нью-Йорк; Лондон; Париж; Сідней; Торонто, 1992. Т. 27; Сеник Я. Назарук Осип Таде­йо­вич // Укр. журналістика в іменах. Вип. 3. Л., 1996; Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: Істор.-бібліогр. дослідж. Т. 4. Л., 2014.

М. М. Комариця

Завантажити статтю