Назва
НА́ЗВА — мовне позначення пізнаного і вичленуваного фрагмента дійсності (предмета, явища, ознаки, процесу тощо) як результат пізнавально-номінативної діяльності суб’єкта. Ін. назва — найменування. Традиц. розуміння Н. як позначення іменниками, а також іменниковими стійкими словосполученнями предмет. понять нині має ширшу інтерпретацію — як номінатив. функції всіх повнознач. слів (дружба, властивість, багатий, сто, багато, іти), а також словосполучень і речень як позначень складніших фрагментів дійсності (див. Номінація). Мовними одиницями, що виступають у функції Н., є насамперед слово або його окреме лексичне значення — словозначення (при полісемії) та еквівалентні слову стійкі словосполучення (старший лейтенант, піймати облизня). За характером позначуваного об’єкта Н. — іменники та ін. субстантивні слова, словосполучення й речення — поділяють на заг. Н., або апелятиви, і власні назви. Заг. Н. виражають через своє значення узагальнене поняття про певну сукупність визначал. ознак класу якихось однорід. об’єктів (предметів, ознак, процесів тощо), про позначуваний об’єкт як певний клас. Власні Н., навпаки, виділяють позначуваний об’єкт із ряду однорідних, індивідуалізуючи та ідентифікуючи його. Влас. Н. у мові значно більше, ніж загальних. Мова не механічно вербалізує пізнане поняття у формі Н., а є істот. чинником його фіксації в самій свідомості. Не маючи мовного позначення, не будучи словесно сформульованим, поняття про той чи ін. об’єкт дійсності не може бути виразно та однозначно сформов. і закріпленим у свідомості. Від констатації певного явища як одиничного й, можливо, не типового до закріплення його за допомогою Н. як характерного пролягає відповідна узагальнювал. операція. Напр.: «Назва — страшна річ. Ж. П. Ріхтер говорить надзвичайно правильно: якщо дитина збреше, налякайте її поганим учинком, скажіть, що збрехала, але не кажіть, що вона — брехун» (О. Герцен); відповідаючи на несправедливу критику щодо себе, М. Рильський зауважив: «Ви мусили сказати тоді не “безпринципний”, що завдало несправедливої критики, а: “В цьому випадку товариш Рильський вчинив не принципово”, — і це було б справедливою критикою» (зі спогадів Ю. Смолича). З погляду прозорості їхньої внутр. форми переважна більшість Н. є мотивованими. Немотивовані Н. — це в основному давній шар лексики з можливою втраченою мотивованістю та запозичення. Але наявність найвиразнішої мотивованості не може повністю розкрити суть Н., вказуючи лише на якусь одну з ряду ознак позначуваного об’єкта.
Рекомендована література
- див. Номінація.
Завантажити статтю
