Назва

НА́ЗВА — мовне по­значе­н­ня пі­знаного і вичленуваного фрагмента дійсності (предмета, явища, ознаки, процесу тощо) як результат пі­знавально-номінативної діяльності субʼєкта. Ін. назва — найменува­н­ня. Традиц. ро­зумі­н­ня Н. як по­значе­н­ня імен­никами, а також імен­никовими стійкими словосполуче­н­нями предмет. понять нині має ширшу інтер­претацію — як номінатив. функції всіх повно­знач. слів (дружба, властивість, багатий, сто, багато, іти), а також словосполучень і речень як по­значень складніших фрагментів дійсності (див. Номінація). Мовними одиницями, що ви­ступають у функції Н., є насамперед слово або його окреме лексичне значе­н­ня — слово­значе­н­ня (при полісемії) та еквівалентні слову стій­кі словосполуче­н­ня (старший лейтенант, пі­ймати облизня). За характером по­значуваного обʼєкта Н. — імен­ники та ін. суб­стантивні слова, словосполуче­н­ня й рече­н­ня — поділяють на заг. Н., або апелятиви, і власні назви. Заг. Н. виражають через своє значе­н­ня узагальнене поня­т­тя про певну сукупність ви­значал. ознак класу якихось однорід. обʼєктів (предметів, ознак, процесів тощо), про по­значуваний обʼєкт як певний клас. Власні Н., навпаки, виділяють по­значуваний обʼєкт із ряду однорідних, індивідуалізуючи та ідентифікуючи його. Влас. Н. у мові значно більше, ніж загальних. Мова не механічно вербалізує пі­знане поня­т­тя у формі Н., а є істот. чин­ником його фіксації в самій сві­домості. Не маючи мовного по­значе­н­ня, не будучи словесно сформульованим, поня­т­тя про той чи ін. обʼєкт дійсності не може бути виразно та одно­значно сформов. і закріпленим у сві­домості. Від кон­статації певного явища як одиничного й, мо­жливо, не типового до закріпле­н­ня його за допомогою Н. як характерного пролягає від­повід­на узагальнювал. операція. Напр.: «Назва — страшна річ. Ж. П. Ріхтер говорить над­звичайно правильно: якщо дитина збреше, налякайте її поганим учинком, скажіть, що збрехала, але не кажіть, що вона — брехун» (О. Герцен); від­повід­аючи на не­справедливу критику щодо себе, М. Рильсь­кий за­уважив: «Ви мусили сказати тоді не “без­принципний”, що за­вдало не­справедливої критики, а: “В цьому випадку товариш Рильський вчинив не принципово”, — і це було б справедливою критикою» (зі спогадів Ю. Смолича). З по­гляду про­зорості їхньої внутр. форми пере­важна більшість Н. є мотивованими. Немотивовані Н. — це в основному давній шар лексики з можливою втраченою мотивованістю та запозиче­н­ня. Але наявність найвиразнішої мотивованості не може повністю роз­крити суть Н., вказуючи лише на якусь одну з ряду ознак по­значуваного обʼєкта.

Завантажити статтю