Найманство

Визначення і загальна характеристика

НА́ЙМАНСТВО  — міжнародний злочин, що належить до категорії воєнних злочинів, скоєння якого під час зброй­ного конфлікту зумовлює кримінальну відповідальність. Н. відоме здавна, зокрема ще в 1-й пол. 4 ст. грец. найманці намагалися посадити на трон Перської держави свого представника. У період раннього Середньовіччя візант. імператори використовували як найманців вікінгів, а в більш пізній період італ. держави-міста, що вели між собою постійні вій­ни, — кондотьєрів, які очолювали загони найманців. У 15–17 ст. вій­ни в Європі взагалі вели переважно ландскнехти — найманці з різних країн. Особливо популярними були швейцар. та ірланд. наймані вояки, прізвисько останніх — «дикі гуси» — збереглося донині як заг. назва найманців. Після Франц. революції 1789–94 у зв’язку із виникненням у Європі та світі загалом держав національних і створенням на цій основі профес. армій Н. почало втрачати своє значення, в 19 ст. воно практично зникло. Певне відродження відбулося в період деколонізації — на поч. 1960-х рр., коли метрополії в руслі політики неоколоніалізму почали втручатися в політ.-екон. життя народів, які звільнялися або вже звільнилися від колоніалізму. Найбільше страждали від найманців країни Африки — найбідніші країни у світі. Н. стало однією з гострих проблем міжнар. співтовариства, що в особі ООН засудило найманців і кваліфікувало їхні дії як злочинні й такі, що підлягають кримінал. переслідуванню та покаранню. У 1960–70-х рр. Рада Безпеки ООН прийняла низку резолюцій із засудженням Н., що сто­сува­лися переважно дій найманців у Конґо, де на поч. 1960-х рр. було розв’язано громадян. вій­ну з втручанням у неї колиш. метрополії Бельгії та вбивством за участі най­манців конґолез. прем’єр-мініс­тра П. Лумумби й ін. лідерів країни. На регіон. рівні кримінал. характер Н. підтверджено Організацією афр. єдності. Статус і ознаки найманця вперше визначено в ст. 47 Додатк. протоколу до Женев. конвенцій 1949, що стосується захисту жертв міжнар. зброй. конфліктів (1977). Згідно з цією статтею, визначал. характеристикою найманця в міжнар. праві є те, що він не може претендувати на статус комбатанта або військовополоненого. Для визнання особи найманцем вона має бути: спеціально завербована для того, щоб боротися у зброй. конфлікті; фактично бере безпосередню участь у воєн. діях, керуючись переважно бажанням отримати особисту вигоду — матеріал. винагороду, що суттєво перевищує винагороду, обіцяну або сплачувану комбатантам такого самого рангу, які входять до особового складу ЗС цієї сторони; не є громадянином і постійно не проживає на тер. країни — сторони конфлікту; не входить до особового складу її ЗС; не делегована державою, що не є стороною конфлікту, для виконання офіц. обов’язків. Однак таке визначення найманця має вкрай обмежений характер, ос­кільки вимагає виконання всіх умов у сукупності. Так, досить складно довести, що особа, звинувачена в Н., отримувала винагороду суттєво вищу, ніж комбатанти такого самого рангу, які належать до ЗС. Крім того, той факт, що комбатант, який опинився під владою супротив. сторони, не є громадянином держави, у складі ЗС якої він бере участь у конфлікті, не тягне за собою позбавлення статусу військовополоненого, якщо такий комбатант задовольняє умови, необхідні для отримання цього статусу. Незважаючи на невизначеність де­яких із критеріїв, Конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (прийнята 1989 ООН) запозичила визначення найманця, наведене у ст. 47 Додатк. протоколу, та поширила його на будь-який зброй. конфлікт і ситуацію, що виходить за межі цього конфлікту: найманцем визнана особа, завербована для участі у спіл. насильниц. діях, спрямов. на повалення уряду або підрив конституц. устрою держави ін. чином, зокрема посяганням на її територ. цілісність. Таким чином, якщо ст. 47 Додатк. протоколу криміналізує Н. лише відносно держави, проти якої бореться найманець, то Конвенція ООН проти Н. 1989 перетворює Н. на міжнар. злочин. Станом на 2017 лише 35 держав є учасницями цієї Конвенції, зокрема Україна, яка 21 ве­ресня 1990 підписала її, а 13 вересня 1993 стала учасницею. Особа, звинувачена у тому, що вона є найманцем, має право на справедливий розгляд справи згідно зі звичаєвою нормою міжнар. гуманітар. права. Найбільш чітко ця норма сформульована у дослідж., присвяч. звичаєвим нормам міжнар. гуманітар. права, проведеному Міжнар. комітетом Червоного Хреста за дорученням 26-ї Міжнар. конф. Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (Женева, 1995) і опубл. 2005 як автор. коментар щодо цих норм. Приналежність до Н. у міжнар. праві кваліфікують як воєн. злочин, у внутр. праві держав — як заг.-кримінал. злочин. У Кримінал. кодексі України встановлено кримінал. відповідальність за Н. — позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років. Найманців необхідно відрізняти від добровольців і осіб, які беруть участь у миротвор. операціях ООН (див. Миротворча діяльність). Осн. критеріями такої відмінності є те, що доброволець не має корисливої мети та входить до складу ЗС сторони конфлікту, а участь у миротвор. операціях ООН, відповідно до міжнар. права, не може підпадати під поняття Н. Нині у багатьох зброй. конфліктах беруть участь приватні військ. і охоронні компанії (ПВОК), що виконують воєнні та напіввоєнні функції. Їхній персонал усе частіше використовують як прикриття для здійснення насильниц. дій, формально не пов’язаних з тими чи ін. державами, хоча насправді за ними стоять інтереси відповід. країн. Залучення цих компаній фактично стає новим видом Н., що є наслідком тотал. глобалізації міжнар. відносин, коли в умовах падіння ролі держави застосування сили покладають на ПВОК. 2008 у м. Монтре (Швейцарія) уряд. експерти з 17-ти держав (Австрія, Анґола, Арґентина, Афганістан, Велика Британія, Німеччина, Ірак, Канада, Китай, Пд.-Афр. Респ., Польща, Сьєрра-Леоне, США, Україна, Франція, Швейцарія, Швеція) розробили правила щодо ПВОК. Це лише рекомендації державам, виконання яких суто добровільне. Статус осіб, які належать до персоналу ПВОК, залежить від конкрет. ситуації, що зумовлює їхнє визнання цивіл. особами або комбатантами. Однак у випадку участі персоналу ПВОК у зброй. конфліктах із застосуванням насилля, їхні дії необхідно розглядати як воєнні злочини.

Завантажити статтю