Намісництво

Визначення і загальна характеристика

НАМІ́СНИЦТВО — адміністративно-територіальна одиниця. За­проваджена у 1780–90-х рр. царським урядом на укр. землях, що входили до складу Рос. імперії, на під­ставі заг.-рос. «Учрежденія для управленія губерній…» (1775). На частині Слобід. України створ. Харків. (1780), на тер. колиш. Геть­манщини — Київ., Новгород-Сівер., Черніг. (1781–82), у Пд. Україні — Катеринослав. (1784), Вознесен. (1795), у Прав­обереж. Україні, після 2-го поділу Речі Посполитої (1793), — Ізяслав. (від 1795 — Волин.), Брацлав. і Поділ. намісництва. Вищою ланкою рос. адміністрації на тер. кожного Н. було намісниц. правлі­н­ня в губерн. місті на чолі з намісником, якого при­значав без­посередньо рос. монарх. 1796 Н. ліквідовано та введено поділ країни на губернії. У Австр. імперії, зокрема на під­влад. їй зх.-укр. землях (у Галичині), Н. як орган місц. (кра­йового) упр. за­проваджено 1849. З роз­падом Австро-Угорщини восени 1918 й утворе­н­ням ЗУНР їх скасовано.

Літ.: Путро А. И. Лев­обережная Украина в со­ставе Рос­сийского государства во 2-й половине ХVIII в. К., 1988; Гринь О. Описи намісництв Лів­обережної України 1779–1781 рр. у науковому доробку О. Лазаревського // Сіверян. арх.: Наук. щоріч. Ніжин, 2007. Вип. 1.

О. І. Путро

Завантажити статтю