Нечуй-Левицький Іван Семенович

НЕЧУ́Й-ЛЕВИ́ЦЬКИЙ Іван Семенович (справж. — Левицький; ін. псевд. і крипт.: І. Нечуй, І. Баштовий, Гр. Геть­манець, О. Криницький, А. Глаголь, І. Н., Г...ль, А. Г-ов; 13(25). 11. 1838, містечко Стеблів Канів. пов. Київ. губ., нині смт Звенигород. р-ну Черкас. обл. — 02. 04. 1918, Київ) — прозаїк, драматург, культуролог, пере­кладач і педагог. Народився в сімʼї священика. Батько його походив із давнього священиц. роду, а мати Ганна — козацького. Початк. освіту здобув у сільс. школі, що заснував його батько. Навч. у духов. училищі при Богуслав. монастирі (нині Київ. обл., 1847–53), Київ. духов. семінарії (1853–59) та академії (1861–65), яку закін. зі ступ. магістра богословʼя. В академії, окрім богослов., прослухав курси з історії філософії, всесвіт. та церк. історії, естетики, а також нім. і рос. літ-р. Карʼєра священика не особливо цікавила Н.-Л. Працюючи в Полтаві учителем духов. семінарії, він роз­почав писати свою першу повість «Дві московки» (ви­дано 1868 під псевд. Іван Нечуй), а також склав іспит на вчителя гімназії. Н.-Л. викладав рос. мову, історію та гео­графію в Полтав. семінарії (1865–66), гімназіях Каліша, Седлеця (1866–73; нині обидва — Польща), Кишинева (1873–85). Пішов у від­ставку 1885, пере­їхав до Києва й жив, як за­уважив його біо­граф С. Єфремов, «тихим одноманіт. жи­т­тям», від якого «тхнуло ана­хронізмом навіть на такий глухий час, яким були 80-і та 90-і рр.» 19 ст. Однак вчителюва­н­ня в Польщі, пере­бува­н­ня в Бес­сарабії, мандри тодіш. Європою, тісні звʼязки з укр. діячами у Львові, де друкували його перші твори, приятелюва­н­ня з П. Кулішем, який під­тримав молодого письмен­ника, створювали сприятл. умови для роз­витку твор. здібностей Н.-Л. у ран­ній період його діяльності, а сільс. життя, нар. художня творчість, природа й довкі­л­ля сформували літ. смаки та сві­домість молодого Н.-Л. Пізніше, на­вчаючись у Києві в семінарії, він із задоволе­н­ням читав популярні тоді франц. романи А.-Р. Лесажа («Кульгавий біс»), Ф.-Р. де Шатобріана («Атала»), Е. Сю («Заздрість») та шотланд. письмен­ника В. Скот­та («Перська красуня»), захоплювався «Дон Кіхотом» М. де Сервантеса і «Божествен­ною комедією» Данте Алі­ґʼєрі. Зокрема остан­ній, за зі­зна­н­ням Н.-Л., справив на нього величезне враже­н­ня. У роки навч. він також по­зна­йомився із творчістю М. Гоголя, Л. Толстого, М. Салтикова-Щедріна, від­крив для себе твори Т. Шевченка. Знач. мірою орієнтація на творчість романтиків і романт. тип творчості загалом, що на той час уже був фактом минулої історії, вплинули на естет. смаки письмен­ника.

Уже в ран­ніх творах Н.-Л., зокрема повісті «Рибалка Панас Круть» (1868) та «Причепа» (1869), виявилися гол. ознаки його стилю — зна­н­ня сільс. нар. життя, багатство мови, виразність зображув. картин, точність і увага до побут. деталей, теплота в змалюван­ні жін. характерів, зацікавле­н­ня соц. тематикою. Так, у повісті «Причепа» автор звертається до актуал., як на той час, теми денаціоналізації укр. шляхет. родів. Цей твір П. Куліш, якого критики називають «справж. хрещеним батьком» письмен­ника (допоміг Н.-Л. на­друкувати перші його твори), на­звав причинком до майбут. укр. «соц. романів». Викладаючи в Кишиневі, Н.-Л. по­зна­йомився з групою національно налаштованих укр. учителів (Л. Мацієвич, М. Юркевич, Д. Шимановський). Психол. й інтелектуал. атмо­сфера тогочас. життя, на­строї та побут інтелігенції, полікультурність Кишинева, між­нац. стосунки на Пд. Рос. імперії він від­творив у повісті «Над Чорним морем» (1888). Частиною нового культур. досвіду стала й актуал. тоді тема жін. емансипації, якій від­дав данину письмен­ник. Жит­тєві враже­н­ня загалом часто ставали основою худож. творів Н.-Л. Він покладався перед­усім на власне зна­н­ня гео­графії, побуту, етно­графії, звичаїв, особливостей соц. верств та типів характерів. Соціогр. аспект прозаїк вважав одним із осн. принципів реалізму. Навч. у Київ. духов. академії дало йому ґрунт для повісті «Хмари» (1874), в якій письмен­ник від­творив картину життя тогочас. молоді, зокрема навч. та побут студентів. Однак ще важливіше було те, що в укр. літературі зʼявився твір, в якому про­аналізовано типи українофіл. інтелігенції, накреслено ідеол. колізії (з денаціоналізацією), уведено урбаніст. тематику — київ. міський контекст: детал. зображе­н­ня життя різних міщан. станів, їхніх звичаїв і роз­ваг, апеляція до істор. традицій і локацій (Києво-Могилян. академія, тераса «Шато», будинок Сухобруса). Н.-Л. звернув увагу на від­мін­ності космополітизму (Дашкевич) та українофільства (Радюк), створюючи від­повід­ні типи характерів. Попри сві­дому орієнтацію на життя та мову тогочас. сільс. люду, які він добре знав, автор і теоретично, і практично долучився до створе­н­ня того різновиду літ-ри, що показує життя вищих сусп. прошарків, — духовенства, міщан, інтелігенції, а його міський контекст охоплює не лише Київ, а й Кишинів, Одесу. Особливістю письма Н.-Л. стала картин­ність, апокаліптичність, фантастичність сприйня­т­тя міста. Візуалізація й живописність природ. ландшафтів, особливо рідних місць (Рось, Стеблів, Богуславщина), стають загалом вираз. прикметами стилю прозаїка. І. Франко, від­значаючи цю особливість творчості Н.-Л., на­звав його «всеобі­ймаючим оком України». Письмен­ник сві­домо роз­ширив рамки укр. літ-ри, з одного боку, цікавлячись фольклором та етно­графією, фіксуючи власну гео­графію подорожей, а з іншого, — вводячи у свої твори нові ліберал. ідеї, повʼязані з емансипацією, націоналізмом, українофільством, народництвом. Не обходить увагою він і тему соц. пролетаризації. У повісті «Бурлачка» (1876) автор описав різні соц. категорії персонажів — селян, заробітчан, робітників на богуслав. ф-ках. А в повісті з часів кріпацтва «Микола Джеря» він проводить своїх героїв у пошуках волі шляхами від панських маєтків через працю на цукроварні аж до вільних земель Бес­сарабії, вплітаючи в соц. повість елементи казк. подорожі та апокрифіч. історій. Життя провінцій. духовенства, яке Н.-Л. знав досить добре, його походже­н­ня та причини денаціоналізації він від­творив в одній із перших повістей «Причепа» (1869), а також в епіч. повісті «Старосвітські батюшки і матушки» (1880), пізніше він повернувся до теми духовенства в оповідан­ні «Афонський пройдисвіт» (1890). Значну увагу у своїх творах Н.-Л. присвятив зображен­ню пред­ставників різних етносів — українців, поляків, росіян, євреїв, греків. Не оминав увагою і складнощі між­етніч. стосунків, зокрема драм. сторінки рос.-укр. і польс.-укр. звʼязків він від­творив у багатьох творах на істор. та сучасну тематики. Н.-Л. — автор комедій із міщан. життя «На Кожумʼяках» (1875; пере­роблена М. Старицьким, пʼєса ві­дома під на­звою «За двома зайцями») та «Голодному і опеньки мʼясо» (1887). Та все ж улюбленими персонажами для нього стали яскраві, майже архетипні нар. характери із сільс. життя, напр., баба Палажка і баба Параска, мову яких він вважав взірцем для всієї укр. літ-ри. Тяжіючи до консе­рватив. ідеалів патріархал. старовини, Н.-Л. від­образив у драм.-іроніч. ключі конфлікт нового й старого світу; опонуючи модернізації, зафіксував драматизм роз­паду старої патріархал. системи. У повісті «Кайдашева сімʼя» він від­творив руйнацію основ нар. моралі й побуту, родин. звʼязків, звичаєвого права, показав роз­рив поколінь і занепад віри в нові часи обуржуазне­н­ня стосунків. Н.-Л. стверджував, що часи меркантильності та прагматизму руйнували не лише сільс. життя, а й призводили до девальвації цін­ностей, абсурдності від­носин, автоматизму дій, імітації традиції. С. Єфремов виділив 2 етапи у творчості Н.-Л. Перший — твори, написані до 1890-х рр., прикмет. особливістю яких є яскраві характери, соковита мова, чудові ландшафтні описи природи, а сам автор пере­брав на себе функції літописця й живописця старої України. Другий період роз­почався від кін. 1880-х рр. і характеризував зро­ста­н­ням шаблон­ності, сповільне­н­ням сюжет. ходів, втратою емоц. наповненості характерів та описів. Як прихильник реаліст. школи, Н.-Л. різко негативно ставиться до модернізму. Він не лише пародіював його стилістику й тематику («Без пуття»), а й ви­ступив зі ст. «Українська декаденщина», в якій під­дав різкій критиці твори В. Вин­ниченка, М. Яцківа, Л. Плюща, одно­значно маркуючи їх як декадентські. Твори, написані в остан­ні роки життя, по­значені схематизмом, раціональністю, навіть пародійністю; вони від­різняються штучністю на тлі неоромант. та символіст. прози О. Кобилянської, М. Яцківа та психологізму нової школи М. Коцюбинського, В. Стефаника, Марка Черемшини. Водночас зросла увага Н.-Л. до есе­їстики та ім­пресіоніст. від­творе­н­ня візуал. картин — міського життя, ярмарку, вечора над Дні­пром. Складовою естет.-худож. концепцій письмен­ника є ідеол. концепція нац. письменства, естет. та ідеол. засади якого він роз­горнув у своїй ран­ній ст. «Непотрібність великоруської літератури для України і для словʼянщини» (1877), а також у ст. «Сьогочасне літературне прямува­н­ня» (1878) та «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891). В остан­ній він полемізує з концепцією рос. критика О. Пипіна, який у своєму від­гуку на «Історію літератури руської» О. Огоновського об­стоював думку, що лише держ. нації можуть мати нац. літературу і ставив під сумнів самодо­статність та оригінальність роз­витку укр. літ-ри. Він також твердив, що укр. література повин­на бути складовою літ-ри великоросійської (імперської), услід за М. Драгомановим («Література великоросійська, українська і галицька»). Опонуючи О. Пипіну, Н.-Л., навпаки, стверджував, що рос. література «при­ймала в себе широкий вплив інших готових культур, котрі не дали сформуватись її культурній самобутности і надали її культурі готові чужі форми». Тому історія культури не знає «окремного самобутнього великоруського культурного типу». Між тим українська є літ-рою європ. типу і нац. літ-рою, з тяглістю традицій та послідов. народниц. ідеологією. У своїй концепції нац.-нар. типу культури, яку Н.-Л. роз­почав роз­робляти ще в ран­ній період творчості («Світо­гляд українського народу»), він спирався на засади романт. критики (зокрема М. Костомарова) й об­стоював ідею нар. світо­гляду, вбачаючи його джерела у фольклорно-міфол. символах і нац. типом ментальності. Загалом, об­ґрунтовуючи концепцію реалізму, він по­єд­нав художню творчість з етно­графією, історіософією та культурологією, наголосив на від­мін­ностях укр. літ-ри, апелював до нац. менталітету, від­повід­но до тогочас. ідей Ч. Дарвіна, В.-М. Вундта, І. Тена. Сформувавшись під впливом нар. творчості, від­даючи данину схоласт. жанрам церк. літ-ри, зокрема улюбленому жанру житій, Н.-Л. і у своїх творах часто подавав генеалогії характерів та типів. Загалом він по­єд­нував у своїй творчості стиль пізнього романтизму та елементи натуралізму Е. Сю, Ґ. Флобера, Е. Золя. Водночас близькою йому була і реал. школа рос. письмен­ників І. Тургенєва, І. Гончарова, М. Островсь­кого, М. Салтикова-Щедріна. Стильова манера Н.-Л. по­єд­нувала риси реалізму та пізнього романтизму. Його можна на­звати пред­ставником бідермаєру — досить еклектич. стилю літ-ри і культури серед. стану, що по­єд­нував у собі елементи консе­рватизму та романт. ідеалізму. Д. Чижевський, описуючи стиль бідермаєру, серед його прикмет називав нахил до традиції, збира­н­ня й колекціонува­н­ня деталей, консе­рвативні морал. цін­ності, спокійну та статичну мову. На поч. 20 ст. С. Єфремов дав досить прямолінійну оцінку такої худож. манери Н.-Л., складеної з різних, мало не протилеж. елементів, і основу її по­вʼязав із впливами «старої духов. школи», яка нібито наклалася на «не­гнучку» вдачу письмен­ника і, врешті, при­звела до вичерпа­н­ня його худож. енергії. У 1920-х рр. В. Під­могильний за­пропонував психоаналіт. інтер­претацію худож. образності Н.-Л. на основі фройдизму та Едипового комплексу, пояснюючи його замилува­н­ня природою символікою, по­вʼязаною з материн. образом. У рад. літературо­знавстві О. Білецький наголошував на реалізмі Н.-Л. та типовості зображуваних ним характерів, опонуючи вульгарно-соціол. критиці, що трактувала його твори в аспекті націоналістичному і навіть расовому.

Естет.-художні принципи свого письма Н.-Л. сформулював досить рано в опубл. у г. «Правда» ст. «Сьогочасне літературне прямува­н­ня», де він проголосив осн. принципами укр. літ-ри реальність, національність і народність. Ці поня­т­тя трактував ідеалістично, в традиціях пізнього романтизму. Ста­т­тя стала своєрід. маніфестом реаліст. школи в ро­зумін­ні Н.-Л. Предметом такої літ-ри, на його думку, мало стати «все, що захоплює етно­графічна границя української народності». Він об­стоював думку про пере­творе­н­ня літ-ри на соціо­графію та націо­графію, трактував нац. літературу як «дзеркало» життя. Ста­т­тя викликала критику І. Франка («Література, її зав­да­н­ня і найважливіші ціхи»), який на­звав по­гляди Н.-Л. ідеалістичними, засн. на за­старілих романт. принципах, проти­ставивши їм ідеї «наук. реалізму», близького до європ. натуралізму. У своїй творчості Н.-Л. дотримувався проголошених принципів, утверджуючи ідею нац. типу реалізму. В остан­ні роки він ви­ступав із числен. мовозн. працями, де боронив особливості влас. правопису й критикував спроби його оновле­н­ня. Культур. здобутком стала участь Н.-Л. у пере­кладі Біблії українською мовою. Йому судилося закінчувати справу, роз­почату П. Кулішем та І. Пулюєм. На честь Н.-Л. на­звано вулиці в Києві, Білій Церкві (в обох встановлено мемор. дошки письмен­нику), Львові, Черкасах, Полтаві, Чернігові, Харкові, Тернополі та ін.; засн. літ.-мист. премії його імені (Білоцерк. міськрадою, 1991; Укр. фондом культури та київ. Укр. домом, 1993); присвоєно імʼя письмен­ника Богуслав. гуманітар. коледжу (1994). У рідному с-щі діє Нечуя-Левицького І. С. Літературно-меморіальний музей.

Завантажити статтю