Нещеретове

НЕЩЕРЕ́ТОВЕ – село Сватівського (до липня 2020 — Білокуракинського) району Луганської області. 2015 Нещеретів. сільс. рада (підпорядк. села Калинівське, Паньківка та Цілуйкове) ввійшла до Білокуракин. селищ. об’єднаної територіал. громади. Н. знаходиться в нижній течії р. Біла (притока Айдару, бас. Сіверського Дінця), за 120 км від Луганська та 16 км від Білокуракиного. Є ботан. заказник місц. значення Кленовий ліс (308,89 га; цінні формації ліс., лучної та степ. рослинності, елементи унікал. поєднання байрач. лісів і відкритих ландшафтів). Пл. села 6,23 км². За переписом насел. 2001, проживали 1200 осіб (українців — 94,5 %, росіян — 5,4 %); станом на 2019 — 1125 осіб. Через Н. проходить автомобіл. шлях обл. значення Троїцьке–Старобільськ. У Пеньківці — пасажир. залізнич. пункт Чумбур (до ст. Білокуракине — 14 км, до ст. Старобільськ — 21 км). В околицях досліджено багато археол. пам’яток, зокрема кургани епохи міді–бронзи (3 — поч. 1 тис. до н. е.), де знайдено кремнієві відщепи та заготовки, сармат. поховання (3 ст. до н. е. — 3 ст. н. е.), кочівниц. кургани та могильник салтів. культури (8–10 ст.), де виявлено фрагменти кераміки. Н. виникло на поч. 18 ст. Згодом стало слободою. Перші поселенці — козаки, селяни-втікачі з Правобережжя України та центра Росії — будували свої житла на берегах Білої, в густих очеретяних зарослях. Часто покрівлі ледве виднілися, тобто були нижче очерету (звідси й походить назва села). Жит. Н., як і ін. сіл на Айдарі, чинили опір проведенню закріпачення та взяли участь у повстанні під проводом К. Булавіна. У результаті жорстокого придушення селян. руху більшість нещеретівців були страчені. 1732 тут оселилися козаки Острогоз. слобід. полку та селяни, які обробляли держ. землю та платили подуш. податок у казну. 1793 в слободі проживали 655 чоловіків. 1795 освячено дерев’яну, на поч. 19 ст. — кам’яну церкву Святої Трійці (за наказом парт. керівництва її закрили, а у 1950-х рр. зруйнували; від поч. 2010-х рр. діє однойм. парафія). Крім землеробства, селяни займалися бджільництвом і садівництвом. Пізніше слобода входила до Олексіїв. волості Старобіл. пов. Харків. губ. На поч. 1870-х рр. було 204 двори, мешкали 1484 особи; 1885 — відповідно 339 і 2365. У 1890-х рр. відкрито земську та церк.-парафіял. школи. На поч. 20 ст. працювали спирт. завод підприємця Ковтуна та низка млинів. До 1914 кількість жит. зросла до 3753-х осіб. Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася. 1920–25 — село Донец. губ.; 1923–30 — Старобіл. округи; 1932–38 — Донец., від 1938 — Луган. (до 1958 та 1970–90 — Ворошиловгр.) обл. Жит. потерпали від голодомору 1932–33 (кількість встановлених жертв — 83 особи), зазнали сталін. репресій. За Всесоюз. переписом 1939, в селі мешкали 2302 особи. Від 13 липня 1942 до 26 січня 1943 — під нім. окупацією. У серед. 1970-х рр. проживали 1254 особи. Нині дерев’яна комора з Н. (серед. 19 ст.) є експонатом Нац. музею архітектури та побуту України. У селі — заг.-осв. школа, шкіл. істор. музей, дитсадок; Будинок культури, б-ка; амбулаторія заг. практики сімей. медицини. Встановлено пам’ятник воїнам, які загинули під час 2-ї світової війни.

О. В. Дубова, А. М. Оселедько