Нова Прилука
Визначення і загальна характеристика
НОВА́ ПРИЛУ́КА — село Вінницького (до липня 2020 — Липовецького) району Вінницької області. 2017 з Новоприлуц. і Староприлуц. сільс. рад утвор. Староприлуц. сільс. обʼєднану територ. громаду (67,01 км2, станом на 1 січня 2019 — 3321 особа), що 2020 була зарахована до Турбів. громади. Н. П. розташ. на правому березі р. Десна (Десенка; притока Південного Бугу; на лівому — Стара Прилука), за 30 км від обл. центру та 35 км від м. Липовець. Площа 5,07 км2. За переписом насел. 2001, проживали 1942 особи; переважно українці. Н. П. та Стара Прилука мають спіл. історію, до поч. 19 ст. вони складали одне містечко Прилука, що вперше згадується в Іпатіїв. літописі під 1146, коли галиц. князь Володимир Володаревич воював із київ. князем Всеволодом. У джерелах поч. 16 ст. власником зазначений князь Збаразький. Після Люблін. унії 1569 Прилука відійшла від Великого князівства Литовського до Польщі. У 1-й пол. 17 ст. франц. фортифікатор Ґ. де Боплан наніс її як містечко на карту Брацлавщини. Жит. брали участь у Визв. війні під проводом Б. Хмельницького, гайдамац. русі та повстанні на чолі з фастів. полковником С. Палієм. У липні 1648 після Корсун. битви тут гостювали М. Кривоніс з ханом Гіреєм. 1648–67 існувала Прилуц. сотня Кальниц. полку. За Андрусів. договором 1667 навколишні землі повернуто під владу Польщі. 1730 на правобереж. частині збудовано деревʼяну церкву Святої Трійці. 1780 Новоприлуц. ключ перейшов у власність графині Г. Калиновської-Бедржицької. Згодом на тер., де нині знаходиться Н. П., переселилися староприлуц. євреї. До кін. 18 ст. Прилука остаточно розділилася на 2 частини. Н. П. стала торг. містечком. Після 2-го поділу Польщі 1793 — у складі Рос. імперії. 1793–96 — містечко Брацлав. намісництва; 1796–1923 — Київ., 1923–25 — Поділ. губ.; 1797–1846 — Махнів., 1846–1923 — Бердичів. пов. Тривалий час існувала Прилуц. (Ново-Прилуц.) волость, до якої були зарах. містечко Турбів (нині смт), села Костянтинівка та Холявинці. У серед. 19 ст. Н. П. належала польс. шляхтичам Березовським, Болсуновським, Гойжевецьким, Карським, Підвисоцьким і Савицьким. У цей період містечко також називали Киселями. 1886 у Н. П. мешкали 1204, 1900 — 3922 особи. Наприкінці 19 ст. знач. землевласником став нім. поміщик Меринґ. Тоді ж, окрім церкви, діяли костел, синагога, 2 євр. молитовні будинки, працювали цукр., пивовар. і винокур. заводи, кінний і 2 водяних млини, збирали 3 ярмарки на рік. 1903 відкрито однокласне (від 1904 — двокласне) парафіял. училище. Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася. 1923–30 — село Вінн. округи; від 1932 — Вінн. обл.; 1923–29 — Прилуц., 1935–59 — Турбів., 1930–35 та 1959–2020 — Липовец., від 2020 — Вінн. р-нів. Жит. потерпали від голодомору 1932–33 (кількість встановлених жертв — 40 осіб), зазнали сталін. репресій. Від липня 1941 до березня 1944 — під нім. окупацією; створ. ґетто. У брат. могилі поховано 77 рад. воїнів-визволителів. Встановлено памʼятник воїнам-землякам, які загинули на фронтах 2-ї світової війни. У Н. П. — заг.-осв. школа; Будинок культури, б-ка; лікарня, центр первин. мед.-сан. допомоги, амбулаторія. Памʼятка архітектури нац. значення — церква св. Параскеви (поч. 19 ст.). Храм створ. у стилі класицизму, цегляний, прямокутний у плані, з гранчастою апсидою, тринавний, чотиристовпний, одноглавий. Над центр. частиною — шатр. покриття на деревʼяному барабані; над притвором — деревʼяна дзвіниця зі шпилем. На пн. і пд. фасадах облаштовано двоколонні лоджії, зх. фасад розчленований пілястрами й увінчаний трикут. фронтоном. В інтерʼєрі на стінах — олій. живопис кін. 19 ст. Збереглися комплекс лікарні у стилі модерну (1912, памʼятка архітектури місц. значення) та палац невідомого шляхтича у стилі класицизму (кін. 19 ст.). Серед видат. уродженців — мікробіолог, Нобелів. лауреат З.-А. Ваксман і фахівець у галузі металургії, чл.-кор. АН СРСР Д. Чижиков.
Літ.: Похилевичъ Л. Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи. К.,1864; Біла Церква, 2005; Липовецький район: Паспорт-альбом території. Липовець, 2000; З історії села та єврейської громади Нової Прилуки // Кучер В. О., Роговий О. І. Зельман Абрахам Ваксман. В., 2003.
Р. Б. Цикало
Додаткові відомості
Рекомендована література
Фотоілюстрації
Завантажити статтю
