Нова історія

НОВА́ ІСТО́РІЯ — доба європейської і всесвітньої історії. Ін. назви — Новий час, Модерна епоха. Між­дисциплінар. сегмент істор. науки, що ви­вчає Н. і., називають новістикою. За­звичай Н. і. датують часовим проміжком від серед. 15 до кін. 19 — поч. 20 ст., хоча існує багато від­мін. концепцій щодо її хронол. локалізації, структури та змістов. наповне­н­ня. Походже­н­ня Н. і. як темпорал. кон­струкції повʼязу­ють із пошире­н­ням у 15–16 ст. поня­т­тя «modernus» (від лат. modo — недавно), тобто сучасності. Її зародже­н­ня спричинив психол., культур. та інтелектуал. зсув у сві­домості італ. гуманістів щодо ставле­н­ня до античності, що первісно роз­глядали як наявну культурно-істор. традицію, проте згодом почали вважати «померлою», такою, що залишилася у минувшині. Так, уже Ф. Петрарка у серед. 14 ст. поділяв минуле на storia antiqua та sto­ria nova (історію давню й історію нову), а між ними роз­міщував «темні віки». Власне думки щодо роз­різне­н­ня минувшини як давньої (старої) та нової побутували задовго до часів Від­родже­н­ня. Ще на поч. 6 ст. візант. історик Зосима, який написав твір «Ίστορία νέα» («Нова історія») у 6-ти книгах, вважав, що ця доба охоплює період від римського імператора Октавіана Авґуста до захопле­н­ня Риму вестгот. королем Аларіхом 410. Згодом християн. історики 10–12 ст. по­значали поточ. час як «новий», щоб від­окремити його від античності. Проте 3-частин. поділ історії, в якому ідея сучасності пред­ставлена як проти­ставле­н­ня до античності, зокрема як епоха від­родже­н­ня давнини, повороту до витоків, виник у культур. полі Ренесансу. Рефлективні зруше­н­ня в істор. сві­домості європ. мислителів 17 ст. істотно змінили темпорал. уявле­н­ня. Від­так сучасність спри­ймали як щось кардинально нове стосовно класич. давнини. У 17 ст. засадна ренесансна ідея про домінацію античності над сучасністю по­ступилася місцем думці про пріоритет «нового» над «старим» (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Н. Маль­бранш, літ. дис­кусії про «давніх» і «нових» у Франції тощо). Наслідком таких інтелектуал. на­строїв стала ві­дома концептуалізація минувшини, пред­ставлена у кн. К.-М. Кел­лера «Historia Universalis» («Загальна історія», ч. 1–3, 1685–98) з поділом історії на давню, середню й нову. Втім, думки про нижню чи ви­східну точку «сучасності», або Н. і., вирізнялися знач. роз­маї­т­тям, оскільки спиралися на політ., етнополіт., геополіт., соц., реліг., культурні та ін. складові: паді­н­ня Кон­стантинополя 1453 (К.-М. Кел­лер), Піреней. мир між Іспанією і Францією 1659 та поверне­н­ня 1660 на англ. престол династії Стюартів — Карла II (Г. Болінґброк), асоціативне спів­від­несе­н­ня з поточ. для сучасника столі­т­тям (Ж. ДʼАламбер) тощо. За­звичай від­лік Н. і. повʼязували з від­повід. знаковими подіями в контекс­ті тієї чи ін. нац. історії: обʼ­єд­на­н­ня королівств Араґон і Кастилія в єдину державу — Іспанію (1479), заверше­н­ня вій­ни Троянд та поч. правлі­н­ня династії Тюдорів — Генріха VII в Англії (1485), від­кри­т­тя Америки Х. Колумбом (1492), поч. Реформації (1517) та ін.; у 18 ст. — із фронтал. поня­т­тям тогочас. європ. думки — Просвітництвом (Вольтер, Й.-Ґ. Гердер, І. Кант, Ш. Мон­тескʼє та ін.). Пошире­н­ня філософії історії у 2-й пол. 18 ст. не тільки навʼязало системність в осмислен­ні минувшини, сучасності та майбу­т­тя, а й закріпило 3-частин. поділ історії, зокрема концепт «Новий час». Франц. революція кін. 18 ст. істотно транс­формувала саме поня­т­тя «сучасність», що від­тоді виводили з рев. пер­спективи. Тому революцію часто роз­глядали як поч. Н. і. — модер. доби (Ж. Кондорсе, Ж. де Местр та ін.), у призмі якої спри­ймали минувшину. На­прикінці 18 — у 1-й пол. 19 ст. європ. інтелектуали вважали сучасність змага­н­ням «нового» й «старого» (Ф. Ґізо, А. де Токвіль та ін.). Проте у 1-й пол. 19 ст. діапазон інтелектуал. уявлень про початк. період Н. і. сягав від часів Від­родже­н­ня до епохи Франц. революції кін. 18 ст. Цілісні концепції Н. і. по­стали лише у 2-й пол. 19 ст., коли цю добу почали ототожнювати не стільки з певними періо­дами минувшини, скільки з політ. і соц. ладом, екон. системою, культурою, становищем і правами особистості, світо­гляд. орієнтирами й цін­ніс. на­становами та ін. характеристиками сусп. буття. Із Новим часом повʼязують формува­н­ня націй, виникне­н­ня нац. держав, капіталіст. господарства, колоніалізму, пере­творе­н­ня середньовіч. під­даного на громадянина, а також пошире­н­ня сцієнтизму як неодмін. складової наук. мисле­н­ня. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. концептуалізацію Нового часу зводили до пошуку певного змісту пере­ходу від Середньовіч­чя до Модер. доби. У рад. історіо­графії 1920-х рр. поч. Н. і. повʼязували з роз­витком капіталіст. укладу в Зх. Європі та першими бурж. революціями у Нідерландах у 2-й пол. 16 — на поч. 17 ст. й Англії у серед. 17 ст. Від кін. 1930-х рр. офіційно ви­знаною межею від­ліку Н. і. стала Англ. бурж. революція серед. 17 ст., а весь Новий час був жорстко поділений на 2 періоди: від Англ. бурж. революції серед. 17 ст. до революції комунарів 1871; від Париз. комуни 1871 до більшов. пере­вороту 1917. Натомість у зх. істор. думці найпоширенішими є періодизації, у яких Н. і. роз­починається від Ренесансу та Реформації, зокрема ви­окремлюють ран­ньомодер. час до пром. революції поч. 19 ст., що докорін­но змінила соц. структуру, культуру й світос­прийня­т­тя, та, власне, Н. і. до кін. 19 ст. чи навіть поч. 20 ст., напр., до 1-ї світової вій­ни (Е. Гобсбаум і його теза про «довге 19 ст.» — 1789–1918). Структура Н. і. досить складна й суперечлива у різних візіях, особливо з по­гляду того чи ін. нац. історіописа­н­ня від­повід­но до мас­штабу, обсягу та способу пред­ставле­н­ня, оскільки така концептуалізація ґрунтується на багатоманіт. диференціації періодів чи епох 15–19 ст. Від­родже­н­ня (або Ренесанс) як окремий період європ. минувшини виділив Ж. Мішле у 17-том. пр. «His­toire de France» («Історія Франції», 1833–67), у якій він об­стоював думку про те, що в 15–16 ст. від­бувся великий світо­гляд. пере­ворот — «від­кри­т­тя Людини» та «від­кри­т­тя Світу». Світська спрямованість, гуманіст. світос­прийня­т­тя, культурне пере­осмисле­н­ня спадщини класич. давнини є своєрід. атрибутами Від­родже­н­ня, що виникло й мало най­яскравіший прояв у Італії ще на межі 13–14 ст. (Проторенесанс). Із Ренесансом до соц. і культур. практик 15–16 ст. уві­йшла віра в без­межні можливості людини, її волю та розум, по­всюдне заперече­н­ня схоластики й аскетизму, ідеали гармоній., роз­кутої та креатив. особистості, краси й гармонії дійсності, зверне­н­ня до людини як до вищого сенсу буття, світовід­чу­т­тя цілісності та вираз. закономірності Всесвіту. За доби Ренесансу втілено знакові наук. й культурні досягне­н­ня: геліоцентр. система в астрономії (Н. Коперник), засади сучас. анатомії (А. Везалій), книго­друкува­н­ня (Й. Ґутенберґ); роз­ширено геогр. межі ві­домого світу (В. да Ґама, Х. Колумб, Ф. Маґел­лан та ін.); роз­почато колонізацію нових земель у Пн. і Пд. Америці, Африці й Азії; стали популярними ідеї не­оплатонізму і пантеїзму. Помітне місце у концептуалізації Н. і. посідає доба Великих геогр. від­крит­тів (від серед. 15 до серед. 17 ст.), що поширила назву «Новий світ» на Пд. і Пн. Америку (інколи цю епоху продовжують до кін. 18 — поч. 19 ст., коли були встановлені просторові обриси Австралії). На думку рос. історика М. Кареє­ва, 1492 роз­почався «океан. період» всесвіт. історії, який і складає зміст Нового часу, на від­міну від античності («серед­земномор.») і середньовіч­чя («мор.»). Своєрід. рубежем європ. історії вважають період Реформації, який досить часто роз­глядають не стільки в хронол. сенсі, як у ро­зумін­ні пере­ломної, критич. межі духов. й реліг. буття, що зумовила виникне­н­ня проте­стантизму (англіканство, баптизм, кальвінізм, лютеранство, цвінґліанство та ін.). Реакцією на проте­стант. рухи стала Контр­реформація катол. Церкви у 1540-х рр. — 1-й пол. 17 ст., що при­звела до реліг. (або громадян.) воєн 2-ї пол. 16 ст. і завершилася Тридцятиліт. вій­ною 1618–48 за участі низки європ. держав. Водночас у цей час тривали госп. й торг. пере­творе­н­ня, зокрема т. зв. революція цін 16 ст., виникли перші мануфактури (2-а пол. 16 ст.). Реформац. проект спричинив формува­н­ня нових світо­гляд. засад, системи цін­ностей і мотивацій, що пере­дували зароджен­ню капіталіст. від­носин (візія «проте­стант. етики» М. Вебера). Перед­усім істотно транс­формувалася соц. структура європ. держав, у яких на істор. сцену ви­йшов т. зв. третій стан. Поширилися політ. пере­творе­н­ня, роз­почався пере­хід від абсолютизму до різноманіт. варіацій кон­ститу­ціо­налізму, зокрема парламент. правлі­н­ня (напр., в Англії на­прикінці 17 ст.), істотно змінилася госп. структура, у якій промисли, ремесла та цехи витіснило мануфактурне виробництво. Поміт. метаморфоз за­знала між­нар. торгівля, у якій особл. роль ві­ді­гравали купец. компанії — британ. Ост-Індська компанія в Індії та Пд.-Сх. Азії, нідерланд. Вест-Індська у Зх. Африці, Пн. і Пд. Америці та ін., що стали своєрід. прологом до по­ста­н­ня великих колоніал. держав. Важливу роль у концептуалізації Нового часу ві­ді­грає історія між­народних від­носин, оскільки на­прикінці 17 — на поч. 18 ст. Європа вступила у новий період зовн.-політ. взаємин. У цей час середньовічна епоха «універсал. порядку» в Європі, що ґрунтувалася на союзі Священ. Римської імперії з катол. Церквою, по­ступилася добі т. зв. континентал. балансу сил великих держав: Англії, Іспанії, Франції, Росії, Австрії, Прус­сії, Туреч­чини. Поруше­н­ня рівноваги між ними у 18 ст. спричиняло вій­ни, зокрема за Іспан. (1701–14) і Австр. (1740–48) спадок, Семилітню вій­ну 1756–63 та ін. Ця візія була досить популяр. навіть після доби наполеонів. війн, хоча до неї включали вже 6 чи 5 «великих держав» (після занепаду Іспанії та Туреч­чини). Напр., швейцар. історик Я. Буркгардт вважав гол. творі­н­ням Н. і. модерну форму істор. життя — т. зв. велику державу, що ре­презентує найви­значніші народи. Кардинал. зміни Модер. часу по­вʼязують із добою індустр. пере­вороту чи пром. революції, що роз­почалася в серед. 18 ст. Цей термін виник у 1820-х рр. як специфічне спів­від­ноше­н­ня мас­штабу екон. транс­формацій із політ. метаморфозами Франц. революції кін. 18 ст., що пере­творили екон. лад Великої Британії, а потім й ін. країн, із аграр. на індустріальний. Пром. революція спричинила значні пере­творе­н­ня в економіці та соц. структурі зх.-європ. країн: вивільне­н­ня селянства для роботи на ф-ках, заводах і копальнях; по­всюдне викори­ста­н­ня парової енергії, що замінила силу мʼязів, вітру та води; масове пошире­н­ня готових спожив. товарів, при­скорену урбанізацію, механізацію виробництва, інтенсивне будівництво нових засобів і шляхів сполучень (ка­налів, залізниць). Зна­н­ня й технології, набуті у цьому процесі, почали екс­портувати до ін. країн. Із заверше­н­ням пром. революції у серед. 19 ст. Велика Британія пере­творилася на найбагатшу та наймогутнішу державу в світі. Пере­лом. межею у концептуалізації та ре­презентації Н. і. традиційно вважають добу Франц. революції кін. 18 ст., яку за­звичай роз­глядають як першу революцію Нового часу, оскільки вона при­звела до зміни сусп. ладу й актуалізувала нові концепції роз­витку су­спільства. З добою рев. Франції повʼязують виникне­н­ня модер. візій націоналізму в Європі. Водночас наполеонів. вій­ни 1792–1815, спричинені Франц. революцією кін. 18 ст., зумовили пошире­н­ня рев. ідей і націоналізму. Соціокультурні зруше­н­ня тих часів стали потуж. ферментом для формува­н­ня й становле­н­ня соціаліст., анархіст., консе­рватив. теорій, перед­усім марксизму, навіть базовою моде­л­лю для подальших революцій Н. і. У широкому сенсі революції 1848–49 у Європі часто тлумачать як своєрідні від­повіді на виклики, кинуті пром. й політ. транс­формаціями кін. 18 — поч. 19 ст., позаяк вони виражали конфлікт природ. права громадян із божествен­ним правом монархів, об­стоювали претензії середнього класу на пред­ставництво у держ. владі, протест соц. низів проти зубожі­н­ня, пробуджували сві­домість нац. меншин у Центр. та Сх. Європі (ві­дома теза про 1848 як «весну народів»). На­ступниця доби революцій у Н. і. — 2-а пол. 19 — поч. 20 ст. Ця епоха асоціюється з індустр. по­ступом, політ., соц., екон. модернізацією низки країн (по­стала сама ідея модернізації, з якої походять числен­ні теорії, моделі та візії), пром. обʼ­єд­нан­ня­ми (трести, картелі, монополії), масовою еміграцією, що обраховувалася десятками міль­йонів осіб, імперіалізмом, колоніалізмом і суціл. змага­н­ням за сировин­ні джерела й ринки збуту, що спричинили по­ста­н­ня великих колоніал. імперій — Британ., Франц., Бельг. та ін. У ме­жах модернізац. проектів 2-ї пол. 19 ст. проведено великі соц. пере­творе­н­ня: селян. реформа 1861 у Рос. імперії, скасува­н­ня рабства у США як наслідок громадян. вій­ни 1861–65 тощо. Водночас роз­горнулася інтернаціо­налізація культури, зокрема зародився модернізм як наслідок буття індустр. су­спільства; поширилася соціалізація повсякден. життя й етичні на­станови в дусі прагмат. індивідуалізму; зʼявилися масові проф­спілк. й політ. рухи (соціаліст. та ін.); на між­нар. арені консолідувалися нац. держави, насамперед обʼ­єд­нані Італія (1861–70) і Німеч­чина (1871). Знач. потужності на межі 19–20 ст. досягнули США та Німеч­чина, які претендували на екон. і політ. пере­розподіл сфер впливу в тогочас. світі, пере­гляд колоніал. володінь і ринків. У ме­жах концептуалізації Н. і. по­ступово ви­зріла ідея Новіт. часу, спочатку як сучас. періоду Модер. доби, згодом — як самост. істор. епохи. Напр., нім. історик Л. фон Ранке вважав поч. цієї доби Амер. 1775–83 і Франц. 1789 революції; нім. історик Ф. Шнабель датував Новіт. час періодом від 1789 до 1919; М. Кареєв ви­значав верх­ньою межею Н. і. та поч. Новіт. історії 1859, коли були вичерпані різноманітні наслідки реакції на революцію 1848 в Зх. Європі. У 20 ст., особливо після 1945, тривав хронол. зсув у роз­межуван­ні Нового й Новіт. часу в напрямі «осучасне­н­ня» остан­нього — роз­шире­н­ня Н. і. до поч. 1-ї світової вій­ни, іноді до заверше­н­ня 1-ї і навіть 2-ї світ. воєн. Для роз­межува­н­ня Н. і. та Новіт. історії пропонують й ін., часом зовсім не­звичайні темпорал. і соціокультурні маркери. Напр., заверше­н­ня Н. і. повʼязують із 21 липня 1969, коли амер. астронавт Н. Армстронґ уперше в історії людства ступив на поверх­ню Місяця (Д. Панченко). Градації Нового часу концептуалізувалися і в макроконтекс­тах інтелектуал. й культур. історії: 15 ст. — вік гуманізму, 16 ст. — Реформації, 17 ст. — картезіанства, 18 ст. — філос. чи просвітн. столі­т­тя (вік ро­зуму), 19 ст. — вік по­ступу, націй і нац. держав, столі­т­тя історії тощо. У 19 — на поч. 20 ст. концептуалізація Н. і. тривалий час пере­бувала на маргінесі укр. історіо­писа­н­ня з огляду на його виок­ремле­н­ня з інонац. культур. поля, легітимац. спрямованість (проект «вина­йде­н­ня України»), роз­будову дисциплінар. структури й ін­ституц. мережі. Від серед. 19 ст. поня­т­тя «Н. і.» побутувало в текс­тах деяких укр. істориків (В. Антоновича, М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Кордуби, С. Томашівського та ін.), однак вжива­н­ня концептів Н. і., Новий час або їхніх похідних варіацій присутнє пере­важно в європ. контекс­тах. Так, В. Антонович ви­окремлював кілька найважливіших культур. досягнень і здобутків Н. і., що спричинили зміни становища європ. народів та між­держ. взаємин: вина­йде­н­ня компаса, пороху, книго­друкува­н­ня, здобу­т­тя турками Кон­стантинополя (нині Стамбул), від­кри­т­тя Америки й мор. шляху до Індії. Крім того, у 19 — на поч. 20 ст. поня­т­тя «Нова історія» систематично вживали у лекц. курсах із заг. історії П. Ардашев, М. Лунін, І. Лучицький, М. Петров, О. Рославський-Петровський, В. Цих, Є. Щепкін і декілька ін. істориків в університетах Києва, Харкова, Одеси, а також у Ніжин. істор.-філол. ін­ституті князя Без­бородька (нині Черніг. обл.) й ін. навч. закладах. У добу Визв. змагань 1917–21 концепт Н. і. щодо нац. минувшини здебільшого вживали для по­значе­н­ня сутності й істор. значе­н­ня тогочас. пере­творень у контекс­ті проти­ставле­н­ня до поперед. періо­дів укр. історії, пере­важно 19 ст. У між­воєн. час термін «Н. і.» побутував в укр. еміграц. історіо­графії, проте без усталеного функціонал. при­значе­н­ня й змістов. наповне­н­ня щодо власне історії України. В УРСР від 1930-х рр. тривала жорстка уніфікація за­стосува­н­ня поня­т­тя «Н. і.» від­повід­но до панівних ідеол. канонів — теорії су­спільно-екон. формацій. В укр. зарубіж. історіо­графії зацікавле­н­ня концептуал. про­блемами Н. і. зросло після 1945, зокрема у дис­кусії 1948 між Б. Крупницьким та В. Петровим щодо теорії доби роз­горнулася полеміка про способи пере­ходу від однієї епохи до ін., зокрема від Середньовіч­чя до Нового часу. Були спроби скоординувати заг.-європ. періодизацію історії з концептуалізацією укр. минувшини. Так, І. Лисяк-Рудницький у доповіді «Про­блеми термінології та періодизації в українській історії», прочитаній під час роботи круглого столу 31 травня 1978 у м. Лондон (провінція Онтаріо, Канада), за­пропонував вживати стосовно укр. історії ві­домий 3-частин. поділ: антична, середньовічна та Н. і. (також заува­жив, що ран­ньомодер. час роз­почався в укр. історії від Люблін. унії 1569 та тривав до кін. 17 ст.). Водночас він об­стоював думку про те, що «укр. 19 ст.» тривало від 1780–90-х рр. до 1914, що пере­гукується з візіями низки європ. істориків. В укр. рад. історіописан­ні 1960-х — поч. 1970-х рр. лише деякі історики порушували пита­н­ня про спів­від­ноше­н­ня істор. епох світ. і європ. мас­штабу щодо укр. минулого, напр., О. Компан у ст. «Український Ренесанс: Роз­думи історика над про­блемами мистецтво­знавства» // «Літературна Україна», 1967, 17 жовт. У сучас. укр. історіо­графії про­блеми концептуалізації Нового часу повʼязані із взаємодією і змага­н­ням 2-х парадигмат. під­ходів: подола­н­ня традицій усталеного рад. канону та засвоє­н­ня й адаптація новітніх зх. візій до кон­струкції укр. історії і включе­н­ня її до заг.-європ. пер­спективи. При цьому гострим і актуал. залишається пита­н­ня про засади й критерії ви­окремле­н­ня Н. і. України, перед­усім ран­ньомодер. часів, стосовно яких побутують різні під­ходи: держ. транс­формації (Люблін. унія 1569, скасува­н­ня Геть­манщини 1764), конфесійні практики (Берестей. церк. унія 1596, поновле­н­ня православ. ієрархії 1620), рев. метаморфози (нац. революція 1648–76), культурні здобутки (доба мазепин. бароко), соц. лад (оформле­н­ня кріпосного права на Лів­обереж­жі й Слобожанщині 1783) тощо. Концептуалізація Н. і. України охоплює й низку ін. ключових про­блем, які активно роз­робляють сучасні історики: внутр. структура Модер. часу, його зміст, діахронія та синхронія (логіка роз­горта­н­ня окремих періодів), просторово-регіон. конфігурація, адекватність й інструментал. потенціал понятій. апарату, способи, обсяг і стратегії ре­презентації тощо.

Завантажити статтю