Нова Водолага

НОВА́ ВОДОЛА́ГА — селище міського типу Харківського (до липня 2020 — Нововодолазького) району Харківської області. 2017 з Нововодолаз. селищ. (підпорядк. с. Новоселівка) та Знам’ян. (Брідок, Круглянка, Мануйлове, Федорівка), Одрин. (Кут, Пластунівка), Ордів. (Нова Мерефа, Щебетуни), Сосонів. (Бражники, Головнівка, Княжне, Моськівка, Низівка, Стулепівка) і Староводолаз. (Бахметівка, Павлівка) сільс. рад утвор. Нововодолаз. селищну об’єднану територ. громаду (351,63 км², 16 350 осіб), до якої 2020 зараховано Бірків. селищну, Ватутін., Просян. і Рокитнен. сільс. ради (нині тер. громади 580,3 км², мешкають 22 042 особи). Н. В. знаходиться на р. Вільхуватка (ін. назва — Водолажка; притока Можу, бас. Сіверського Дінця), за 45 км від обл. центру. Площа 10,68 км². За переписом насел. 2001, проживали 13 618 осіб (складає 90,9 % до 1989); станом на 1 січня 2019 — 10 881 особа: бл. 79 % українців, 20 % росіян і 1 % білорусів. Залізнична ст. Водолага. Поруч проходить автомобіл. шлях міжнар. значення Харків–Сімферополь–Алушта–Ялта. Здавна через ці землі пролягав Мурав. шлях, яким проходили турец.-татар. загони й грабували укр. поселення. На думку деяких дослідників, слово «адалага» тюрк. походження та мало раніше значення «господар чистої води, ріки» («адал» — чистий, «ага» — господар). Слобода Н. В. була засн. бл. 1675 селянами та козаками Харків. полку на чолі з Г. Донцем-Захаржевським. Для захисту від турец.-татар. нападів тут збудували чотирикутну фортецю, а її вали насипали із залізняк. піску. Знач. шкоди Н. В. завдали татар. загони 1689. Відомі також їхні напади у 1694 і 1711. У 1724 було 382 двори. 1730 чисельність жит. слободи становила бл. 4,9 тис. осіб, діяли 2 церк.-парафіял. школи. 1749 відкрито слов’яно-латин. училище. У Н. В. звели Троїц., Воскресен., Микол., Спасо-Преображен. церкви. Деякий час слобода належала до Новорос., Слобід.-Укр. (з перервою) й Азов. губ. Пізніше відійшла до Харків. губ. (ліквід. 1925) і Валків. пов. (розформов. 1923). Тривалий період Н. В. була центром волості. Мешканці займалися садівництвом, винокурінням, бондарством, вичинкою шкір, виготовленням ремін. збруї, взуття, одягу та головних уборів, с.-г. знарядь і столяр. виробів. Наявність родовища глини стимулювало розвиток гончарства. 1774 у Н. В. побував природодослідник, академік С.-Петербур. АН Й.-А. Ґюльденштедт, який констатував, що тарілки та кахлі з місц. глини є блідо-жовтими та дуже міцними, а черепиця не гірша від голландської. Гончарні вироби нововодолаз. майстрів славилися далеко за межами Харківщини. 1780 працювали 34 винокурні та 18 кузень. У 2-й пол. 18 ст. Н. В. стала центром шовківництва на Слобожанщині. Тут створили губерн. упр. з шовківництва, діяв завод, що мав спеціаліз. приміщення для розведення шовкопрядів і був оснащений устаткуванням для мотання шовку. Здавна у Н. В. збирали 4 ярмарки на рік (у серед. Великого посту, у дні Вознесіння Господнього, Пророка Іллі та архангела Михаїла), що тривали до 8-ми днів. Багато нововодолажчан займалося чумац. промислом. 1864 було 898 дворів, мешкали 6736 осіб; 1885 — відповідно 1159 і 6767. За Всерос. переписом 1897, проживали 8360 осіб; станом на 1914 — 8408 осіб. Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася. 1923–30 — у складі Харків. округи; від 1932 — Харків. обл.; від 2020 — Харків. р-ну. 1923–2020 — райцентр. За рад. часів кустар. промисел у Н. В. пішов різко на спад. У серед. 1920-х рр. абсолютна більшість мешканців (бл. 92 %) займалася с. госп-вом. Жит. потерпали від голодомору 1932–33, зазнали сталін. репресій. Від 1938 — смт. Від 19 жовтня 1941 до 25 лютого 1943 та від 6 березня до 14 вересня 1943 — під нім. окупацією. Діяло рад. підпілля. У червні 1942 у бою побл. Н. В. потрапив у полон (там і загинув) один із кер. партизан. руху на Харківщині та Полтавщині, Герой Радянського Союзу І. Копьонкін. У брат. могилі похов. 244 рад. воїни-визволителі. Гол. підприємства: Нововодолаз. олійно-жировий комбінат (ТМ «Жирновъ»; продукція: майонези, соуси, гірчиця, приправи томат. групи, соняшник. олія, оцет), «Агроком Нова Водолага» (рафінована та нерафінована олія), Нововодолаз. молокозавод; Нововодолаз. абразив. завод (абразивні диски), «Данко Декор» (декорування скляних пляшок і посуду). У Н. В. (станом на 2019) — ліцеї № 1, № 2 (з дошкіл. підрозділом) і № 3, обл. санатор. навч.-вихов. комплекс, 3 дитсадки, Будинок дит. та юнац. творчості, ДЮСШ; селищ. (с. Новоселівка) і рай. Будинки культури, бібліотека об’єднаної територ. громади та її 2 філії, центр. рай. б-ка, дит. школа мистецтв, Нововодолазький краєзнавчий музей; рай. лікарня, амбулаторія заг. практики сімей. медицини. ЗМІ: «Вісті Водолажчини», «Вісник Нововодолазької громади»; Нововодолаз. радіокомпанія. Здобули популярність нар. фольклорно-етногр. колектив «Вербиченька» та зразк. об’єдн. юних художників «Колорит». Є готель «Центральний». Одна із зон відпочинку — парк «Ювілейний». Діє стадіон «Колос». Організовано 3 фізкультурно-спорт. клуби: «Юність» (дит.-юнац., футбол), «Олімп» (гирьовий спорт) і «Дебют» (шахи). Визначні Нововодолаз. спортсмени: О. Вотінцев (чемпіон світу і Європи серед ветеранів), Ю. Покальчук (м. сп. СРСР і України), Ю. Кучеренко (чемпіонка світу серед дівчат; усі — гирьовий спорт), І. Івлєва (майстер спорту міжнародного класу), М. Паламарчук (8-раз. чемпіон України серед ветеранів; обоє — паверліфтинг), М. Килипко (учасниця 31-х Олімпійських ігор 2016, нац. рекордсменка України зі стрибків із жердиною), В. Роговий (2-раз. переможець міжнар. марафону «Ла-Рошель»). Пам’ятки архітектури: муров. Свято-Преображен. церква у стилі класицизму (1821–31, належить православ. громаді; раніше на її місці стояв дерев’яний храм, зведений 1750), Нім. кредитне товариство (1914–16; нині Будинок дит. та юнац. творчості). Протестант. громади: євангел. християн-баптистів, християн віри євангельської й адвентистів сьомого дня. Встановлено пам’ятні знаки Г. Донцю-Захаржевському, ліквідаторам аварії на ЧАЕС і мемор. комплекс воїнам-афганцям (включає бойову машину піхоти, мармур. плити з прізвищами 174-х учасників-земляків і портрети 3-х воїнів, які загинули). Серед видат. уродженців — будівничий церков 18 ст. Я. Погрібняк; брати педагоги, дійсні чл. НАПНУ Віталiй і Володимир Бондарі, фахівець у галузі АСК В. Єгіпко, фахівець у галузі теплозахисту, забезпечення тепл. режимів і теплорегулювання Ю. Мошненко, фізик, радіоеколог М. Пеліхатий, агроном В. Гончаренко, вет. лікар І. Кириченко, лікар-гінеколог В. Пітько, філософ В. Корженко, політолог Л. Лойко; письменник С. Чмельов, поетеси О. Мардус, І. Мироненко, О. Степаненко, Ю. Ткачова, З. Дударчик; нар. арх. України Ю. Шкодовський; фотохудожник Я. Дацюк, художник декор.-ужитк. мистецтва А. Котляр, майстер різьблення на дереві Б. Лубенець, художник театру С. Стешенко; співак, нар. арт. Білорус. РСР Арсен Арсенко (Попсуйшапка), актриса О. Шопіна; полковник Армії УНР М. Попсуйшапка. 1920–22 тут жив письменник П. Панч. З Н. В. пов’язані життя та діяльність історика О. Богдашиної, живописця, графіка, чл.-кор. АМ УРСР О. Мізіна, композитора, диригента, засл. діяча мистецтв України Ю. Алжнєва та Героя Рад. Союзу А. Жарикова. За труд. досягнення удостоєні звання Герой Соц. Праці І. Калантай, М. Кривошей, В. Лях, В. Мірошник, Н. Рябуха, О. Солоха; засл. учителями УРСР стали З. Ступак, М. Кучеренко; засл. працівником освіти України — Г. Пилипенко, засл. працівником культури України — О. Коваль.