КО́ВАЧ Едгар (27. 09. 1849, с. Карапчів, нині Вижницького р-ну Чернівецької обл. — 04. 06. 1912, Львів) — архітектор, живописець, теоретик мистецтва. Ви­вчав живопис і рисунок в Чернівцях у М.-А. Годлевського (1859–66) та у Ві­денській академії мистецтв (1868–69), архітектуру — в Політехнічних школах Львова (1867–68) і Цюриха (закінчив 1872). Працював 1872–95 у Відні асистентом архітектора К. фон Газенауера та викладав рисунок у Школі будівельних ремесел. 1896–1900 — директор Школи деревʼяного промислу в м. Закопане (нині Польща), де за­провадив у про­граму викла­да­н­ня роз­роблений ним т. зв. східногалицький, або закопанський стиль (спрямований на інтер­претацію творів народного мистецтва карпатського регіону, пере­важно зодчества гуралів Татр і гуцулів Східних Карпат). Від 1900 — професор архітектури, водночас 1903–06 — декан від­ділу архітектури, 1906–07 — ректор Політехнічної школи у Львові. Проєктував фасади й інтерʼєри житлових будинків, адміністративних (проєкт на конкурсі Галицького кра­йового сейму, 1877) і релігійних споруд, вівтарі, меблі, керамічні вироби, орнаменти, стін­ні роз­писи, малював олійні й акварельні краєвиди (на­приклад, цикл «Види з Кастелівки у Львові», 1901), побутові й релігійні картини, натюрморти з квітами. 1895 і 1901 у Львові від­булися його персональні ви­ставки. Концепцію «східногалицького» мистецького стилю сформулював в альбомі орнаментальних взірців «Sposób zakopański» (Wiedeń; Lwów, 1899). Цю стилістику за­стосовував у більшості своїх творів: низка вілл у Закопаному (1898–99), вівтар костелу в Закопаному, павіль­йон Галичини на Всесвітній ви­ставці в Парижі (обидва — 1900), василіянська церква Різдва Христового (нині Пресвятого Серця Христового), каплиця Роз­пʼятого Христа домініканського костелу (обидва — 1901–06) в м. Жовква, каплиця на­вчального закладу єзуїтів у м. Хирів (1904–09), стінопис у василіянській церкві св. Трійці в м. Дрогобич (1905; усі — нині Львівська обл.), кафедральні печі у Польському домі в Чернівцях (1906), роз­шире­н­ня бабинця та пів­нічного нефу (1902), головний престол з балдахіном у василіянській церкві св. Онуфрія (бл. 1906–07) у Львові, фасад фотоательє «Емілія» у Станіславі (нині Івано-Франківськ; 1909). Його числен­ні «гуцульсько-закопанські» і неовізантійські твори несли в собі від­биток суперечливого ком­промісу між засадами еклектики та сецесії. Навколо його ідей «нового стилю» восени 1901 у Львові від­булася велика дис­кусія. Ви­ступав зі ста­т­тями у львівському «Czasopismo Techniczne» про особливості вівтаря костелу в Закопаному (1900), з аналізом понять архітектури, стилю, композиції, кон­струкції (1901). На­друкував теоретичну ста­т­тю «O zasadach architektury współczesnej» («Architekt», 1902, № 4). Іноді звертався до стилістики необароко та неорококо: фасад прибуткового будинку на площі Бернардинська (нині Соборна), № 1, інтерʼєр аптеки (обидва — 1902), орган і балюстрада хорів костелу домініканців (1906–10) у Львові, вівтар і стінопис у костелі домініканців у Жовкві (1902–03).