Ноктюрн

НОКТЮ́РН (від франц. nocturne — нічний) — жанр інструментальної музики, рідше вокальної музики. Ві­домий від доби Середньовіч­чя як частина релігійної римо-католицької служби, що виконувалася на світанку. Згодом, у часи Від­родже­н­ня, набув повністю світських рис, зокрема інструментальної музики роз­важального характеру. Особливо поширився у 18 ст. у Відні як різновид жанру «нічної музики» (водночас із серенадами, касаціями, дивертисментами) і при­значався для викона­н­ня просто неба, що зумовило його виконав. склад — ансамбль духових інструментів, інколи в по­єд­нан­ні зі струн­ними. У 18 ст. від­значався бадьорим, рухливим характером (сюїта «Ноктюрни» для 2-х флейт і 2-х валторн Й. Гайдна), часто мав форму сонатно-симфонічного циклу («Маленька нічна серенада» В.-А. Моцарта). У 19 ст., із появою романтизму, жанр Н. було пере­осмислено як окрему самодо­статню мініатюру з інтимним ліричним змістом, пере­важно для фортепіано (Дж. Філд, Ф. Шопен). Іноді Н. мають про­грамні підзаголовки («Мрії коха­н­ня» Ф. Ліста, «Шопен» із циклу «Карнавал» та «Нічна оргія» Р. Шуман­на, «Роз­лука» М. Глінки). Композиційно Н. притаман­ні:

1. тричастин­ність форми, де спокійним і світлим крайнім частинам проти­ставляється схвильована й динамічна середня;
2. своєрідність фактури, де на­співна, широкого диха­н­ня мелодія звучить на тлі акомпанементу, що імітує ефект погойдува­н­ня, колива­н­ня й викликає асоціації з пейзажними образами руху морських хвиль, шелесту листя, мерехті­н­ня місячного світла.

В українській музиці окремі зразки Н. зʼяви­ли­ся у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст.: «Листок з альбому» op. 3 А. Єдлічки (див. Єдлічки), Н. М. Колачевського, Н. b-moll, cis-moll, B-dur та опера «Ноктюрн» М. Лисенка, Н. op. 1 та op. 12 В. Пухальського. Сут­тєвий внесок у роз­виток жанру зробив В. Косенко (Н.-фан­тазія op. 4, 1919, Н. fis-moll op. 9 № 3, 1921). Згодом до Н. зверталися І. Вимер, А. Коломієць, М. Сільванський, А. Нікодемович («Три ноктюрни» для труби і фортепіано), В. Квасневський та ін.

Завантажити статтю