Неборак Віктор Володимирович

НЕБОРА́К Віктор Володимирович (09. 05. 1961, смт Івано-Франкове Яворів. р-ну Львів. обл.) — поет, прозаїк, есе­їст, критик і літературо­­знавець. Брат О. Неборака, чоловік Я. Сенчишин. Член НСПУ (1991), АУП (1997). Літ. премії ім. П. Тичини (2002), ім. Б. Лепкого (2007), «Глодоський скарб» (2008), Між­нар. літ. премія ім. Г. Сковороди «Сад божествен­них пісень» (2016). Закін. Львівський університет (1983) та аспірантуру Ін­ституту літ-ри АН УРСР (Київ, 1989). Учителював на Луганщині (1983–84) та у Львові в системі профтехосвіти (1984–85). Від 1989 працював ст. лаборантом Ін­ституту літ-ри, від 1991 — у його Львів. від­діл. (нині Ін­ститут І. Франка НАНУ): від 2009 — старший науковий спів­робітник від­ділу літ. процесу. Літературозн. діяльність Н. присвячена пере­осмислен­ню вершин. явищ укр. літ-ри (І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини та ін.) у світлі сучас. під­ходів, зокрема феноменології, герменевтики, рецептив. естетики: праці «Пере­читана “Енеїда” (спроба сенсового прочита­н­ня “Енеїди” Івана Котляревського на тлі зі­ставле­н­ня її з “Енеїдою” Вергілія)» (2001), «Повільне чита­н­ня: Віршів Тараса Шевченка, Івана Франка, Павла Тичини, Евгена Маланюка, Бог­дана-Ігоря Антонича та новел Василя Стефаника» (2010; обидві — Львів). Один із трьох засновників літ. групи «Бу-Ба-Бу» (з ініціативи Ю. Андруховича 1985 Н. зустрівся у Львові з О. Ірванцем). Н. належить і назва групи у ви­гляді абревіатури, утвореної з ви­значе­н­ня «бурлеск, балаган, буфонада» Ю. Андруховича. 1987–89 «Бу-Ба-Бу» гучно заявила про себе низкою яскравих, оригінально зрежисованих твор. вечорів у Львові та Києві (зокрема у Київ. молодому театрі). До формува­н­ня і становле­н­ня цього авангард. літ.-мист. модусу причетні С. Проскурня (в контекс­ті його «Київсь­ких театральних вечорів» 1986–88 фактично і від­бувся поет.-театр. дебют «Бу-Ба-Бу»), згодом — Т. Чубай та ін. У вирі таких поет. угруповань, як «ЛуГоСад» (1984), «Пропала грамота» (1989), «Нова деґенерація», «Червона фіра» (обидва — 1991) та ін., «Бу-Ба-Бу» належить почесне місце збурювача худож.-філос. трафаретів і кліше поперед. культурно-істор. доби, носія нових карнавал. інтонацій, стилів і способів творе­н­ня літ-ри, перед­усім поезії. Йдеться не лише про повний роз­пад т. зв. соцреалізму з властивою йому тематикою, про­блематикою, стилістикою та формами рецепції, а й про стрімкий від­хід літ-ри від спрацьованих стерео­типів і манер, що були не соц­реалізмом, а втечею від остан­нього, тому мічені його знаком та духом. Нині говоримо про «постколоніальність» і «пост­тоталітарність», які якраз і виявляються в прихов. проти­стоян­ні з першовзірцями, що, як ві­домо, є формою звʼязку з ними. З одного боку, Н. низкою віршів візьме активну участь у цьому прощан­ні з «ідеологічною вічністю» («Ляментація за соцреалізмом», «Леоніди» тощо), і цей шар його поезії через блазнюва­н­ня й буфонаду явно тяжітиме до авангарду. З ін. боку, на зламі 1980–90-х рр. творча пропозиція «Бу-Ба-Бу» і, зокрема, Н. полягатиме в радикал. пере­налаштуван­ні всієї поетики: від способу викладу й тематики до характеру тропіки й звуча­н­ня твору, максимально на­ближеного до ритмів і темпів сучасності. Важливим тут буде суміще­н­ня дискурсів різної культурно-істор. етіології, що змушує говорити про постмодернізм у тій його укр. версії, в якій література народу, що вивільнюється з колоніал. ярма, взагалі може бути ателічною, посвячуватися естет. зав­да­н­ням і виявляти індиферентність до ідейно-світо­гляд. потрясінь своєї доби. Зі зробленим вище за­стереже­н­ням поезія Н. 1990-х рр. (зб. «Літаюча голова», 1990; «Alter Ego», 1993; обидві — Київ) до­зволяє говорити про постмодернізм в укр. літ-рі. Автор від­ходить від риторично-сповід­ал. манери 1970–80-х рр., його вірші є послідовно вибудуваними в кількох регі­страх образ. кон­струкціями, смислові плани яких актуалізуються залежно від точки спо­гля­да­н­ня. Загалом вони від­повід­ають на пита­н­ня «як?» (це зроблено, по­дано і пред­ставлено) й від­сторонені від пита­н­ня «що?» (по­дано і пред­ставлено). Свій твор. чин Н. вбачає у майстровитому і т. зв. студій. пере­форматуван­ні звичайної (буден., тривіал.) дійсності так, щоб вона набула всіх властивостей дивовижі, маскараду, оригін. метоніміч. явленості. Як у славно­звіс. вірші «Літаюча голова», де звична, навіть рутин­на для 15–17 ст. сцена публіч. страти на площі через від­тина­н­ня жертві голови раптом набуває форм і смислів якогось косміч. дійства, пред­ставленого яскраво, зримо, ба більше, — символічно (чимало хто із сучасників побачив у цьому фантасмагорич. сюжеті проща­н­ня з рад. «позитивним героєм», звільне­н­ня «я» від вериг «пред­ставницького обовʼязку»): по всіх муках ця голова нарешті вільна, нехай і коштом втрати звʼязку і з тілом, і з площею. Головне, що від­нині це «я» — вільне й пред­ставляє лише себе. Вивище­н­ня синтактики («як?) над семантикою («що?»), як і суміще­н­ня різних стилів та дискурсів, — справді домена постмодернізму. Поезія Н. породила новий «горизонт сподівань», втолила запит молоді на текс­ти, не скуті емоц.-психол. за­даністю, про­грам. сентенціями, сприяла народжен­ню читача, здатного від­чути «художність поза предметністю» (постулат су­прематизму К. Малевича). Цей здвиг, це реві­н­ня дис­гармоній і консонансів, цей простертий над кордонами й континентами хіт часу, де героїня дня може бути «королевою дебілів», а автор текс­ту — одним із варʼятів її почету, ви­глядає так: «Спадає в душі морок, Густе вино й гаряче, А королева плаче, Над рилом поросячим. Ти королева дебілів, Ти дика королева, Танцюємо в повітрі. Я можу по­вторити…» (цю композицію виконує гурт «Плач Єремії»). В одному акті маємо старозавітність, гуді­н­ня амер. рок-н-ролу, дешевий схлип провінц. рад. дискотеки: в такій суспензії постмодер. флер бринить-ма­йоріє на повну силу. Проте, будучи для багатьох зразком постмодернізму, Н., за винятком цих збірок, на­справді не вписується ані в цей напрям, ані в цей стиль, ані в цю нетривалу культурну практику, бо постмодернізм — ателічний, він знімає пита­н­ня про гол. пита­н­ня, субʼєктові постмодер. лірики зав­ше ближчий зворот образ. думки, ніж зворот історії, його завжди більше болить виразність метонімії, ніж виразність почу­т­тя, вже не кажучи про позицію; цей субʼєкт понад усе боїться видатися смішним, а тому світ за очі тікає від будь-якої сутніс. оцінки. А Н. — і то крізь усю творчість — зовсім не боїться бути смішним, навпаки, самоіронія, сарказм щодо себе дорогого, готовність висміяти кожну позу, що її так чи інакше прибирає це ліричне «я» — у самому ментал. коді цього поета. Вже від зб. «Роз­мова зі слугою» (Ів.-Ф., 1993) і далі вглиб 1990-х рр. поезія Н. дедалі виразніше дихає довірою і довірливістю: довірою до свого, котрий зуміє почути, помітити, від­чути біль і гнів, — ці абсолютні начала всіх поетових зусиль. Так, Н. ніде напряму про них не говорить, але абсолютні морал. начала (що ретранс­люються у людському світі поня­т­тями вкоріненість, патріо­тизм, совість, від­даність, віра, любов, шляхетність, здоровий глузд тощо) дедалі від­чутніше стають незримою матерією, «навколотекс­товими словами» його вір­ша. У плані віршува­н­ня він і далі від­дає пере­вагу верліброві, а претекс­том його композицій слугують епізоди будня. Вірші Н. кін. 20 — поч. 21 ст. — це словесні перформенси ще теплих зліпків екзистенції. Так, є постмодерна гра дискурсами й виражал. планами, часом гору бере суто авангардна стилістика «повале­н­ня авторитетів» та епатажу, бачимо й копітку кон­структивіст. роботу з утривале­н­ня емпірики в образ. фактурі, але ніде не бачимо зачудованого пере­сипа­н­ня образ. бісеру з рядка в рядок, байдужої від­стороненості автора від влас. творива та його жит­тєвого претекс­ту. Загалом перформенс є основою автор. індивід. стилю і саме його вимогами зумовлене викори­ста­н­ня постмодер., авангард. та кон­структивіст. при­йомів. Сказане пере­конливо потверджують ви­дані Н. «Введе­н­ня у Бу-Ба-Бу» (Л., 2001; 2003) — скрупульозний у деталях «літопис» групи. Дослідника-культуролога це може захопити з різних причин, але читач радше буде приголомшений величез. гіперболізацією самого явища, реал. значе­н­ня якого зовсім не від­повід­ає гомерів. мас­штабам його альбом. утривале­н­ня. Однак у тому й річ, що ми маємо справу з художньо-естет. пере­обʼявле­н­ням явища, з перформенсом, а не самим «Бу-Ба-Бу». Автор. оцінки, судже­н­ня і коментарі є тією живою мист. тканиною, яка взагалі зумовлює приналежність цих текс­тів до літ-ри як такої. У прозі Н. також прагне до влас. манери або, принаймні, до заявки на таку. У текс­ті твору «Базилевс» (Л., 2006), що на­ближається до колажу, — це гра стилями й наратив. моделями, змішува­н­ня есе­їстики й белетристики, «роз­масковува­н­ня» гол. персонажа з не­вловним іменем у лицях/личинах низки діючих осіб, від­крита, ро­зі­мкнута композиція тощо. І якщо це меандри твор. уяви, то аж ніяк не вига­даними просторами, а впі­знаваними укр. ландшафтами в епоху карколом. сусп. змін, що також сутнісно від­даляє цю прозу від поетики постмодернізму. Як за­значає І. Котик, «не по­збавлений бурлеску, балагану й буфонади, “Базилевс” показує виро­ста­н­ня автора з бубабістських маскарадних строїв». Ще звичніше ви­глядає оповід. цикл «Колишній, інший... Автобіо­графічний текс­тиль» (Л., 2013). Ці роз­повіді від першої особи про власну молодість і перший жит­тєвий досвід виповід­аються далеким від блазнюва­н­ня наратором, зірким на соц.-психол. риси часу, уважним до подій і людей, чому зовсім не вадить всюдисуща жартівливість Н., часом — іронічна, часом — глузлива, але скрізь міродайна. На зламі століть Н. — один з най­активніших культур. персонажів Львова: тут він створює та продюсує поезо-симфо-рок дійства, організовує й модерує фестивалі, театр. акції («Вивих», 1992; «Альтернатива», 1994; «Реберітація», 1992–94), записує і випускає аудіокасету «Неборок» (1995), плідно спів­працює з Т. Чубаєм та гуртом «Плач Єремії» тощо. 1995–99 у Львів. музеї етно­графії та худож. промислу він організував цикл твор. вечорів ві­домих діячів літ-ри і мистецтва під спіл. на­звою «Третє тисячолі­т­тя» (загалом їх від­булося 58).

Завантажити статтю