НЕЙТРАЛІТЕ́Т. У загальному значен­ні терміном «нейтралітет» (від лат. neuter — ні той, ні інший) по­значають позицію держави, що не пере­буває у стані війни з воюючими сторонами і не бере участі у воєн­них діях; у більш конкретному — особливий статус держави, що перед­бачає комплекс прав, обовʼязків та привілеїв, ви­значених у між­народному праві (нейтралітет мають поважати і воюючі сторони, і нейтральні держави). Виникне­н­ня та роз­виток ін­ституту нейтралітету у між­народному праві є результатом тривалого історичного процесу, під час якого його зміст змінювався, від­дзеркалюючи ставле­н­ня держав до викори­ста­н­ня сили у між­народних від­носинах. 

Зародже­н­ня поня­т­тя «нейтралітет» повʼязане з дво­сторон­німи договорами, згідно з якими жодна сторона договору не повин­на надавати допомогу ворогам іншої сторони, якщо одна зі сторін бере участь у війні. Сам термін зʼявився на початку 17 столі­т­тя, його систематична доктрина — у 18 століт­ті, коли нейтралітет став предметом дослідже­н­ня нідерландського право­знавця К. Бейнкерсгука та швейцарського право­знавця Е. Ват­теля, на праці яких у той період орієнтувалися у практичній між­народній правовій діяльності. Від­тоді теорія і практика обʼ­єд­налися у ви­знан­ні прав держав триматися осторонь від війни та їхнього обовʼязку бути у такому випадку не­упередженими щодо воюючих сторін. У 19 століт­ті нейтралітет роз­вивався значно інтенсивніше, ніж за всю попередню історію, що повʼязане насамперед із великою роллю США як нейтральної держави у наполеонівських війнах, у яких Велика Британія ви­ступала проти Наполеона та його континентальних сателітів. Уряд США від­мовився до­зволити будівництво та озброє­н­ня на своїй території кораблів, а також набір ново­бранців з числа американських громадян для служби на боці воюючих сторін. Водночас Велика Британія намагалася блокувати нейтральну торгівлю з Францією, тому багато норм щодо прав нейтральних і воюючих держав роз­вивалися як ком­промісні ріше­н­ня між інтересами США та Великої Британії. Важливими факторами, що сприяли роз­витку нейтралітету у 19 століт­ті, була нейтралізація на по­стійній основі Швейцарії (1815), Бельгії (1839), Люксембурґу (1867). Нейтральні держави отримали можливість під­тримувати необмежені торговельні звʼязки з воюючими країнами без втягне­н­ня у війну. Крім того, оскільки війни у той час мали обмежені цілі, нейтральні держави не від­чували значного ризику або за­грози, доки дотримувалися нейтрального статусу. Більшість норм нейтралітету, що містилася у між­народних актах, серед яких — Паризька декларація про право морської війни 1856, Гаазька конвенція про права та обовʼязки нейтральних держав та осіб у сухопутній війні 1907, Гаазька конвенція про права та обовʼязки нейтральних держав у морській війні 1907 (див. Гаазькі конвенції про закони та звичаї війни 1899 і 1907), Лондонська декларація про право морської війни 1909 та ін., набули значе­н­ня загальнови­знаних норм між­народного права. Ці норми покладали на нейтральні держави обовʼязки не брати участі у війні між іншими державами, не­упередженості щодо воюючих сторін та захисту їхнього нейтралітету проти будь-яких спроб викори­стати нейтральну територію при проведен­ні воєн­них операцій. Від­повід­но обовʼязки воюючих сторін полягали у повазі до територіальної цілісності нейтральних держав, утриман­ні від дій, що можуть послабити їхній суверенітет, до­зволі веде­н­ня звичайної торгівлі нейтральними державами з воюючими сторонами з дотрима­н­ням обмежень щодо контрабанди, блокади та на­да­н­ня послуг, що виходять за межі нейтралітету. 

Однак під час 1-ї світової війни, що пере­росла у тотальну, більшість ви­знаних норм нейтралітету засвідчили свою за­старілість, оскільки у багатьох випадках їх грубо порушували; замість під­трима­н­ня нейтральності держав вони сприяли втягнен­ню їх у війну (напр., США у 1917). За словами президента США Т.-В. Вільсона, нейтралітет «був скоріше неможливим у дійсності і скоріше небажаним у праві». У свою чергу 2-а світова війна стала пере­конливим доказом архаїзму попередньої концепції нейтралітету. Нейтральний статус був навіть небезпечніший, ніж статус воюючих сторін. Нацистська Німеч­чина 1940 здійснила агресію проти нейтральних Норвегії, Данії, Нідерландів, Бельгії, Люксембурґу і довела, що більш ефективними можуть бути угоди про спільну оборону. Результатом стало зро­ста­н­ня могутності Німеч­чини в Європі, внаслідок чого Італія вступила у війну на її боці. Все це опосередковано під­штовхнуло Японію роз­почати воєн­ні дії у Тихому океані. Нейтралітет не сприяв упорядкованості між­народних від­носин — досвід Ліги Націй у 1920–40 роках довів, що ін­ститут нейтралітету повністю несумісний з під­трима­н­ням у між­народних від­носинах закон­ності або панува­н­ня права. Фактично нейтралітет зруйнував цю між­народну організацію, що ви­ступала за колективну без­пеку як одну зі своїх основних цілей, замість незалежних дій суверен­них держав. Статут ООН, прийнятий 1945, заборонив війну як засіб виріше­н­ня між­народних спорів і, разом із ви­зна­н­ням її роз­вʼяза­н­ня між­народним злочином, встановив універсальну систему колективної без­пеки поряд із далек­осяжними обмеже­н­нями права держав звертатися до збройної сили у випадку само­оборони, що по­ставлено під контроль Ради Без­пеки ООН. Агресія проти однієї держави тепер означає потенційну агресію проти інших держав. Виходячи з цього, Статут ООН покладає обовʼязок на всіх членів організації надавати їй «всебічну допомогу в усіх діях, до яких вона вдається від­повід­но до цього Статуту, і утримуватися від на­да­н­ня допомоги будь-якій державі, проти якої ООН за­стосовує дії превентивного або примусового характеру». Більш того, пункт 6 стат­ті 2 покладає на ООН обовʼязок забезпечити, щоб «держави, які не є її членами, діяли у від­повід­ності з цими принципами, на­скільки це може виявитися необхідним для під­трима­н­ня між­народного миру і без­пеки». Згідно зі стат­тею 25, члени організації зобовʼязані під­корятися ріше­н­ням Ради Без­пеки ООН і виконувати їх. Отже, ці положе­н­ня разом із положе­н­нями статей 41–43 Статуту ООН зводять нанівець ідею нейтралітету як юридичної системи.

У період «холодної війни» деякі держави, насамперед ті, що звільнилися від колоніалізму, проголошували свій нейтралітет щодо проти­стоя­н­ня між США і СРСР разом із їхніми союзниками, однак така практика не дала остаточної від­повіді на пита­н­ня про сумісність окремих видів нейтралітету зі Статутом ООН. Заверше­н­ня «холодної війни» на­прикінці 1980-х років і виникне­н­ня нових політико-правових реалій у взаємовід­носинах держав у між­народному спів­товаристві залишило ще менше можливостей для існува­н­ня навіть обмежених видів нейтралітету. Але це не означає, що держави, керуючись своїми національними інтересами, не можуть проголошувати себе по­стійно нейтральними, як це зробила, напр., Україна у Декларації про державний суверенітет України, а згодом закріпила цей статус у законі. Такий нейтралітет жодним чином не ставив під сумнів зобовʼяза­н­ня України як члена ООН із питань під­трима­н­ня миру та без­пеки і означав лише її суверен­не право не брати участь у будь-яких між­народних військово-політичних союзах. Однак нейтралітет був взятий нею в одно­сторон­ньому порядку, тому в такому ж порядку 2014 Україна в інтересах власної без­пеки від­мовилася від статусу нейтральної держави. 1962 у Женеві прийнято Декларацію про нейтралітет Лаосу, 1981 Мальта ухвалила Декларацію про по­стійний нейтралітет, а 1991 на Паризькій конференції було під­писано угоду про статус Камбоджі як по­стійно нейтральної держави. 1995 у Турк­мені­стані прийнято кон­ституційний закон про по­стійний нейтралітет, під­триманий резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, у якій вміщено заклик до всіх держав поважати і під­тримувати цей статус, а також незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни. Під­писа­н­ня договору про ЄС (див. Маастрихтський договір 1992) започаткувало нову еру спів­робітництва європейських держав. У процесі руху в напрямі все тіснішого економічного і політичного союзу, спільної зовнішньої та без­пекової політики, про­блема нейтралітету стала предметом обговоре­н­ня в ЄС у звʼязку з бажа­н­ням при­єд­натися до за­значеної політики нових членів, що мали статус по­стійно нейтральних держав. Цей статус не став пере­шкодою для вступу до ЄС Австрії, Фінляндії, Швеції, хоча офіційно він не був ви­знаний таким, що звільняє ці країни від зобовʼязань стосовно викона­н­ня у повному обсязі Маастрихтського договору 1992. Водночас усі держави-члени ЄС зберігають можливість для проведе­н­ня власної зовнішньої політики та політики у сфері оборони, що випливає з їхнього суверенітету, і, отже, дотримуватися ознак політики нейтралітету. Але нейтралітет цих країн необхідно адаптувати до нових реалій, зумовлених процесом європейської інтеграції та змін у між­народному спів­товаристві загалом. Нейтралітет є наочним прикладом того, як позитивні норми між­народного права виникають, роз­виваються і зникають унаслідок докорін­них змін у між­народних від­носинах. Однак нейтралітет продовжує зберігатися як право нейтральної держави у між­народному гуманітарному праві, що здійснюється у період збройних конфліктів та в операціях з під­трима­н­ня миру ООН.