Нейтралітет

НЕЙТРАЛІТЕ́Т У заг. значенні терміном «Н.» (від лат. neuter — ні той, ні інший) позначають позицію держави, що не перебуває у стані вій­ни з воюючими сторонами і не бере участі у воєн. діях; у більш конкретному — особл. статус держави, що передбачає комплекс прав, обо­в’язків та привілеїв, визначених у міжнар. праві (Н. мають поважати і воюючі сторони, і нейтрал. держави). Виникнення та розвиток інституту Н. у міжнар. праві є результатом тривалого істор. процесу, під час якого його зміст змінювався, віддзеркалюючи ставлення держав до використання сили у міжнар. відносинах. Зародження поняття «Н.» пов’язане з двосторон. договорами, згідно з якими жодна сторона договору не повинна надавати допомогу ворогам ін. сторони, якщо одна зі сторін бере участь у вій­ні. Сам термін з’явився на поч. 17 ст., його системат. доктрина — у 18 ст., коли Н. став предметом дослідж. нідерланд. правознавця К. Бейнкерсгука та швейцар. правознавця Е. Ваттеля, на праці яких у той період орієнтувалися у практ. міжнар. правовій діяльності. Відтоді теорія і практика об’єдналися у визнанні прав держав триматися осторонь від вій­ни та їхнього обов’язку бути у такому випадку неупередженими щодо воюючих сторін. У 19 ст. Н. розвивався значно інтенсивніше, ніж за всю попередню історію, що по­в’язане насамперед із великою роллю США як нейтрал. держави у наполеонів. вій­нах, у яких Велика Британія виступала проти Наполеона та його континентал. сателітів. Уряд США відмовився дозволити будівництво та озброєння на своїй тер. кораблів, а також набір новобранців з числа амер. громадян для служби на боці воюючих сторін. Водночас Велика Британія намагалася блокувати нейтрал. торгівлю з Францією, тому багато норм щодо прав нейтрал. і воюючих держав розвивалися як компромісні рішення між інтересами США та Великої Британії. Важливими факторами, що сприяли розвитку Н. у 19 ст., була нейтралізація на постій. основі Швейцарії (1815), Бельгії (1839), Люксембурґу (1867). Нейтрал. держави отримали можливість підтримувати необмежені торг. зв’язки з воюючими країнами без втягнення у вій­ну. Крім того, оскільки вій­ни у той час мали обмежені цілі, нейтрал. держави не відчували знач. ризику або загрози, доки дотримувалися нейтрал. статусу. Більшість норм Н., що містилася у міжнар. актах, серед яких — Париз. декларація про право мор. вій­ни 1856, Гаазька конвенція про права та обов’яз­ки нейтрал. держав та осіб у сухопут. вій­ні 1907, Гаазька конвенція про права та обов’язки нейтрал. держав у мор. вій­ні 1907 (див. Гаазькі конвенції про закони та звичаї вій­ни 1899 і 1907), Лондон. декларація про право мор. вій­ни 1909 та ін., набули значення заг.-визнаних норм міжнар. права. Ці норми покладали на нейтрал. держави обов’язки не брати участі у вій­ні між ін. державами, неупередженості щодо воюючих сторін та захисту їхнього Н. проти будь-яких спроб використати нейтрал. тер. при проведенні воєн. операцій. Відповідно обов’язки воюючих сторін полягали у повазі до територ. цілісності нейтрал. держав, утриманні від дій, що можуть послабити їхній суверенітет, дозволі ведення звич. торгівлі нейтрал. державами з воюючими сторонами з дотриманням обмежень щодо контрабанди, блокади та надання послуг, що виходять за межі Н. Однак під час 1-ї світової вій­ни, що переросла у тотальну, більшість визнаних норм Н. засвідчили свою застарілість, оскільки у багатьох випадках їх грубо порушували; замість підтримання нейтральності держав вони сприяли втягненню їх у вій­ну (напр., США у 1917). За словами президента США Т.-В. Вільсона, Н. «був скоріше неможливим у дійсності і скоріше небажаним у праві». У свою чергу 2-а світова вій­на стала переконливим доказом архаїзму поперед. концепції Н. Нейтрал. статус був навіть небезпечніший, ніж статус воюючих сторін. Нацист. Німеччина 1940 здійснила агресію проти нейтрал. Норвегії, Данії, Нідерландів, Бельгії, Люксембурґу і довела, що більш ефектив. можуть бути угоди про спільну оборону. Результатом стало зростання могутності Німеччини в Європі, внаслідок чого Італія вступила у вій­ну на її боці. Все це опосередковано підштовхнуло Японію розпочати воєнні дії у Тихому океані. Н. не сприяв упорядкованості міжнар. відносин — досвід Ліги Націй у 1920–40 довів, що інститут Н. повністю несумісний з підтриманням у міжнар. відносинах законності або панування права. Фактично Н. зруйнував цю міжнар. організацію, що виступала за колективну безпеку як одну зі своїх осн. цілей, замість незалеж. дій суверен. держав. Статут ООН, прийнятий 1945, заборонив вій­ну як засіб вирішення міжнар. спорів і, разом із визнанням її розв’язання міжнар. злочином, встановив універсал. систему колектив. безпеки поряд із далекосяж. обмеженнями права держав звертатися до зброй. сили у випадку самооборони, що поставлено під контроль Ради Безпеки ООН. Агресія проти однієї держави тепер означає потенц. агресію проти ін. держав. Виходячи з цього, Статут ООН покладає обов’язок на всіх чл. організації надавати їй «всебічну допомогу в усіх діях, до яких вона вдається відповідно до цього Статуту, і утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, проти якої ООН застосовує дії превентивного або примусового характеру». Більш того, пункт 6 статті 2 покладає на ООН обо­в’язок забезпечити, щоб «держави, які не є її членами, діяли у відповідності з цими принципами, наскільки це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру і безпеки». Згідно зі статтею 25, чл. організації зобо­в’язані підкорятися рішенням РБ ООН і виконувати їх. Отже, ці положення разом із положеннями статей 41–43 Статуту ООН зводять нанівець ідею Н. як юрид. системи. У період «холодної вій­ни» деякі держави, насамперед ті, що звільнилися від колоніалізму, проголошували свій Н. щодо протистояння між США і СРСР разом із їхніми союзниками, однак така практика не дала остаточ. відповіді на питання про сумісність окремих видів Н. зі Статутом ООН. Завершення «холодної вій­ни» наприкінці 1980-х рр. і виникнення нових політ.-правових реалій у взаємовідносинах держав у міжнар. співтоваристві залишило ще менше можливостей для існування навіть обмежених видів Н. Але це не означає, що держави, керуючись своїми нац. інтересами, не можуть проголошувати себе постійно нейтрал., як це зробила, напр., Україна у Декларації про державний суверенітет України, а згодом закріпила цей статус у законі. Такий Н. жодним чином не ставив під сумнів зобов’язання України як чл. ООН із питань підтримання миру та безпеки і означав лише її суверенне право не брати участь у будь-яких міжнар. військ.-політ. союзах. Однак Н. був взятий нею в односторон. порядку, тому в такому ж порядку 2014 Україна в інтересах влас. безпеки відмовилася від статусу нейтрал. держави. 1962 у Женеві прийнято Декларацію про Н. Лаосу, 1981 Мальта ухвалила Декларацію про постій. Н., а 1991 на Париз. конф. було підписано угоду про статус Камбоджі як постій. нейтрал. держави. 1995 у Туркменістані прийнято конституц. закон про постій. Н., підтриманий резолюцією ГА ООН, у якій вміщено заклик до всіх держав поважати і підтримувати цей статус, а також незалежність, суверенітет і територ. цілісність країни. Підписання договору про ЄС (див. Маастрихтський договір 1992) започаткувало нову еру співробітництва європ. держав. У процесі руху в напрямі все тіснішого екон. і політ. союзу, спіл. зовн. та безпек. політики, проблема Н. стала предметом обговорення в ЄС у зв’язку з бажанням приєднатися до зазнач. політики нових чл., що мали статус постій. нейтрал. держав. Цей статус не став перешкодою для вступу до ЄС Австрії, Фінляндії, Швеції, хоча офіційно він не був визнаний таким, що звільняє ці країни від зобов’язань стосовно виконання у повному обсязі Маас­трихт. договору 1992. Водночас усі держави-чл. ЄС зберігають можливість для проведення влас. зовн. політики та політики у сфері оборони, що випливає з їхнього суверенітету, і, отже, дотримуватися ознак політики Н. Але Н. цих країн необхідно адаптувати до нових реалій, зумовлених процесом європ. інтеграції та змін у міжнар. співтоваристві загалом. Н. є наоч. прикладом того, як позитивні норми міжнар. права виникають, розвиваються і зникають унаслідок докорін. змін у міжнар. відносинах. Однак Н. продовжує зберігатися як право нейтрал. держави у міжнар. гуманітар. праві, що здійснюється у період зброй. конфліктів та в операціях з підтримання миру ООН.

Завантажити статтю