Некрасов Микола Віссаріонович

НЕКРА́СОВ Микола Віс­саріонович (Некрасов Николай Вис­сарионович; 20. 10(01. 11). 1879, С.-Пе­тер­бург — 07. 05. 1940, Москва) — російський політичний діяч. Закін. С.-Пе­тербур. ін­ститут інж. шляхів сполучень (1902). Викладав у Томському технол. ін­ституті (Росія): від 1906 — в. о. екс­траординар. професор кафедри буд. механіки. Деякий час мешкав у м. Ялта (нині АР Крим). Вступив до партії кадетів, очолював її Ялтин. від­діл., пред­ставляв Таврій. губ. на установ. зʼ­їзді партії, 1909–15 — чл. її ЦК. Депутат 3-ї (1907–12) та 4-ї (1912–17) Держ. дум Рос. імперії. Входив до фракції кадетів, у листопаді 1916 обраний товаришем (заст.) голови Держ. думи. Після Лютн. революції 1917 склав законо­проект про оголоше­н­ня Росії республікою. У березні 1917 став міні­стром шляхів сполуче­н­ня Тимчас. уряду. На­прикінці червня того ж року в складі уряд. делегації разом із О. Керенським, М. Терещенком, І. Церетелі вів у Києві пере­говори з УЦР про створе­н­ня нового органу упр. — Генерального Секретаріату. В липні 1917 ви­йшов із партії кадетів, згодом виведений зі складу уряду й у вересні 1917 при­знач. генерал-губернатором Фінляндії. Після більшов. пере­вороту 1917 змінив прі­звище на Голгофський, працював у органах кооперації у м. Уфа і Казань (обидва — РФ). 1921 викритий, заарешт. і від­правлений до Москви, у травні того ж року після зу­стрічі з В. Леніним звільнений. Від­тоді — на госп. і викладац. роботах у Мос­кві. 3 листопада 1930 заарешт., 25 квітня 1931 за звинуваче­н­ням у контр­рев. діяльності засудж. до 10-ти р. таборів. В увʼязнен­ні працював в Особл. КБ із проектува­н­ня Біломоро-Балт. ка­налу. Після заверше­н­ня його будівництва 1933 до­строково звільнений. Від­тоді — спів­роб. упр. будівництва ка­налу Мос­ква–Волга (1938 за його до­строк. пуск нагородж. орденом Трудового Червоного Прапора). 13 червня 1939 заарешт., 14 квітня 1940 за звинуваче­н­нями у шкідництві та організації контр­рев. терорист. групи засудж. до роз­стрілу. Реабіліт. 1991.

Літ.: Ковалинский В. Меценаты Киева. К., 1998.

В. В. Ковалинський

Завантажити статтю