НЕКРОПОЛІ́СТИКА — історична дисципліна, що досліджує некрополі як історичні та культурні памʼятки, а також їхній інформаційний потенціал. Оскіль­ки Н. як окрема галузь історичної науки ще тільки формується (триває роз­робле­н­ня теоретичного під­ґрунтя), її дисциплінарний статус остаточно не зʼясо­ва­ний. Вона тісно повʼязана з генеалогією, біо­графістикою, просопо­графією, мистецтво­знавством, археологією, етнологією та ін. 

Перші поховальні комплекси виникли у стародавні часи внаслідок зародже­н­ня у людей культу предків. Облаштува­н­ня остан­нього притулку для небіжчиків і здійсне­н­ня складних обрядів були вдячністю душам пращурів за турботу та піклува­н­ня — оборону роду й племені від злих духів, голоду, стихійних лих тощо. Тоді ж сформувалася традиція су­проводжувати похова­н­ня тризнами, жертво­приноше­н­нями, покла­да­н­ням поховальних речей — посуду, зброї, одягу, прикрас, їжі (того, що може знадобитися у потойбічному житті). Культурну та станову належність померлих ви­значали спо­сіб і процес похова­н­ня (трупопокладе­н­ня або попереднє спалюва­н­ня, роз­міще­н­ня тіла в труні, саркофазі чи обмотува­н­ня полотном), роз­ташува­н­ня (на спині, на боці, із притиснутими до грудей ногами тощо), набір поховальних речей і вид могили (природна або рукотворна: печера, яма, курган та ін.), кількість поховань (індивідуальна чи групова могила), місце, обране для некрополя (степ, лісові галявини, горбки). 

Археологи, які досліджують стародавні похова­н­ня й некрополі, класифікують їх як ви­значне джерело, що дає можливість реконструювати економічний роз­виток людської популяції, торговельні й політичні звʼязки, військові конфлікти, особливості побуту, вірува­н­ня та світо­глядні уявле­н­ня, соціальне життя — станове роз­шарува­н­ня й тип самоорганізації тощо. Інколи спосіб похова­н­ня є основною рисою для ви­значе­н­ня культурної належності поселень певного ареалу. Найві­доміші стародавні похова­н­ня — скіфські кургани Солоха, Га­йманова Могила (див. Га­йманове курган­не поле), Товста Могила, а також словʼянські кургани, датовані 10 ст. (напр., Чорна Могила в Чернігові). Із роз­витком цивілізації та пошире­н­ням серед людства основних світових релігій, обряди поховань та організація некрополів стали більш універсальними, сформувалося кілька основних типів, зумовлених релігійними пере­кона­н­нями. По­ступово виникли й нові форми похова­н­ня — водночас зі звичними могилами отримали пошире­н­ня, особливо серед привіле­йованих верств су­спільства, мавзолеї та склепи. Для християнської традиції пре­стижним місцем для остан­нього спокою стало місце біля храму (найві­доміших людей ховали на церковному погості, а деяких з них — навіть усередині). Мавзолеї (притаман­ні для країн Сходу) та склепи (більш роз­по­всюджені серед християн західного обряду) були родин­ними похова­н­нями, де протягом кількох століть спочивали пред­ставники одного чи кількох споріднених родів (вони пере­важно добре зберігалися протягом тривалого часу). 

Роз­шарува­н­ня су­спільства зумовило поділ цвинтарів на елітні та звичайні. Могили пере­січних небіжчиків рідко існували понад 100 р., оскільки роз­виток міст та їхньої інфра­структури призводив до подорожча­н­ня землі, тому такі похова­н­ня ставали місцем спокою інших небіжчиків. Християнська традиція сприяла появі поховальних памʼятників, що нерідко ставали шедеврами мистецтва. Крім того, вони є носіями певної інформації, вираженої у символічній формі: зрізана колона — для юнаків, троянда — для дівчат, ягня — для немовлят, голубина пара — для наречених чи молодого по­друж­жя, вінки слави чи зброя — для вояків, чаша, обвита змією, — для лікарів, книга — для письмен­ників тощо. Цю інформацію доповнює вирізана по дереву чи каменю, від­лита у бронзі або виконана фарбою епітафія. Окрім імені та дат життя, вона може містити інформацію про соціальний стан, су­спільне значе­н­ня, професійні досягне­н­ня, родин­ні звʼязки. Інколи епітафія є літературним твором (часто вір­шованим), написаним ві­домими поетами на замовле­н­ня. 

У більшості європейських країн існують меморіальні некрополі, що мають значну історичну і культурну цін­ність. На деяких з них створені пантеони національної слави, де поховано найви­значніших державних, політичних, наукових, військових, культурних діячів. Серед них — Гайґетський цвинтар у Лондоні, Пер-Лашез — у Парижі, Повозки — у Варшаві, некрополь Новодівичого монастиря — у Москві, Байкове кладовище — у Києві, Личаківський цвинтар (див. «Личаківсь­кий цвинтар» Музей-заповід­ник) — у Львові та ін. Окремі пита­н­ня некрополістики у Західній Європі ви­вчали ще у 17–18 ст., однак роз­квіт наукової некрополістики припав на 2-у половину 19 — 20 ст. і по­вʼязаний із виходом фундаментального ви­да­н­ня, присвяченого національним пантеонам. Обʼєктами дослідже­н­ня науковців стали історія формува­н­ня цих кладовищ, історія окремих могил, біо­графії небіжчиків, епітафії, намогильні памʼятки. Серед фундаторів некрополістики у Російській імперії та Росії — великий князь Микола Михайлович, В. Саїтов, Б. Модзалевський, В. Шереметьєвський, В. Черно­­пʼятов. У працях російських істориків часто зу­стрічаються ві­домості про українців, похованих поза територією історичної батьківщини, і матеріали, що стосуються поховань у різних українських містах і регіонах. Активно роз­вивається сучасна російська некрополістика: ви­йшли друком праці, присвячені столичним (Москви та С.-Петербурга) і провінційним (Воронежа, Твері, Тули та ін.) некрополям; опубліковані списки похованих на російських і православних кладовищах за кордоном — у Франції, Італії, Греції, Єгипті, Швейцарії (серед похованих на цих цвинтарях багато українців). Російські дослідники акцентують увагу й на роз­виткові методики опису поховань, висвітлен­ні джерельної бази некрополістичних студій (А. Шумков, Д. Шилов, М. Талалай, І. Грезін та ін.).

Перші студії з української некрополістики належать до 1-ї половини 19 ст. і повʼязані з працями М. Берлинського, Є. Болховітінова, М. Максимовича, І. Фундуклея. Детальніше некрополістичні сюжети роз­роблені у публікаціях М. Закревського, М. Захарченка, В. Чеховського, М. Петрова. Велике значе­н­ня для наукового становле­н­ня дисципліни мали роботи вчених 1-ї половини 20 ст., зокрема М. Стельмашенка, Ф. Бахтинського, Л. Голубєвої, М. Каргера. За часів воєн­них дій 1918–20 і комуністичного режиму на землях України загинуло багато поховань і кладовищ, що мали ви­значну історичну та культурну цін­ність, у ході пограбувань дворянських маєтків зруйновано родин­ні склепи й церковні погости. У Києві знищено Аскольдову могилу — некрополь, де були поховані пред­ставники української аристократії, ві­домі науковці, письмен­ники, громадські діячі, військовики. Бурхливий роз­виток міст призвів до знесе­н­ня старовин­них кладовищ і забудови цих територій, що у країні, яка «боролася з минулим», спри­ймалося цілком природно. 

Значний поштовх українським некрополістичним дослідже­н­ням ще у радянські часи надала Л. Проценко — авторка кількох фундаментальних праць і путівників по кладовищах та багатьох статей із питань української некрополістики. 1993 на 1-му Між­народному кон­гресі некрополе­знавців (м. Вроцлав, Польща) вона вперше під­няла пита­н­ня про на­да­н­ня Байковому кладовищу та Лукʼянівському кладовищу в Києві статусу заповід­них. Цю ініціативу Л. Проценко під­тримала ЮНЕСКО, у результаті чого на Лукʼянівському цвинтарі створений заповід­ник і музей при ньому. Нині меморіали існують також на Байковому кладовищі та Личаківському цвинтарі у Львові. Одночасно з Л. Проценко у галузі некрополістики працювали А. Бойко, Ю. Квітницький-Рижов, продовжують свої дослідже­н­ня Л. Стен­нік, Н. Коваленко, І. Дивний, Ю. Ходорковський, Н. Нікітенко та ін.