НЕКРО́ПОЛЬ (від грец. υεκρός — мертвий і πόλις — місто) — могильник, кладовище. Первісно Н. називали могильники Давнього Сходу й антич. світу. У дослів. пере­кладі це «місто мертвих», що, за традицією, роз­міщували у стороні від стародав. «міст живих» (захороне­н­ня у середині міста повʼя­за­не лише з християн. поховал. традицією). Античні Н. за­звичай починалися від міських воріт і за­ймали тер., значно більшу за площу міста. До міських воріт через Н. пролягали т. зв. поховал. вулиці, вздовж яких роз­ташовували могили замож. городян, прикрашені дорогими над­гроб. памʼят­никами. Побл. воріт могли зводити кенотафи — похова­н­ня без небіжчика, який помер за межами батьківщини. На знак особл. шани до заслуг їх влаштовували за держ. кошт. Античні Н. у Пн. При­чорноморʼї (див. «Ольвія» Національний історико-археологічний заповід­ник, «Херсонес Таврійський» Національний заповід­ник, Пантікапей, Неаполь Скіфський, Німфей та ін.) по­єд­нували різноманітні ґрунтові (вирізані в ґрунті або висічені в скелі) та курган­ні поховал. споруди. За традицією, на тер. антич. Н., окрім чл. громадян. общини та їхніх родин, ховали домаш. рабів (на спеціально облаштованих сімей. ділянках) та іноземців. Поховал. обряд по­єд­нував інгумацію (трупопокладе­н­ня) та кремацію (трупоспале­н­ня), немовлят ховали в амфорах або великих горщиках. Місця для кремації (крематорії) обирали без­посередньо на тер. Н., знахідки тризн і вівтарів свідчать про наявність поминал. обрядовості. Термін «Н.» також використовують у на­звах великих давніх міських цвинтарів, де поховані ві­домі особистості (Миколаївський некрополь, Станіславський некрополь).