КОВЗАНЯ́РСЬКИЙ СПОРТ — змага­н­ня зі швидкісного бігу на ковзанах на класичні ди­станції: 500, 1000, 1500, 3000, 5000 метрів для жінок та 500, 1000, 1500, 5000, 10 000 метрів для чоловіків. Від 1924 року ковзанярський спорт — у про­грамі зимових Олімпійських ігор (серед жінок — від 1960). У 1892 році створено Між­народний союз ковзанярів (ISU), що нині налічує 84 країни. 1952 року засновано Федерацію ковзанярського спорту України. Крім чемпіонатів та кубків світу з класичних дисциплін, проводять чемпіонати світу з багатоборства: жіноче — 500, 3000, 1500, 5000 метрів; чоловіче — 500, 5000, 1500, 10 000 метрів; спринтерське — по 500 і 1000 метрів. У пів­нічних країнах популярний марафон на ковзанах на стадіонах та натуральному льоду річок, озер, ка­налів.

Ката­н­ня на ковзанах здавна освоєно людьми. У Британському музеї в Лондоні зберігаються ковзани, на яких каталися у цьому регіоні майже дві тисячі років тому. Такий самий вік ковзанів із приватної колекції почесного секретаря ISU Г. Хес­слера (зна­йдені серед пальових споруд на Женевському озері у Швейцарії). 1948 року в Казах­стані по­близу міста Ку­станай археологи роз­копали ковзани на тисячу років давніші. Проте найдревніші ковзани, яким три тисячі двісті років, зна­йдені по­близу Одеси та зберігаються у місцевому археологічному музеї. Перші ковзани зроблені з кісток тварин, з часом у кістку чи дерево почали вставляти металеві полозки, згодом вони стали суцільнометалевими з вузькою довгою полозкою від 40 до 50 сантиметрів, щільно приклепаною до носка та пʼятки шкіряного черевика. У такому взут­ті бігали понад сто років. На­прикінці двадцятого столі­т­тя зʼявилися так звані клапси, у яких полозка має з черевиком шарнірне зʼ­єд­на­н­ня у носковій частині, а задня від­кидається під час поштовху і потім повертається пружиною у вихідне положе­н­ня. Такий механізм ковзана до­зволяє подовжити від­штовхува­н­ня та задіяти сильний литковий мʼяз для збільше­н­ня швидкості. Уперше «клапси» до­зволили на 18-х зимових Олімпійських іграх (місто Наґано, Японія, 1998). Найвищі результати спортс­мени показували на високогірних ковзанках, де роз­ріджене повітря та лід із чистої гірської води сприяли роз­витку найвищих швидкостей. «Фабриками рекордів» називали ковзанки у місті Давос (Швейцарія, 1560 метрів над рівнем моря) та «Медео» у місті Алмати (Казах­стан, 1691 метр над рівнем моря), нині такими є гірські ковзанки у місті Калґарі (Канада) та Солт-Лейк-Сіті (США). Сучасні технології до­зволяють будувати криті штучні ковзанки у будь-яких кліматичних зонах, тому ковзанярський спорт пере­став бути прерогативою пів­нічних країн. В остан­ніх чемпіонатах світу брали участь іспанці, мексиканці. На двадцять перших зимових Олімпійських іграх (місто Ванкувер, Канада, 2010) чемпіоном став чорно­шкірий спортс­мен Ш. Девіс.

Чемпіонати України з ковзанярського спорту проводили ще до другої світової війни, спортс­мени брали участь у всесоюзних змага­н­нях. Значний успіх українських ковзанярів повʼязаний з О. Гончаренком, який здобув зва­н­ня абсолютного чемпіона світу з багатоборства вперше серед радянських спортс­менів (1953, 1956, 1958; на 7-х Олімпійських іграх — дві бронзові нагороди, місто Кортіна-дʼАмпец­цо, Італія, 1956). Ще пʼятеро українських ковзанярів входили до Олімпійської десятки: Ю. Кондаков (5-е місце), Є. Солунський (9-е місце; обидва — місто Лейк-Плесід, США, 1980), Т. Тарасова (8-е місце), В. Лаленкова (4-е, 6-е, 8-е місця; обидві — Сараєво, 1984), Ю. Шульга (місто Ліл­лехам­мер, Норвегія, 1994, 10-е місце). 

1976 року в Києві від­крито «Льодовий стадіон» зі штучним льодом на чотирьохсотметровій доріжці, що вивело ковзанярський спорт у країні на вищий рівень. На стадіоні проводили чемпіонати світу, Спартакіаду народів СРСР, матчі СРСР–Норвегія, СРСР–НДР. Від­криті спеціалізовані школи та від­діле­н­ня ковзанярського спорту у дитячо-юнацьких спортивних школах і школах вищої спортивної майстерності (всього 19), де працювало понад 50 тренерів. У зимовій Спартакіаді України 1981 року зі швидкісного бігу на ковзанах боролися за першість девʼять збірних команд областей України, сім команд спортивних товариств, 202 спортс­мени. 1980 року чемпіонами СРСР серед молоді стали Л. Пономаренко та Г. Колаєв та вві­йшли до складу збірної команди СРСР (тренери обох — І. Перчихін та Г. Перчихін). Абсолютним чемпіоном СРСР 1981 року був харківʼянин Є. Солунський; рекордсменами світу серед юніорів — О. Антипов, В. Гук, Ю. Шульга, Р. Пападчук. В. Гук (тренери — Н. Богомолова та С. Патоков) здобув зва­н­ня чемпіона світу серед юніорів 1985 та 1986 років. У 1977 році В. Бриндзей стала абсолютною чемпіонкою та пере­можницею на ди­станціях 500 та 1000 метрів чемпіонату світу; чемпіонами світу на окремих ди­станціях — Т. Шелехова, В. Лаленкова і Т. Тарасова; призеркою чемпіонату світу 1985 року — І. Фатєєва (тренер — П. Фуфлигін). Чемпіоном СРСР на ди­станції 1500 метрів 1991 року був Ю. Шульга (тренери — Г. та І. Перчихіни), який на остан­ніх Всесоюзних змага­н­нях у цьому ж році ви­грав велике багатоборство та встановив рекорд.

Після роз­паду СРСР та глибокої кризи початку 1990-х років зберегти штучний каток у Києві не вдалося, що при­звело до зниже­н­ня результативності спортивних досягнень українських ковзанярів. Попри це, українці не були аутсайдерами ковзанярського спорту. 1992 року Б. Уваров пере­міг на чемпіонаті світу серед юніорів на ди­станції 5 км, 1994 року С. Кон­стантинова здобула три золоті, 1998 року О. Грищенко — дві золоті медалі на європейських першостях серед юніорів. На 17-х (Ліл­лехам­мер, 1994) та 18-х (Наґано, 1998) зимових Олімпійських іграх Україна мала по шість ліцензій, проте 1994 року команду ковзанярів України скоротили до двох спортс­менів, 1998 — до чотирьох. Востан­нє українці з ковзанярського спорту брали участь у 19-х зимових Олімпійських іграх (Солт-Лейк-Сіті, 2002).

Серед найві­доміших тренерів українського ковзанярського спорту — В. Желубовський (перший тренер О. Гончаренка), О. Шелехов (тренер Т. Шелехової), Є. Авдєєв та Б. Корнілов (під­готували В. Бриндзей), В. Титов (під­готував В. Лаленкову), І. Чучмар (тренер Є. Солунського), В. Кулаков (тренер Т. Тарасової), по­друж­жя Г. та І. Перчихіних (під­готували Ю. Шульгу, О. Шульгу, С. Кон­стантинову, А. Фоміна, О. Грищенко; їхні дочки Ольга та Діана неодноразово були пере­можницями першостей та чемпіонатів України серед молоді, Діана брала участь в етапах Кубків світу 1995–1997 років). В остан­ні роки спо­стерігається занепад ковзанярського спорту в Україні. Його культивують лише у спеціалізованій школі та двох від­діле­н­нях комплексних дитячо-юнацьких спортивних шкіл у Києві, Київській області та місті Шостка Сумської області. В Україні немає жодного під­приємства, що виробляє ковзани. Спо­стерігається від­тік тренерських кадрів за кордон. Від 2000 року проводять змага­н­ня ветеранів України з ковзанярського спорту. Призерами між­народних змагань серед ветеранів стали М. Вирлеєва, Т. Івченко, В. Папулов, Г. Перчихіна, Д. Прокопчук, О. Симоненко.