Новиченко Леонід Миколайович

Визначення і загальна характеристика

НОВИЧЕ́НКО Леонід Микола­йович (18(31). 03. 1914, с. Русанівка Гадяц. пов. Полтав. губ., нині Ромен. р-ну Сум. обл. — 23. 11. 1996, Київ) — літературо­знавець, критик. Доктор філологічних наук (1959), професор (1981), академік НАНУ (1986; від 1993 — академік-секр. Від­діл. літ-ри, мови і мистецтво­знавства). Заслужений діяч науки і техніки України (1995). Респ. премія ім. Т. Шевченка (1968). Премії ім. В. Бєлінського АН СРСР (1958) та ім. І. Франка АН УРСР (1982). Член СПУ (1939). Закін. Київський університет (1939). У 1939–41 — завідувач від­ділу критики, від 1945 — відп. ред. «Літературної газети»; у роки 2-ї світової вій­ни — військ­кор; 1943–45 — відп. ред. г. «Література і мистецтво»; 1950–52 — гол. ред. ж. «Віт­чизна» (за сумісництвом). Від 1945 — в Ін­ституті літ-ри НАНУ (Київ): 1979–87 — завідувач від­ділу укр. рад. літ-ри, 1987–96 — провід­ний науковий спів­робітник Секр. правлі­н­ня СП СРСР (1959–86) та СПУ (1966–71). Автор праць з теорії «соціаліст. реалізму», історії укр. літ-ри, ви­вче­н­ня взаємозвʼязків літ-р народів СРСР і словʼян, а також числен. літ. порт­ретів письмен­ників, статей і перед­мов. Н. був пред­ставником своєї доби з виробленим комплексом від­повід. пере­конань і дій, вірив у її ідеологеми, зовні принадні, внутрішньо де­структивні для людини, нації чи літ-ри. По­глиблював ідеї свого вчителя О. Білецького, зокрема про стильові тенденції, ви­значив їхні сутнісні характеристики, об­ґрунтував критерії їх роз­ме­жува­н­ня. Від­кидаючи нац. нігілізм, вважаючи, що «художня різноманітність рад. літ-ри роз­починається з багатства її нац. форм», робив реверанси в бік по­станов компартії, як у вид. «Не ілюстрація — від­кри­т­тя!» (1967), у 1960-і рр. новаторському багатьма своїми думками й спо­стереже­н­нями. Сміливою наук. роботою була його моно­графія «Поезія і революція. Творчість П. Тичини в перші післяжовтневі роки» (1956), що пізніше за­знала пере­робок і уточнень, в якій крізь «соцреаліст.» сленґ про­ступає глибокий фаховий аналіз худож. структур поет. текс­ту. Всупереч соц. заангажованості Н., наділеному без­помилк. інтуїцією естет. чуття, вдавалося роз­кривати сутнісну специфіку письменства. Його наук. студії, попри вимушену риторику, були свіжими у свій час, деякі з них не втратили й не втратять свого значе­н­ня в укр. філології, правитимуть за зразок високої культури крит. рецепції, засвідченої 2-том. вид. творів М. Ірчана, зб. поезій В. Блакитного, О. Влизька, Є. Плужника, які він упорядкував, ста­т­тями до академ. курсів «Історії української літератури» (т. 1–8, 1967–71), ґрунт. роз­відками творчості М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, М. Ірчана, О. Довженка, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Гончара, А. Головка, М. Стельмаха, А. Малишка, Л. Первомайського та ін., глибоким ро­зумі­н­ням лірики І. Драча, Б. Олійника, Л. Талалая, В. Затуливітра, В. Стуса, І. Калинця, Т. Мельничука, В. Базилевського, А. Кичинського, В. Неборака. Н. у 1950–60-і рр. одним із перших ініціював пере­ви­да­н­ня творів ре­пресов. письменства у видавництві «Дні­про» (Київ) і їх обо­вʼязк. фахове ви­вче­н­ня. Водночас він демонстрував неослабну дослідниц. вірність таким твор. по­статям, як Т. Шевченко, П. Ти­чина, М. Рильський, аналізувати поезію яких почав ще перед вій­ною та на її початку («Поет і народ. До характеристики художнього методу в ліриці Шевченка» // «Радянська література», 1938, № 11–12; «Павло Тичина. Провід­ні ідеї творчості», 1941; «Повість про поета. Лірика М. Рильського», 1942). Ці публікації не­вдовзі набули наук.-публіцист. або моногр. об­ґрунтува­н­ня. До ви­вче­н­ня творчості Т. Шевченка він звертався по­стійно, наголошував на ви­значал. ролі поета в роз­витку укр. худож. слова, значущість шевченк. традицій. Простежуючи різні вияви естет. самобутності й непо­вторності шевченк. творчості, Н. кон­статував у поемах «геніал. творчу свободу в композиції», наявність різноманіт. стильових потоків, де панує ліричне начало, наявні «нещадно епічні “кадри”, по­єд­на­н­ня демократ. нар. просторіч­чя і хорал. музики високої мови». Вчений приділяв значну увагу ліризму Т. Шевченка, образу поета, який входить у світ. літературу як «один з найсвітліших провісників великої і вільної людини майбутнього». Н. виявляв рідкісне вмі­н­ня вловлювати істор. динаміку літ. життя, знаходив адекватну від­повідь на його не­прості запити, навіть якщо доводилося пере­глядати власні світо­глядні на­станови. Таку небезболісну, але послідовну пере­орієнтацію він пере­живав в остан­ні роки свого життя, коли на­прикінці 1980-х рр. дослідники укр. літ-ри нарешті змогли незалежно від ідеол. догм аналізувати її з позицій обʼєктив. історизму, неможливого за рад. системи. Поня­т­тя за­провадив Н., але не встиг дефініювати, повністю роз­крити його потенціал. Літературо­знавцеві було не­просто зважитися на чесну, без­ком­промісну самокритику влас. по­глядів на феномен худож. дійсності, творчу спадщину П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана та ін. Дослідник із запізне­н­ням засуджував свої «не­справедливі звинуваче­н­ня» щодо М. Хвильового, М. Куліша, шкодував, що не встигне пере­осмислити їхню творчість, мав намір упорядкувати й видати екс­перим. прозу В. Домонтовича, якою захоплювався. Пере­орієнтація Н. на обʼєктив. історизм засвідчила осмислену послідовність науковця, який прагнув на­ближе­н­ня до істини. Він створив власну літературозн. школу із жорсткою дисципліною аналіт. мисле­н­ня й високою культурою дослідниц. сві­домості, спрямованих на концептуал., адекватне тлумаче­н­ня феноменів письменства в широкому культурно-істор. аспекті, на точність і місткість рецепцій. формулювань, термінологічно не пере­обтяжених, незрідка по­жвавлених влучним, містким тропом.

Пр.: Творчість Павла Тичини. 1949; Мирослав Ірчан. 1958; Про багатство літератури. 1959; Шевченко і сучасність. 1964; Про­блеми стильової диференціації в сучасних східнословʼянських літературах. 1968; Життя як дія­н­ня. 1974; Український радянський роман. 1976; Поетичний світ Максима Рильського. 1980; Кн. 1–2. 1993; Вічно новий реалізм. 1982; Тарас Шевченко — поет, борець, людина. 1982; Ви­брані праці: В 2 т. 1984 (усі — Київ).

Літ.: Лемко Л. М. Леонід Новиченко: (До 50-річчя з дня народж.) // УМЛШ. 1964. № 4; Ільницький М. Єд­ність аналізу й синтезу // РЛ. 1983. № 3; Дончик В. Справа всього життя // УМЛШ. 1984. № 3; Гончар О., Гуцало Є., Драч І. та ін. Слово про ювіляра // Там само; Леонід Новиченко: [Некролог] // НТЕ. 1997. № 1; «Найголовніше — момент істини…». Памʼяті академіка Леоніда Новиченка. К., 2004; Ковалів Ю. Леонід Новиченко: semper tiro і його літературо­зна­вча школа // СіЧ. 2008. № 9.

Ю. І. Ковалів

Завантажити статтю