Нові ліві

Визначення і загальна характеристика

НОВІ́ ЛІ́ВІ — напрям революційної політичної думки та революційної політичної практики, що зʼявився та набув популярності в більшості країн Заходу в 1950–70-х роках. За своєю утопіч. про­грамою цей напрям виходив за межі політики та претендував на створе­н­ня альтернатив. культури, що ді­стала назву контркультура. Його трактували як радикал. руйнува­н­ня «традиц.» культури, внаслідок чого рух Н. л. мав під­креслено «вікове» забарвле­н­ня як бунт молоді проти всіх на­дбань старшого поколі­н­ня. До контркультури Н. л. належали: рок-музика, живопис поп-арту та психоделіч. живопис, лайвінґ-театр, а також певні ознаки одягу, зовнішності (довге волос­ся) та цілісної жит­тєвої поведінки. Серед ознак остан­ньої — від­верта політизованість мистецтва андерґраунду. Напр., рок-групи «Бітлз», «Пінк Флойд», «Рол­лінґ Стоунз» були актив. учасниками антивоєн. ви­ступів, а Дж. Лен­нон з дружиною Й. Оно закликав до вулич. протестів. Пік цієї течії припав на 1960-і pp. і завершився рев. пов­ста­н­нями у 64-х країнах світу, що отримали наз­ву «молодіжні революції». Найбільш ві­домі — події, що від­булися у травні 1968 в Парижі. У власне політ. сфері поштовхом для радикал. зміни на­строїв у молодіж. середовищі було по­двійне роз­чарува­н­ня — у рад. тоталітар. соціалізмі та бурж. пере­роджен­ні зх. лівих партій, їхній по­ступ. вбудованості в наявний політ. істеблішмент. Обидва різновиди бюрократ. пере­родже­н­ня комуніст. партій як на Заході, так і на Сході по­ставили перед молодим поколі­н­ням пита­н­ня про радикал. пере­гляд теор., стратег. та організац. засад лівого руху. У політ. теорії це при­звело до від­мови від спадщини Й. Сталіна та, знач. мірою, від багатьох пунктів теорії К. Маркса (див. Марксизм). Так, у Франції формуван­ню Н. л. сприяло роз­чарува­н­ня у діяльності керівництва місц. КП, яке від­верто під­тримало колоніал. вій­ни в Алжирі та Вʼєтнамі й несло від­повід­альність за стабілізацію режиму Ш. де Ґолля. Це роз­чарува­н­ня при­звело до від­мови від сталініст. ідеології та її догм і пошуків ідей. натхне­н­ня у фігурах Л. Троцького, Мао Цзедуна та А. Ґрамші. Серед очільників руху 1968 А. Кривін був троцькістом, Д. Кон-Бендіт — анархістом, А. Ґейамар — мао­їстом. На суто філос. рівні здійснено пере­гляд діалектики Ґ. Геґеля як однієї зі складових частин марксизму, зокрема його транс­цендент. під­хід замінено на іманентизм Б. Спінози. «Спінозист. ухил» був роз­винений у філософії Л. Альтюс­сера, Ж. Дельоза, А. Неґрі. Не­зважаючи на абстракт. рівень такого пере­гляду, його політ. наслідком став пере­гляд уявлень про усталеного носія рев. сві­домості, зокрема про всесвітньо-істор. місію пролетаріату як «рев. авангарду». В суто практ. контекс­ті заявлений іманентизм означав можливість для будь-якої групи (залежно від мінливої політ. ситуації) ви­ступити у цій ролі. Деякі з філософів франкфурт. школи вважали такою групою інтелігенцію. Напр., Е. Че Ґевара вважав, що таким авангардом повин­на бути маленька озброєна меншість, яка може здійснити соціаліст. революцію. Його теор. на­станови зна­йшли практ. під­твердже­н­ня в революції Ф. Кастро на Кубі 1953–59, а по­стать Е. Че Ґевари стала культовою в Європі, навіть більш культовою, ніж по­стать Л. Троцького. Інколи ці фігури по­єд­нували в ідентифікац. назві партії, зокрема молоді рев. комуністи А. Кривіна називали себе «троцько-ґеваристами». У Європі культ «партизана» змінено на фігуру «студента», проголошену найбільш «рев. класом» та яка дійсно ві­діграла най­активнішу роль у рев. подіях у Франції. Філос. пере­гляд основ рев. теорії призвів до ще більш радикал. ідеї від­сутності чіткої соц. адреси протест. груп, показовим прикладом яких ви­ступала недиференці­йов. множина в А. Неґрі, що не має ні ідентичності (народ, робітн. клас), ні однорідності (маса). В організац. аспекті такий послідов. номіналізм в умовах бюрократ. і реформіст. пере­родже­н­ня лівих партій спонукав до від­мови від парт. принципу взагалі. На думку А. Неґрі, екс­плуатовані класи повин­ні вести боротьбу проти капіталу без посередництва зовн. організацій у формі «парт. авангарду»; Г. Маркузе проти­ставляв партіям від­криті організації та автономні групи, а будь-яким обʼ­єд­на­н­ням — протестні групи-конкуренти, під­порядк. організов. спонтан­ності. Ревізія традиц. марксизму та усві­домле­н­ня сумного досвіду рад. тоталітаризму в Н. л. полягала у пере­гляді осн. мети рев. дії — злам бурж. держ. машини та захопле­н­ня влади. Замість такої стратегії сформульовано мету дезінтеграції системи, «великої від­мови» (Г. Маркузе) або перманент. спротиву (А. Неґрі), що з глобал. була зміщена на локал. і регіон. рівні. Доктрина «прямої дії», спрямов. проти будь-якого догматизму, та рев. ідеї в цих рамках пере­творювалися на перманентну партизан. боротьбу або перманент. бунт. Загалом рух Н. л. по­єд­нував як помірні інтелігент. течії, так і від­вертий екс­тремізм, зокрема чл. «Червоних бригад», які 1978 викрали і вбили колиш. премʼєр-міністра Італії А. Моро, знаходилися під ідей. впливом А. Неґрі. Після поразок рев. ви­ступів 1968, вплив Н. л. пішов на спад. Багато діячів цього руху з віком від­мовилися від рев. радикалізму та пере­творилися на пере­січ. діячів істеблішменту. Так, Д. Кон-Бендіт згодом став депутатом Європарламенту, колишні пред­ставники франкфурт. школи (насамперед Ю. Габермас) від­мовилися від радикал. критич. позицій щодо бурж. су­спільства, радикал. мао­їст А. Ґлюксман пере­йшов на ідеол. позиції ортодоксал. лібералізму та глобалізації і під­тримав прихід до влади у Франції «правого» президента Н. Саркозі. Осн. від­мін­ності між роз­робками радикал. Н. л. 1960-х рр. і сучас. пред­ставників інтелектуал. лівиці (Ж. Рансʼєр, А. Бадʼю, С. Жижек) полягають у по­єд­нан­ні лівої ідеології з рафінов. культурол. дослідж. на методол. основі пост­структуралізму.

Літ.: Бычко А. К. Критический анализ философских концепций молодежного бунтарства. К., 1985; Маркузе Г. Одновимірна людина / Пер. з англ. // Сучасна зарубіжна соц. філософія. К., 1996; М. Hard, A. Negri. Multitude: War and De­mocracy in the Age of Empire. New York, 2004.

О. К. Шевченко

Завантажити статтю