Номінація

НОМІНА́ЦІЯ (від лат. nominatio — назива­н­ня, іменува­н­ня) — творе­н­ня і надава­н­ня назв (та інших мовних по­значень) пі­знаним і вичленуваним фрагментам дійсності, тобто встановле­н­ня від­ношень по­значального і по­значуваного між певною мовною одиницею і від­повід­ним предметом (явищем, ознакою тощо); результат цього процесу, тобто сама назва; назива­н­ня як викори­ста­н­ня вже готових найменувань у процесі мовлен­нєвих актів. Від­повід­но до різного ро­зумі­н­ня номінатив. функції мовних одиниць є ширше і вужче ро­зумі­н­ня Н.: ширше — взагалі як знакової ре­презентації позамовних обʼєктів, властивої всім типам мовних знаків (реалізація ре­презентатив. функції мови, за К. Бюлером); вужче — тільки як назива­н­ня обʼєктів, тоді як указува­н­ня на них (функція дейктич. одиниць) або їх вираже­н­ня (напр., за допомогою вигуків) вважається не­власне Н. або взагалі виводиться за її межі. Комплексне ви­вче­н­ня Н. здійснюють в ономасіології. Н. (як процес творе­н­ня назв) реалізується в мові на основі влас. ресурсів і шляхом запозича­н­ня з ін. мов. У першому випадку вона здійснюється в процесах словотворе­н­ня, зміни значе­н­ня мовних одиниць і формува­н­ня пере­нос. значе­н­ня (метонімія, метафора та ін.), лексикалізації компонентів слова, словоформ, вільних сполучень слів (екс­тра, зав ‘завідувачʼ; верхи — прислівник, вершки́ — молоч. продукт; «У Георга» — назва кафе; Великдень, жалюгідний, хтозна), лексикалізації і фразеологізації вільних словосполучень (білий гриб ‘боровикʼ, хліб і сіль), роз­горта­н­ня (утворе­н­ня і комбінува­н­ня) синтакс. словосполучень для по­значе­н­ня уточнюваних, конкретизов. понять, номінат.-предикат. по­значе­н­ня подій, ситуацій у формі рече­н­ня та більших одиниць текс­ту. За формал. ознаками Н. поділяють на виражену і невиражену, на одно- і кількаслівну (просту і роз­членовану); за характером по­значуваного обʼєк­та — на Н. елементів (предметів, ознак та ін.) і Н. подій (ситуацій); за мовним рівнем номінатив. засобів — на лексичну (разом із фразеологічною), словотвірну і синтаксичну (Н. у формі синтакс. словосполуче­н­ня за­ймає проміж. статус: за обʼєктом по­значе­н­ня вона подібна до лексич. і словотвір. Н., а за власне мовними характеристиками належить до синтакс. Н.). Номінатив. засобами мови є: слово або його окреме лексичне значе­н­ня (в полісеміч. слові) — осн. номінативна одиниця; стійкі лексикалізов. й фразеологізов. словосполуче­н­ня та синтакс. кон­струкції, еквівалентні слову; синтакс. словосполуче­н­ня (високе дерево, полоти бурʼян, дуже великий), що по­значають предмет, процес, ознаку разом з їх конкретизацією (за ін. трактува­н­ням, вони є склад. на­звами, що виражають складне поня­т­тя); рече­н­ня (Світає; Зима; Селяни працюють у полі) та більші одиниці текс­ту (у влас. на­звах рече­н­ня може ви­ступати в номінатив. функції, еквівалентній слову: Дівка Воду Несе — нар. назва сузірʼя Терезів). За характером вираже­н­ня номінатив. функції слова поділяють на: а) власне-номінативні лексичні одиниці, що мають як номінативну, так і сигніфікативну (вираже­н­ня певного узагальненого поня­т­тя) функції, — це імен­ники-апелятиви (назви предметів та опредметнених у сві­домості ознак, дій, ситуацій), прикметники, дієслова, прислівники (крім за­ймен­никових), а також числівники та ін. рахункові слова: пʼять, пʼятий, упʼятьох (на від­міну від поперед. класів, що обʼ­єд­нуються функцією якіс. характеристики обʼєк­тів по­значе­н­ня, рахункові слова виконують функцію їх кількіс. характеристики). Центр. місце серед номінатив. одиниць належить імен­нику (та його еквівалентам — суб­стантивов. словам і лексикалізов. словоформам та синтакс. кон­струкціям з ін. частин мови) у позиції назив. від­мінка. Форми ін. від­мінків можуть набувати номінатив. функції за умови їх лексикалізації у функції назив. від­мінка: Покрова (церк. свято) — за походже­н­ням форма родового від­мінка імен­ника чол. роду; «Зелений байраче на яр похилився» (З нар. пісні) — форма клич. від­мінка; б) імен­ники — власні назви, номінативна функція яких полягає в ідентифікації одинич. обʼєкта серед класу однорід. обʼєктів (з під­веде­н­ням його під цей клас, але без вираже­н­ня певного узагальненого поня­т­тя про нього); в) не­власне-номінативні лексичні одиниці — за­ймен­ники й за­ймен­никові прислівники, що не називають обʼєкт, а лише вказують на нього або за­ступають його назву; г) несамо­стійно-номінативні — служб. слова, що виконують номінативну функцію лише разом із повно­знач. словами, виражаючи різноманітні від­ноше­н­ня між елементами дійсності через вираже­н­ня семант.-синтакс. від­ношень між повно­знач. словами (при­ймен­ники, сполучники), конкретизуючи в певному аспекті елемент дійсно­сті через конкретизацію повно­знач. слова (артиклі, окремі роз­ряди часток) та ін.; ґ) неномінативні — вигуки, що лише виражають емоц. та емоц.-вольові реакції на навколишню дійсність, та звуконаслідув. слова, що імітують звуки дійсності. Слово і стійке словосполуче­н­ня — готові й від­творювані номінативні знаки мови, що спів­від­носяться з по­значуваним фрагментом дійсності через опосередкува­н­ня від­повід. узагальненим поня­т­тям. Вільне словосполуче­н­ня і рече­н­ня — номінативні знаки мовле­н­ня, що спів­від­носяться з по­значуваним одинич. (не узагальненим) фрагментом дійсності через його від­ображе­н­ня в уявлен­ні мовця і в кожному акті мовле­н­ня заново створюються (комбінуються) для по­значе­н­ня того чи ін. конкрет. обʼєкта. Але в ме­жах номінатив. знаків мовле­н­ня різні одиниці по­стійно просуваються в напрямі закріпле­н­ня їх як знаків мови (залежно від складності по­значуваного явища і типовості його для носіїв даної мови). Напр., Світає, Гроза, біла хата, копати картоплю — на від­міну від «Світає, край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зу­стрічає...» (Т. Шевченко), біла сакля, копати ріпу; від­сутність вираз. меж між ап­позитив. словосполуче­н­ням як одиницею мовле­н­ня (парасолька-автомат) і аналог. складеним словом (телефон-автомат). Н. як процес творе­н­ня назв поділяють на первин­ну і вторин­ну (як у семасіол., так і в ономасіол. аспектах). У семасіол. аспекті вторин­на Н. — це викори­ста­н­ня вже наяв. мовної одиниці для нового по­значуваного, творе­н­ня словотвір. (море — моряк — морський) і лексико-семант. (море квітів) дериватів з наявністю вторин. мотивованості між твір. і похід. одиницями (на від­міну від первин. Н. — у творен­ні звуконаслідувал. слів, при редуплікації та ін. явищах первин. мотивованості, а також при запозичан­ні). В ономасіол. аспекті вторин­на Н. — це на­да­н­ня обʼєктові ще однієї назви: з ін. мотивованістю і з певною спец. метою (метонім. або метафорична Н., перифрази, евфемізми та ін.) або як транс­формація поперед. назви обʼєкта: мінеральна вода (назва у формі словосполуче­н­ня) — мінеральна (суб­стантиват), мінералка, мінвода, вода. Первин­на ономасіол. (або вторин­на семасіол.) Н. має семант. природу і здійснюється на основі встановле­н­ня в сві­домості певних від­ношень між уже зафіксованим у номінатив. арсеналі мови фрагментом дійсності й тим, що тільки фіксується. На поверх­ні мови такий процес виражається як пере­несе­н­ня (повне або часткове) назви вже ві­домого обʼєкта для найменува­н­ня новопі­знаного або новооціненого. Акти первин. Н. можуть оформлятися або від­разу як однослівна назва: Він живе (народився) в Києві ([є] родом з Києва) > Він [є] киянин, або як неоднослівна назва (результат первин. Н.), яка, в свою чергу, може по­ступово пере­творюватися на однослівну (результат вторин. Н. того самого обʼєкта). Формально (зовні) однотипні зразки словотвір. дериватів можуть бути наслідком як первин., так і вторин. Н. Напр., чорнокорінь, сухоцвіт (назви рослин з від­повід. ознаками), хлібороб — чорноклен (стягне­н­ня чорний клен), первоцвіт ‘перший цвіт рослинʼ, виконроб (від виконавець робіт); десятирічка (школа з десятиріч. строком на­вча­н­ня) — пʼятирічка (від пʼятиріч. план). Вторин­на ономасіол. Н. виявляється як скороче­н­ня і рідше як роз­шире­н­ня (табурет — табуретка) поперед. назви. Первин­на ономасіол. Н. — як одно-, так і неоднослівна — від­бувається пере­важно через стадію предикат. приписува­н­ня ознаки її певному носієві. Причому предикат слід ро­зуміти не стільки у вужчому, суто грамат. значен­ні, скільки як психол. пре­дикат, рему висловле­н­ня з наявністю най­елементарнішого психол. субʼєкта (це швидше дейктична, а не власне-номінативна одиниця). Напр., деривати водовоз, черпак, водо­стій, липень і їхні гіпотетичні предикат. схеми: Він возить воду, Цим черпають, Тут (там) стоїть вода, Тепер (тоді) цвітуть липи. Вторин­на ономасіол. Н. як транс­формація вже наяв. назви обʼєкта не привʼя­зана до однієї синтакс. позиції. Для різних функціон. різновидів мови можуть бути свої характерні моделі Н. Так, дит. мова на найранішому етапі роз­витку — набір без­афікс. номінативно-пре­дикат. знаків (слів-речень) на зразок жижа ‘вогонь; горить; гаряче (предикат); різні обʼєкти, що є гарячими і/або горятьʼ. У некодифіков. роз­мов. мовлен­ні значе­н­ня носія ознаки (особи, предмета, явища, часового від­різка) можуть набувати, зокрема: імен­ники з вихід. значе­н­ням тих понять, з якими цей носій пере­буває в певних стосунках: А що скаже медицина? (запита­н­ня до лікаря), Мені до вухо-горло-носа (до отоларинголога); при­ймен­ник.-імен­ник. кон­струкції зі значе­н­ням об­ставин місця і часу та не­узгоджених означень: Ей, на мосту!; На мосту замовкли; Зу­стріч пере­несли на після обіду; Тут з чемо­даном проходив, не бачили?; дієслова та дієслівні словосполуче­н­ня: діалектні боюся, нетронь (назви рослин); щезни, щезби ‘чортʼ; Дірки пробивати (дірко­пробивач) не в тебе?; у функції зверта­н­ня — під­рядні рече­н­ня: Рятуйся, хто може!; Здрастуйте, кого не бачив! Номінативні засоби мови найпершими реагують на зміни в житті су­спільства. У звʼязку з появою нових понять або актуалізацією певних сфер сусп. життя виникають нові номінативні одиниці. Внаслідок такої актуалізації в дію вступають дві протилежно спрямов. тенденції Н.: за Г. Шпербером, Н. як атракція (інтенсив. роз­виток номінатив. засобів даної сфери) і Н. як екс­пансія (масове викори­ста­н­ня Н. даної сфери для по­значе­н­ня понять ін. сфер). Напр., ці тенденції в їхньому екс­пресивно-метафор. вияві у військ. лексиці рад. часу: з одного боку, котел, мішок, кліщі, кільце, під­кова (назви різного роду оточень противника), з другого боку, господарчий, культурний і навіть сімейний, особистий фронт, трудова армія, командири виробництва, командні висоти в економіці. Через від­хід старих понять або дез­актуалізацію певних сфер сусп. життя зникають або пере­осмислюються наявні одиниці. Так, унаслідок втраче­н­ня аграр. сектором свого колиш. значе­н­ня ві­ді­йшло до пасив. словника багато слів, що конкретизували назви робочих тварин: віл — голубань, галій (за мастю), ґулий (без­рогий), козій, коцюба (за ви­глядом рогів) та ін. У звʼязку з тим, що наявні мовні засоби недо­статньо задовольняють комунікат. та екс­пресивні потреби мовного колективу, певна частина номінатив. фонду весь час оновлюється незалежно від змін у світі обʼєктів Н. (напр., серед словотвір. моделей 20 ст. — бурхливий роз­виток абревіації). Лексична і словотвірна Н. від­ображає як рух людського пі­зна­н­ня від більш до менш помітного і ві­домого, від наявного до нового, тобто етапи пі­зна­н­ня навколиш. дійсності, так і етапи практ. освоє­н­ня цієї дійсності. Напр., H. морської флори та фауни, вод. транс­порту «суходільними» іменами: морська капуста, морський заєць, річковий трамвай, водні лижі; Н. засобів повітр. транс­порту на­звами вод. транс­порту: повітряний флот, летючий корабель (з казки). Поня­т­тя «більш помітного і ві­домого» як вихід. пункт пі­зна­н­ня і, від­повід­но, Н. — це органічна і взаємодоповнювал. єд­ність двох моментів: як того, що легше і швидше фіксується органами чуття (біол.-фізіол. аспект), так і того, що потрібніше, важливіше субʼєктові в соц.-праг­матич. плані.

Завантажити статтю