Номінація

НОМІНА́ЦІЯ (від лат. nominatio — називання, іменування) — творення і надавання назв (та інших мовних позначень) пізнаним і вичленуваним фрагментам дійсності, тобто встановлення відношень позначального і позначуваного між певною мовною одиницею і відповідним предметом (явищем, ознакою тощо); результат цього процесу, тобто сама назва; називання як використання вже готових найменувань у процесі мовленнєвих актів. Відповідно до різного розуміння номінатив. функції мовних одиниць є ширше і вужче розуміння Н.: ширше — взагалі як знакової репрезентації позамовних об’єктів, властивої всім типам мовних знаків (реалізація репрезентатив. функції мови, за К. Бюлером); вужче — тільки як називання об’єктів, тоді як указування на них (функція дейктич. одиниць) або їх вираження (напр., за допомогою вигуків) вважається невласне Н. або взагалі виводиться за її межі. Комплексне вивчення Н. здійснюють в ономасіології. Н. (як процес творення назв) реалізується в мові на основі влас. ресурсів і шляхом запозичання з ін. мов. У першому випадку вона здійснюється в процесах словотворення, зміни значення мовних одиниць і формування перенос. значення (метонімія, метафора та ін.), лексикалізації компонентів слова, словоформ, вільних сполучень слів (екстра, зав ‘завідувач’; верхи — прислівник, вершки́ — молоч. продукт; «У Георга» — назва кафе; Великдень, жалюгідний, хтозна), лексикалізації і фразеологізації вільних словосполучень (білий гриб ‘боровик’, хліб і сіль), розгортання (утворення і комбінування) синтакс. словосполучень для позначення уточнюваних, конкретизов. понять, номінат.-предикат. позначення подій, ситуацій у формі речення та більших одиниць тексту. За формал. ознаками Н. поділяють на виражену і невиражену, на одно- і кількаслівну (просту і розчленовану); за характером позначуваного об’єкта — на Н. елементів (предметів, ознак та ін.) і Н. подій (ситуацій); за мовним рівнем номінатив. засобів — на лексичну (разом із фразеологічною), словотвірну і синтаксичну (Н. у формі синтакс. словосполучення займає проміж. статус: за об’єктом позначення вона подібна до лексич. і словотвір. Н., а за власне мовними характеристиками належить до синтакс. Н.). Номінатив. засобами мови є: слово або його окреме лексичне значення (в полісеміч. слові) — осн. номінативна одиниця; стійкі лексикалізов. й фразеологізов. словосполучення та синтакс. конструкції, еквівалентні слову; синтакс. словосполучення (високе дерево, полоти бур’ян, дуже великий), що позначають предмет, процес, ознаку разом з їх конкретизацією (за ін. трактуванням, вони є склад. назвами, що виражають складне поняття); речення (Світає; Зима; Селяни працюють у полі) та більші одиниці тексту (у влас. назвах речення може виступати в номінатив. функції, еквівалентній слову: Дівка Воду Несе — нар. назва сузір’я Терезів). За характером вираження номінатив. функції слова поділяють на: а) власне-номінативні лексичні одиниці, що мають як номінативну, так і сигніфікативну (вираження певного узагальненого поняття) функції, — це іменники-апелятиви (назви предметів та опредметнених у свідомості ознак, дій, ситуацій), прикметники, дієслова, прислівники (крім займенникових), а також числівники та ін. рахункові слова: п’ять, п’ятий, уп’ятьох (на відміну від поперед. класів, що об’єднуються функцією якіс. характеристики об’єктів позначення, рахункові слова виконують функцію їх кількіс. характеристики). Центр. місце серед номінатив. одиниць належить іменнику (та його еквівалентам — субстантивов. словам і лексикалізов. словоформам та синтакс. конструкціям з ін. частин мови) у позиції назив. відмінка. Форми ін. відмінків можуть набувати номінатив. функції за умови їх лексикалізації у функції назив. відмінка: Покрова (церк. свято) — за походженням форма родового відмінка іменника чол. роду; «Зелений байраче на яр похилився» (З нар. пісні) — форма клич. відмінка; б) іменники — власні назви, номінативна функція яких полягає в ідентифікації одинич. об’єкта серед класу однорід. об’єктів (з підведенням його під цей клас, але без вираження певного узагальненого поняття про нього); в) невласне-номінативні лексичні одиниці — займенники й займенникові прислівники, що не називають об’єкт, а лише вказують на нього або заступають його назву; г) несамостійно-номінативні — служб. слова, що виконують номінативну функцію лише разом із повнознач. словами, виражаючи різноманітні відношення між елементами дійсності через вираження семант.-синтакс. відношень між повнознач. словами (прийменники, сполучники), конкретизуючи в певному аспекті елемент дійсності через конкретизацію повнознач. слова (артиклі, окремі розряди часток) та ін.; ґ) неномінативні — вигуки, що лише виражають емоц. та емоц.-вольові реакції на навколишню дійсність, та звуконаслідув. слова, що імітують звуки дійсності. Слово і стійке словосполучення — готові й відтворювані номінативні знаки мови, що співвідносяться з позначуваним фрагментом дійсності через опосередкування відповід. узагальненим поняттям. Вільне словосполучення і речення — номінативні знаки мовлення, що співвідносяться з позначуваним одинич. (не узагальненим) фрагментом дійсності через його відображення в уявленні мовця і в кожному акті мовлення заново створюються (комбінуються) для позначення того чи ін. конкрет. об’єкта. Але в межах номінатив. знаків мовлення різні одиниці постійно просуваються в напрямі закріплення їх як знаків мови (залежно від складності позначуваного явища і типовості його для носіїв даної мови). Напр., Світає, Гроза, біла хата, копати картоплю — на відміну від «Світає, край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає...» (Т. Шевченко), біла сакля, копати ріпу; відсутність вираз. меж між аппозитив. словосполученням як одиницею мовлення (парасолька-автомат) і аналог. складеним словом (телефон-автомат). Н. як процес творення назв поділяють на первинну і вторинну (як у семасіол., так і в ономасіол. аспектах). У семасіол. аспекті вторинна Н. — це використання вже наяв. мовної одиниці для нового позначуваного, творення словотвір. (море — моряк — морський) і лексико-семант. (море квітів) дериватів з наявністю вторин. мотивованості між твір. і похід. одиницями (на відміну від первин. Н. — у творенні звуконаслідувал. слів, при редуплікації та ін. явищах первин. мотивованості, а також при запозичанні). В ономасіол. аспекті вторинна Н. — це надання об’єктові ще однієї назви: з ін. мотивованістю і з певною спец. метою (метонім. або метафорична Н., перифрази, евфемізми та ін.) або як трансформація поперед. назви об’єкта: мінеральна вода (назва у формі словосполучення) — мінеральна (субстантиват), мінералка, мінвода, вода. Первинна ономасіол. (або вторинна семасіол.) Н. має семант. природу і здійснюється на основі встановлення в свідомості певних відношень між уже зафіксованим у номінатив. арсеналі мови фрагментом дійсності й тим, що тільки фіксується. На поверхні мови такий процес виражається як перенесення (повне або часткове) назви вже відомого об’єкта для найменування новопізнаного або новооціненого. Акти первин. Н. можуть оформлятися або відразу як однослівна назва: Він живе (народився) в Києві ([є] родом з Києва) > Він [є] киянин, або як неоднослівна назва (результат первин. Н.), яка, в свою чергу, може поступово перетворюватися на однослівну (результат вторин. Н. того самого об’єкта). Формально (зовні) однотипні зразки словотвір. дериватів можуть бути наслідком як первин., так і вторин. Н. Напр., чорнокорінь, сухоцвіт (назви рослин з відповід. ознаками), хлібороб — чорноклен (стягнення чорний клен), первоцвіт ‘перший цвіт рослин’, виконроб (від виконавець робіт); десятирічка (школа з десятиріч. строком навчання) — п’ятирічка (від п’ятиріч. план). Вторинна ономасіол. Н. виявляється як скорочення і рідше як розширення (табурет — табуретка) поперед. назви. Первинна ономасіол. Н. — як одно-, так і неоднослівна — відбувається переважно через стадію предикат. приписування ознаки її певному носієві. Причому предикат слід розуміти не стільки у вужчому, суто грамат. значенні, скільки як психол. предикат, рему висловлення з наявністю найелементарнішого психол. суб’єкта (це швидше дейктична, а не власне-номінативна одиниця). Напр., деривати водовоз, черпак, водостій, липень і їхні гіпотетичні предикат. схеми: Він возить воду, Цим черпають, Тут (там) стоїть вода, Тепер (тоді) цвітуть липи. Вторинна ономасіол. Н. як трансформація вже наяв. назви об’єкта не прив’язана до однієї синтакс. позиції. Для різних функціон. різновидів мови можуть бути свої характерні моделі Н. Так, дит. мова на найранішому етапі розвитку — набір безафікс. номінативно-предикат. знаків (слів-речень) на зразок жижа ‘вогонь; горить; гаряче (предикат); різні об’єкти, що є гарячими і/або горять’. У некодифіков. розмов. мовленні значення носія ознаки (особи, предмета, явища, часового відрізка) можуть набувати, зокрема: іменники з вихід. значенням тих понять, з якими цей носій перебуває в певних стосунках: А що скаже медицина? (запитання до лікаря), Мені до вухо-горло-носа (до отоларинголога); прийменник.-іменник. конструкції зі значенням обставин місця і часу та неузгоджених означень: Ей, на мосту!; На мосту замовкли; Зустріч перенесли на після обіду; Тут з чемоданом проходив, не бачили?; дієслова та дієслівні словосполучення: діалектні боюся, нетронь (назви рослин); щезни, щезби ‘чорт’; Дірки пробивати (діркопробивач) не в тебе?; у функції звертання — підрядні речення: Рятуйся, хто може!; Здрастуйте, кого не бачив! Номінативні засоби мови найпершими реагують на зміни в житті суспільства. У зв’язку з появою нових понять або актуалізацією певних сфер сусп. життя виникають нові номінативні одиниці. Внаслідок такої актуалізації в дію вступають дві протилежно спрямов. тенденції Н.: за Г. Шпербером, Н. як атракція (інтенсив. розвиток номінатив. засобів даної сфери) і Н. як експансія (масове використання Н. даної сфери для позначення понять ін. сфер). Напр., ці тенденції в їхньому експресивно-метафор. вияві у військ. лексиці рад. часу: з одного боку, котел, мішок, кліщі, кільце, підкова (назви різного роду оточень противника), з другого боку, господарчий, культурний і навіть сімейний, особистий фронт, трудова армія, командири виробництва, командні висоти в економіці. Через відхід старих понять або дезактуалізацію певних сфер сусп. життя зникають або переосмислюються наявні одиниці. Так, унаслідок втрачення аграр. сектором свого колиш. значення відійшло до пасив. словника багато слів, що конкретизували назви робочих тварин: віл — голубань, галій (за мастю), ґулий (безрогий), козій, коцюба (за виглядом рогів) та ін. У зв’язку з тим, що наявні мовні засоби недостатньо задовольняють комунікат. та експресивні потреби мовного колективу, певна частина номінатив. фонду весь час оновлюється незалежно від змін у світі об’єктів Н. (напр., серед словотвір. моделей 20 ст. — бурхливий розвиток абревіації). Лексична і словотвірна Н. відображає як рух людського пізнання від більш до менш помітного і відомого, від наявного до нового, тобто етапи пізнання навколиш. дійсності, так і етапи практ. освоєння цієї дійсності. Напр., H. морської флори та фауни, вод. транспорту «суходільними» іменами: морська капуста, морський заєць, річковий трамвай, водні лижі; Н. засобів повітр. транспорту назвами вод. транспорту: повітряний флот, летючий корабель (з казки). Поняття «більш помітного і відомого» як вихід. пункт пізнання і, відповідно, Н. — це органічна і взаємодоповнювал. єдність двох моментів: як того, що легше і швидше фіксується органами чуття (біол.-фізіол. аспект), так і того, що потрібніше, важливіше суб’єктові в соц.-прагматич. плані.

Розмір шрифту

Номінація

Рекомендована література

Інформація про статтю