Неліпине
Визначення і загальна характеристика
НЕЛІ́ПИНЕ — село Мукачівського (до липня 2020 — Свалявського) району Закарпатської області. З Неліпин. (підпорядк. села Вовчий і Сасівка) та Ганьковиц. сільс. рад утвор. Неліпин. громаду (127,9 км2, 5324 особи). Н. знаходиться у місці впадіння р. Віча в Латорицю (бас. Дунаю), за 73 км від обл. центру та 3 км від м. Свалява. Площа 5,47 км2. За переписом насел. 2001, проживали 3554 особи; станом на 2019 — понад 3,6 тис. осіб; переважно українці. Залізнична станція. У Н. досліджено неоліт. поселення. У давнину на цих землях росло багато лип. З навколиш. сіл тут заготовляли липові скалки (приходили «на липино»), що ставили в посуд з олією та використовували їх як гніт. Село вперше згадується у писем. джерелах 1430. Від 16 ст. входило до складу Трансільван. князівства. В Урбан. описі 1641 фігурувало під назвою Нолліпена. Під час військ. походів угор. держ. діячів Ракоці та Текелі кількість жит. села значно скоротилася. 1691 тут було 13, 1749 — 30 дворів. Від поч. 18 ст. — у складі Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина). Тривалий час Н. належало графам Шенборнам, які у серед. 18 ст. ініціювали вивчення лікув. властивостей місц. мінерал. вод. Згодом сюди на лікування почали масово приїжджати аристократи. На поч. 19 ст. тут упорядковано купелі, що постійно розширювали та модернізували. Під час заснування Неліпин. курорту був закладений липовий парк, що став своєрід. візит. карткою. Неліпин. воду рекомендували для лікування захворювань шлунка, печінки, жовч. міхура, селезінки, легенів, сечового міхура, подагри, ревматизму, нерв. розладів та ін. За межами Свалявщини стала відомою вода для питного лікування із джерела «Стефанія». Курортники відвідували також прилеглі живописні місцевості — Ждимир, Жденієво, Заньку, Свалявські полонини. 1816 нараховувалося 423 мешканці. 1851 збудовано церкву Вознесіння Господнього, що збереглася донині. 1879 Неліпин. курорт, що діяв від травня до жовтня, відвідали 385, 1880 — 419 осіб. 1893 проживали 700 греко-католиків, 39 католиків, 300 юдеїв. Від квітня 1919 Н. контролювали румун. війська. Від серпня 1919 за Сен-Жермен. договором — у межах Чехо-Словаччини. 1930 мешкали 2116 осіб: 1471 русин, 542 євреї, 36 чехів і словаків, 17 німців, 16 угорців. 1938–44 — під владою гортист. Угорщини. У жовтні 1944 сюди увійшли рад. війська. Від 1946 — у складі Закарп. обл. Декілька десятиліть село належало до Сваляв. р-ну; 2020 увійшло до Мукачів. р-ну. 1956 Сваляв. заводом продтоварів зі свердловини № 21 Неліпин. родовища було розпочато розлив мінерал. води «Неліпинська». Від 1999 зі свердловини № 20 розливають вуглекислу холодну борну маломінералізовану гідрокарбонатну натрієву мінерал. воду «Поляна Неліпинська», що, як і «Лужанська», є найближчим аналогом мінерал. води «Боржомі» свердловини № 4 (Грузія). Вона характеризується найбільшою питомою вагою у своєму складі гідрокарбонатів (96–100 мг/%) порівняно зі всією Сваляв. групою гідрокарбонат. вод Карпат. регіону в зоні Закарп. простирання пісковиків. У ній наявні біологічно активні концентрації кальцію (в 1 л до 1/4 добової потреби), ортобор. кислоти, фтору та ін. «Поляну Неліпинську» використовують як мʼякий антацид. Вона нейтралізує підвищену кислотність шлунка та знімає всі диспепсичні явища, повʼязані з високою кислотністю, — печію, тяжкість, здуття. Має виражену холеретичну та діуретичну дію, позитивно впливає на обмінні процеси. 2003 на базі цехів колиш. заводу «Електрон» засн. підприємство «Форшнер-Україна», що спеціалізується на виробництві електр. схем. джгутів до автомобілів різних марок. У Н. — заг.-осв. школа, дитсадок; Будинок культури, б-ка; амбулаторія заг. практики сімей. медицини.
Літ.: Гранчак І. М. Нариси історії Закарпаття (від найдавніших часів до 1918). Уж., 1993; Яковенко Н. Село Неліпино // Вісті Свалявщини. 1993, 11 груд.; Шипович Ю., Козар І. Свалявщина: Істор. нариси. Уж., 2010; Гулан Я. Закарпатcька Бразилія запрошує на мінералку // Старий замок Паланок. 2010, 29 квіт.; Андрела Л. Свалявщина у переказах і легендах. Уж., 2013; Федака С. Населені пункти і райони Закарпаття: Істор.-геогр. довід. Уж., 2014.
Р. В. Легеза
Додаткові відомості
Рекомендована література
Фотоілюстрації
Завантажити статтю
