Необхідність

НЕОБХІ́ДНІСТЬ — поня­т­тя філософії, наукового пі­зна­н­ня, логіки, природничих наук, що виражає неминучий характер реальних подій, закономірність процесів у науці, логічний звʼязок між посила­н­ням та висновками в дедуктивних умовиводах. Н. — те, що обовʼязково повин­но від­бутися в даних умовах, явище, одно­значно детерміноване певною областю дійсності (див. також Можливість і дійсність), проте в такій формі, що зумовлена не лише сутністю того, що від­бувається, але й умовами, за яких проявляється ця сутність. Тому Н. спів­від­носиться з категорією випадковості. В онтолог. сенсі Н. зображає таке від­ноше­н­ня між обʼєктив. подіями, за якого одна подія неминуче викликає, зумовлює чи ви­значає іншу. Онтолог. Н. вважають апріорною: її встановлюють за допомогою емпірич. дослідж. на під­ставі законів природи та су­спільства — регулярності й по­вторюваності реал. подій та процесів, що ви­вчають природн. і сусп. науки. По­вторюваність може мати різний характер: у законах універсал. типу вона призводить до правдивих перед­бачень, у статист. законах — лише до правдоподібних та ймовірних. Одне з осн. зав­дань науки — пі­зна­н­ня необхідного. Якщо можна вказати комплекс умов, за яких подія (явище) від­бувається неминуче, то таку подію називають вірогідною. Якщо подія не може статися за реалізації комплексу даних умов, вона є неможливою. Проте перед­бачити з повною впевненістю появу того чи ін. явища вдається не завжди. Часто це по­вʼязано з тим, що за­знач. комплекс умов не від­ображає усієї сукупності причин­но-наслідк. звʼяз­ків між явищами (або вони неві­домі). Такі події чи явища вважають випадковими. Від реал. Н. потрібно від­різняти логічну. Оста­н­ня спирається на закони логіки та повʼязані з ними правила дедуктив. висновків. У логіці Н. пред­ставляє тип модал. звʼязку між обʼєктами та висловлюва­н­нями, що описується словами «не може не бути», «повин­но бути», «завж­ди» тощо. У від­носинах між обʼєк­тами формою існува­н­ня Н. є обʼєк­тив. закон, ре­презентований у структурі наук. зна­н­ня у ви­гляді від­повід. наук. закону. У висловле­н­нях формою існува­н­ня необхід. від­ноше­н­ня між ними ви­ступає можливість логіч. висновку (або конструюва­н­ня) одного висловлюва­н­ня з іншим згідно з деяким правилом висновку (логіч. закону). У класич. філософії інтер­претація природи Н. та випадковості ви­значає світо­глядну спрямованість філос. системи. У давньоіндій. філософії уявле­н­ня про Н. втілене в уче­н­ня про карму — вічний морал. порядок, у давньокитайській — у вче­н­ня про дао, що встановлює правила поведінки та суб­ординації у су­спільстві. В антич. філософії Н. означає світопорядок, логос. Демокрит зводив Н. до причин­ності, що зумовлена зі­ткне­н­нями атомів. На противагу йому Епікур абсолютизу­вав «нічим не ви­значену» випадковість світу, таким чином заклав основи індетермінізму. Поня­т­тя «Н.» в Аристотеля у най­абстракт­нішому сенсі є тим, що не може бути по-іншому. Мислитель використовував це поня­т­тя у логіч. значен­ні, однак пере­важно як емпірично необхідне та без­поворотне. У християн. філософії джерелом Н. є воля Бога. У філософії Нового часу, за панува­н­ня науки Н. ототожнюють із причин­ністю, а випадковість — із непі­знаною причин­ністю. На думку нідерланд. філософа Б. Спінози, випадковими необхідно називати речі чи явища лише в тому випадку, якщо ми не знаємо причин їх виникне­н­ня. Франц. матеріалісти 18 ст. Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій (як і прибічники механістич. детермінізму, зокрема П. Лаплас) роз­глядали Н. як одно­значну неминучість. У Д. Юма Н. є породже­н­ням людської сві­домості. І. Кант вважав, що такі категорії як «про­стір», «час», «причин­ність» та «необхідність» є апріорними і в синтезі з емпірич. даними надають природо­знавству потріб. характер. Вона не є обʼєктив­ною в сенсі наявності в речах, про які ми нічого не знаємо. Водночас ілюзія існува­н­ня обʼєктив­ної Н. нам властива. Ґ. Геґель побудував роз­горнуту діалектичну концепцію звʼязку Н. та випадковості, де будь-яке явище і необхідне, і випадкове, а Н. світу є результатом роз­витку абсолют. ідеї. Марксист. філософія роз­виває концепцію Ґ. Геґеля в діалектичному матеріалізмі, стверджуючи єд­ність випадковості та Н., закономір. пере­хід першої у другу. Завжди можна виявити певні Н., що виражають осн. тенденції роз­витку. До того, самі випадковості кожного разу виявляються ви­значеними наявною Н.: «…Де на поверх­ні від­бувається гра випадку, там сам цей випадок завжди виявляється під­порядкованим внутрішнім, прихованим законам» (Ф. Енгельс). Марксист. детермінізм повʼязаний із принципом роз­витку й конкретизує поня­т­тя «Н.» не лише категорією випадковості, а й такими поня­т­тями як «причина», «наслідок», «закон», «можливість», «дійсність». Ви­знан­ня обʼєктив. характеру Н., випадковості базується на ключовому положен­ні діалектико-матеріалістич. філософії про те, що природа й су­спільство є первин­ним, що обʼєктивна реальність існує до сві­домості, поза нею і незалежно від неї. Знач. внесок у роз­робле­н­ня понять «Н.» та «свободи» не лише як діалектичних, а й як складових світо­гляд. системи «людина–світ», «людина–культура» зробили пред­ставники київ. філос. школи: П. Копнін, В. Шинкарук, М. Злотіна, В. Босенко, О. Яценко, М. Булатов, В. Іванов, В. Табачковський. Людина за походже­н­ням є природ. істотою, її буття пере­дує її сві­домості, тому вона не може абстрагуватися від контекс­ту та перед­умов влас. існува­н­ня і як родової істоти, і як індивіда. Однак це не означає, що вона не в змозі змінити, пере­творити — освоїти, гуманізувати світ. Діяльність людини, на думку М. Злотіної, є нічим іншим як «виріше­н­ням суперечності свободи та необхідності шляхом пере­творе­н­ня самої необхідності». В. Шинкарук за­значав: «...Ми ніколи не досягнемо абсолютного зна­н­ня, яке б до­зволило з досконалою точністю “вирахувати” оптимальну лінію поведінки і всі її наслідки. У кожній конкретній жит­тєвій ситуації залишаються невраховані, непі­знані моменти, свої ікси та ігреки, які неможливо вирахувати за допомогою найвищої математики. І тоді незамін­ною основою вибору є наше моральне почу­т­тя». З огляду на те, що пі­зна­н­ня є творчістю, воно перед­бачає свободу, а оскільки свобода обмежується вибором здійснен­них можливостей, вона припускає пі­зна­н­ня можливого й неможливого. Діапазон реал. свободи в практ. дії ви­значається пі­зна­н­ням. Категорії Н. та випадковості ві­діграли провід­ну роль у становлен­ні детермінізму як методол. принципу. Залежно від теор. спрямува­н­ня Н. і причин­ність могли ототожнюватися: Н. тлумачили ширше за причин­ність, вміщуючи не­причин­ні звʼязки, а причин­ність вважали обʼємнішим за Н. поня­т­тям, що містить випадковості. Разом зі ствердже­н­ням принципу детермінізму виникли теорії, що критикують та пере­осмислюють Н. Насамперед мова йде про некласичну філософію, зокрема неокантіанство (Баден. школа про Н. як феномен без онтолог. статусу), неопозитивізм (ви­зна­н­ня аналіт. філософією винятково логіч. сенсу Н.), історицизм (постдільтеєв. традиція філософії історії, що стверджувала непо­вторну унікальність істор. події як фундам. риси соціальності). Радикал. пере­осмисле­н­ня Н. від­булося у низці наук, як методології екс­пліцит. конструюва­н­ня парадигми ймовір. про­гнозу в соціології, заг. теорії систем та природозн. науках — класич. статист. фізиці молекулярно-кінет. рівня, фізиці елементар. частинок, концепції самоорганізов. та саморегульов. біол. системи тощо. 2-а пол. 19 ст. від­значена пере­ходом від суто філос. аналізу категорій Н. та випадковості до їх конкретнонаук. за­стосува­н­ня. У результаті механістич. (лапласів.) детермінізм змінюється ймовірніс. детермінізмом (Дж. Максвелл, Р. Клаузіус, Л. Больцман, Дж. Ґіббс та ін.). Цей процес почався від моменту створе­н­ня класич. статистики Максвел­ла–Больцмана та зна­йшов своє втіле­н­ня у квант. статистиках Фермі–Дірака та Бозе–Айн­штайна, у квант. механіці. Ймовірніс. детермінізм трактує Н. та випадковість як рівноправні форми дійсності, доповнюючи класичні закони Ньютона ймовірніс. під­ходом, закономірностями статист. порядку. Тривалий час теорію ймовірностей не вважали матем. дисципліною, бо в ній використовувалися, пере­важно, опис. методи, а не формули точної науки. Як за­значав М. Смолуховсь­кий, «...дотепер залишається справедливим положе­н­ням, що ні одна математична дисципліна не базується на на­стільки неясній та хисткій під­ставі, як теорія ймовірностей». Р. Фейнман писав: «…Існують речі, пі­знати яких ніколи не вдається. Багато яким із наших знань при­значено назавжди залишитись неви­значеними. Нам дано знати лише ймовірності». У 20 ст. наука й філософія встановили кон­структивну роль випадковості, її значе­н­ня для поясне­н­ня явищ та процесів, що від­буваються в природі та су­спільстві. Як наслідок виникли науки, спрямовані саме на випадковості, напр., синергетика, що досліджує виникне­н­ня порядку із хаосу в масиві випадковостей. У синергетиці випадковість ві­ді­грає найважливіші функції — у точці біфуркації обʼєктів вибирає одну з наявних можливостей для пере­ходу саме її в дійсність і запускає сам процес транс­формації.

Завантажити статтю