Неогеновий період і неогенова система, Неоген
НЕОГЕ́НОВИЙ ПЕРІ́ОД І НЕОГЕ́НОВА СИСТЕ́МА, Неоген (від нео… та …ген) — другий період кайнозойської ери та відклади, що утворилися в той час. Неоген. систему (Н. с.) встановив австр. геолог М. Гернес (1853) у складі виділених англ. геологом Ч. Лайєлем (1833) 2-х відділів: міоцену та пліоцену. Неоген. період (Н. п.) настав бл. 23 млн р. тому після палеоген. періоду та тривав до антропоген. (четвертин.) періоду. Див. Кайнозойська ера і група, Міоценова епоха і міоценовий відділ, Пліоценова епоха і пліоценовий відділ, Палеогеновий період і палеогенова система, Антропогеновий період і антропогенова система. Міоцен ділять на нижній (аквітан, 23,7–21 млн р. тому; бурдігал, 21–16,3 млн р. тому), середній (лангій, 16,3–13,6 млн р. тому; серравалій, 13,6–11,2 млн р. тому) і верхній (тортон, 11,2–7,1 млн р. тому; мессін, 7,1–5,3 млн р. тому) підвідділи; пліоцен — на нижній (занклій, 5,3–3,5 млн р. тому), середній (п’яченцій, 3,5–2,6 млн р. тому) та верхній (гелазій, 2,6–1,75 млн р. тому). У Н. п. орган. світ поступово набув рис, близьких до сучасних не тільки у родовому та видовому складі флори і фауни, але і в їх простор. розміщенні, тобто в зоо- та фітогеогр. провінціях. Напр., особливістю міоцен. флори порівняно з палеогеновою є поступове зменшення та зникнення теплолюб. форм. Н. п. є геократичним, відмічений знач. мор. регресією в різних місцях Земної кулі й інтенсив. ороген. рухами. У назем. фауні ссавців на межі палеогену та неогену (Н.) відбулися значні зміни: вимерли сумчасті, давні примітивні хижаки креодонти, великі групи примітив. копитних (амбліподи, частково титанотерії, низка груп парнокопитних). Замість них у всіх гілках ссавців розвивалися сучасні сімейства та роди хижаків, копитних, хоботних (мастодонти та динотерії). З’явилися ведмеді, гієни, куниці, собаки, антилопи, бики, вівці, жирафи, людиноподібні мавпи, нові роди комахоїдних і гризунів. У серед. Н. внаслідок появи сухопут. мостів (Берінгії та ін.) почалися міграції, широкого розповсюдження набула характерна для степів фауна, зокрема трипалі коні — гіпаріони. З неоген. мор. фауни майже всі роди та багато видів двостулк. і черевоногих молюсків існують донині. На поч. Н. в результаті альпій. складчастості піднялися хребти Альпій.-Гімалай. гірського поясу (Атлас, Піренеї, Альпи, Карпати, Балкани, Кавказ, Гімалаї, Гіндукуш). У цей час виникли 2 мор. басейни: Тетіс (мав вільний зв’язок із Світ. океаном, обмежений площею сучас. Середзем. моря) і Паратетіс (звивався серед різних частин Альпій. системи, тягнувся через сучасні тер. Швейцарії, Баварії, Сербії, Румунії, Пд. України та Росії, Віден. і Панон. басейни, паралельно Тетісу від бас. Рони до Закаспій. областей). У Паратетісі внаслідок періодич. втрати зв’язків зі Світ. океаном спостерігається чергування нормальномор., солонуватовод., прісновод. і континент. осадів. Дослідж. неоген. відкладів, що були ґрунтовані переважно на молюсках і бентос. форамініферах, призвели до побудови стратигр. ярус. шкали, пов’язаної із Середземномор. регіоном — здебільшого Італією (лангій, серравалій, тортон, мессін, занклій, п’яченцій, гелазій) та Францією (аквітан, бурдігал). Стратигр. розподіл Н. складний і до остан. часу мав локал. характер. Унаслідок відокремленості низки епіконтинент. неоген. басейнів Європи та Перед. Азії, як і западин Альпій. зони (Паннон. западина та її Віден. гілка) і Понто-Каспій. обл., там розробляли власну стратиграфію. Пд. України — регіон класич. розвитку неоген. осадів Чорномор.-Каспій. бас. (Понто-Каспію), що відноситься до тер. Сх. Паратетісу. Ґрунтовну неоген. шкалу Понто-Каспію за фауною молюсків склав проф. Університету св. Володимира у Києві М. Андрусов, який виділив майже всі нині існуючі в цьому регіоні стратони (регіояруси). Відтоді суттєвий внесок у вивчення Н. на території України зробили О. Алексєєв, І. Барг, І. Венглінський, О. В’ялов, Ю. Гапонов, П. Гожик, В. Горецький, В. Дідковський, М. Жуков, В. Зосимович, О. Короткевич, Л. Кудрін, В. Ласкарев, М.-А. Ломніцький, Г. Михайловський, Г. Молявко, М. Носовський, Н. Пименова, К. Пржемиський, Л. Рековець, В. Семененко, І. Синцов, С. Сябряй, Ю. Тесленко, В. Топачевський, В. Фрідберг, І. Хоменко, І. Яцько та ін. Знач. прогрес у стратиграфії Н. відбувся в останні декілька десятиліть 20 ст., коли реалізовано Міжнар. проект глибоковод. буріння. Були розбурені глибоководні осади Світ. океану від серед. мезозою до сучасності. Отримані дані показали, що у межах тропіч., субтропіч. і помір. поясів наявна єдина послідовність комплексів планктон. мікроорганізмів (форамініфер, нанопланктону тощо), а зони змінюють одна одну в єдиній послідовності при змиканні їх границь, підтверджуючи тим самим їх хроностратигр. природу. Для стратифікації Н. залучили нові групи організмів, зокрема планктонних з вапняковим і крем’яним скелетом, а на їх основі зробили кореляцію зі схемами та шкалами, побудованими з використанням фіз. і геохім. методів (палеомагніт. і ізотоп. шкал тощо). Як синтез зонал. стратиграфії, зокрема датованих рівнів (час появи та зникнення індекс-видів), встановлених за планктоном і палеомагніт. даними, була складена мікропланктонна часова шкала. Глобал. стандартні шкали неоген.-четвертин. відкладів практично збігаються за кількістю виділених зон. Шкала за планктон. форамініферами (N) налічує 23 зони, а за нанопланктоном (NN) — 21. Встановлено тісний зв’язок у розподілі планктон. організмів з широт. кліматич. зональністю. Протягом усього кайнозою та Н. зокрема відбувався поступовий процес зміни кліматич. умов від теплих до сучасних. Це було безпосередньо пов’язано з осциляціями Антарктич. льодовик. покриву. Хвилі похолодання, що очевидно впливали і на адаптивну радіацію ссавців, зафіксовані (за даними ізотопії з бентос. форамініфер з глибоковод. відкладів різних р-нів неоген. океану), зокрема на рівні 17, 15, 9, 7, 2,6 млн р. тому. Інтенсивне гороутворення супроводжувалося сильним вулканізмом. Майже всі сучасні вулкани існували вже у Н. Виверження вулканів відбувалося на тер. Закавказзя, Кавказу, Європи, зокрема на плато Франції, у долині Рейну, на зх. схилі Українських Карпат. У Н. у зв’язку з гороутворенням набули поширення різні уламк. гірські породи. На тер. Пд. України Н. представлений осадами великих солонуватовод. епіконтинентал. морів — широкий розвиток мали вапняки, мергелі, глини тощо. Міоцен Чорномор.-Каспій. бас. поділяють на нижній («верхній майкоп» з регіоярусами: кавказький, сакараульський, коцахурський, тарханський), середній (чокракський, караганський, конкський, сарматський), верхній (меотичний, понтичний); пліоцен — кіммерійський і куяльницький регіояруси. У солонуватовод. осадах пізнього міоцену і пліоцену Сх. Паратетісу 1978 встановлено нанопланктон, що разом з проведеним комплексом палеомагніт. дослідж. дало змогу вперше для СНД здійснити пряму кореляцію Н. Паратетісу і Тетісу та провести межу між міоценом і пліоценом у покрівлі понтич. відкладів. З піщаними фаціями Н. пов’язані великі цирконо-ільменіт. родовища УЩ, розсип. золота та діамантів. Корінні золоті родовища розробляють на Закарпатті (с. Мужієве Берегів. р-ну). Заслуговують на увагу великі родовища буд. матеріалів, бентоніт. і монтморілоніт. глин.
Рекомендована література
- Андрусов Н. И. Верхний плиоцен Черноморского бaссейнa. Ленинград, 1929;
- Стратиграфия СССР. Т. 12. Неоген СССР. Москва; Ленинград, 1940;
- Крашенинникова О. В., Слензак И. Е. Неоген Днепровско-Донецкой впадины. К., 1951;
- Молявко Г. І. Неоген півдня України. К., 1960;
- Дідковський В. Я. Міліоліди неогенових відкладів північно-західної частини Російської платформи. К., 1961;
- Вялов О. С. Стратиграфия неогеновых моласс Предкарпатского прогиба. К., 1965;
- Кудрин Л. Н. Стратиграфия, фации и экологический анализ фауны палеогеновых и неогеновых отложений Предкарпатья. Л., 1966;
- Бачинський Г. О. Тафономія антропогенових і неогенових місцезнаходжень наземних хребетних України. К., 1967;
- Стратиграфія УРСР. Т. 10. Неоген. К., 1975;
- Гожик П. Ф. Пресноводные и наземные моллюски миоцена Правобережной Украины. К., 1978;
- Дидковский В. Я., Зелинская В. А., Зернецкий Б. Ф. и др. Биостратиграфическое обоснование границ в палеогене и неогене Украины. К., 1979;
- Венглинский И. В., Горецкий В. А. Стратотипы миоценовых отложений Волыно-Подольской плиты, Передкарпатского и Закарпатского прогибов. К., 1979;
- Мацуй В. М., Моськина О. Д. Стратиграфия пограничных слоев неогена и плейстоцена Северного Приазовья. К., 1985;
- Стратиграфия СССР. Неогеновая система. Полутом 1. Москва, 1986;
- Семененко В. Н. Стратиграфическая корреляция верхнего миоцена и плиоцена Восточного Паратетиса и Тетиса. К., 1987;
- Зубаков В. А. Глобальные климатические события неогена. Ленинград, 1990;
- Зосимович В. Ю. и др. Стратиграфическая схема неогеновых отложений Днепровско-Донецкой впадины. К., 1993;
- Дидковский В. Я., Зернецкий Б. Ф., Зосимович В. Ю. Некоторые вопросы палеогеографии и палеобиономии палеогеновых и неогеновых бассейнов территории Украины. К., 1997;
- Вернигорова Ю. В. Стратиграфічна схема неогенових відкладів Північного Причорномор’я та прилеглої частини Українського щита // Геологія та рудоносність України. 2015. Т. 1, вип. 1.
Завантажити статтю
