Неопрагматизм

НЕОПРАГМАТИ́ЗМ — напрям сучасної філософії. Його формува­н­ня й період актив. теор. роз­витку припадають на серед. й 2-у пол. 20 ст. у США. Це повʼя­зано із потребою в нових під­ходах до осмисле­н­ня актуал. соц.-практ. та філос. про­блем після 2-ї світової вій­ни. Су­провід. причиною стало значне посиле­н­ня позицій аналітичної філософії, зокрема логіч. позитивізму (див. Неопозитивізм), зумовлене еміграцією до США когорти видат. пред­ставників цього напряму (Р. Карнап, Г. Райхенбах, А. Тарський, Г. Файґль, К. Гемпель, М. Шлік та ін.). На думку цих мислителів, філософія прагматизму була не варта сер­йоз. уваги, оскільки була недо­статньо науковою та системно не структурованою. Проти­стоя­н­ня прагматизму й логіч. позитивізму гос­тро проявилося в осмислен­ні про­блематики «лінгвістичного повороту», якому належало пріоритетне місце у філос. житті США в 1950–60-і рр. Шляхом об­ґрунтува­н­ня сут­тєво нових під­ходів до філософії мови (див. Лінгвофілософія), у центрі яких знаходився принцип методол. номіналізму «лінгвістичних висловів», логічні позитивісти мали всі під­стави претендувати на новий напрям, термінологічно означений як «лінгвістичний емпірицизм». Принцип методол. номіналізму був покладений в основу фундам. виріше­н­ня пита­н­ня про практ. функцію філософії, по­єд­навши теор. засади двох гол. проектів — «Філософії ідеальної мови» та «Філософії звичайної мови». У вступі до класич. антології «The Linguistic Turn: Essays in Philo­so­phical Method» («Лінгвістичний поворот: Нариси філософського методу», 1967) амер. філософ Р. Рорті, докладно про­аналізувавши обидва проекти з позицій pro та contra, сформулював висновки, в яких попередньо було окреслено місце Н. як істор.-філос. альтернативи аналіт. філософії. Істор.-філос. під­хід надавав можливість зі­ставити альтернативні принципи і методи філософува­н­ня не в теор. площині проясне­н­ня або заміни (декон­струкції) остаточ. засад аргументації (на чому наполягали прихильники різних варіантів у межах самої аналіт.-філос. парадигми — Ґ. Берґманн, Ґ. Максвелл, Г. Файґль та ін.), а на основі метафілософії. На думку Р. Рорті, метафілософія роз­криває можливість узгодити навіть не­спів­ставні філос. позиції на ґрунті не-філос., соц.-практ. дискурсу: «філософи, які не погоджуються ні в чому, можуть дійти згоди, яким чином використовувати слова у не-філо­софському дискурсі». Оскільки лінгвофілософія на цьому етапі не змогла синтезувати філос.-теор. і не-філос. дискурси, то її намір здійснити метанаратив. прорив на тлі здобутків традиц. (долінгвістичної) філософії залишився нереалізованим, що не суперечить її знач. внеску в історію філософії. Завдяки зуси­л­лям теоретиків лінгвіст. емпірицизму філос. традиція — Парменід, Платон, Аристотель, Р. Декарт, Д. Гʼюм, Ф.-Г. Бредлі, А.-Н. Вайтгед — стала предметом прискіп­ливого критич. дослідж. з точки зору норматив. викори­ста­н­ня мови для формулюва­н­ня порушених про­блем. Але не менш важливим був су­провід. результат — виявле­н­ня специфіки філос. словників (введе­н­ня неологізмів) через поруше­н­ня необхід. мовно-лінгвіст. нормативності. Гостра внутр. полеміка між філософами лінгвіст.-емпірич. спрямува­н­ня, з одного боку, та ретельний теор. і метафілос. аналіз цієї полеміки, з іншого, стали від­прав. пунктом для формува­н­ня характер. рис Н. Він не є чітко окресленою — предметно й методологічно — теорією. Це історично змінювана голістична інтелектуал. цілість, що охоплює філос. під­ходи, гол. метою яких є пере­осмисле­н­ня практ. функції філософії у контекс­ті її формува­н­ня й транс­формації соц. практиками. Пере­вага надається майбутньому цих практик перед минулим, соц. надії й меліо­ризму перед теор. декон­струкцією (теза про філософію як культурну політику). До характер. рис Н. належать такі: 1) радикально критичне ставле­н­ня до всеохопних та «остаточних» філос. теорій (метанаративів): прихильники лінгвіст.-емпірич. проекту вважали його таким, що імпліцитно (тиск теорії) наділений властивістю практ. впровадже­н­ня та спроможний прояснити або вирішити всі філос. про­блеми (в процесі критики було показано, що в цій тезі містилося зерно самос­простува­н­ня філос. фундаменталізму); 2) акцентува­н­ня ролі метафілософії, тобто осмисле­н­ня взаємооб­умовленості предмет. поля філософії та «онтології соціальних практик» (термін Р. Брендома): метафілос. під­хід до «філософського словника» (сукупність суб­станц. понять — реальність, зна­н­ня, істина, значе­н­ня тощо) окреслює місце філософії у публіч. і приват. просторі, можливості й обмеженості її практ. функцій, напр., заперече­н­ня центр. філос. дихотомії понять реальності й видимості об­умовлює тлумаче­н­ня істини не як можливого ідеал. стану збігу людських уявлень та абстракт. недосяж. «реальності», а як об­ґрунтов. «виправ­да­н­ня» певного пере­кона­н­ня або вірува­н­ня, часто вживаним означе­н­ням істини серед сучас. неопрагматистів є введений Дж. Дьюї термін «гарантоване твердже­н­ня», від­повід­но до нео­прагмат. тлумаче­н­ня поня­т­тя істини практ. функція філософії пере­міщується у герменевт.-комунікативну площину пере­кона­н­ня-ро­зумі­н­ня аудиторією (спільнотою); 3) по­гляд на історію філософії у широкому інтелектуал., соц.-культур., цивілізац. контекс­ті роз­криває й формує можливості філософії як осн. джерела альтернатив. філос. під­ходів. Нео­прагмат. критика «лінгвістичного повороту» в США у 1960-і рр. стала помітним істор.-філос. на­дба­н­ням не тому, що були від­найдені нові теор. аргументи у полеміці з філософами-реформаторами з про­блем лінгвіст. емпірицизму, а тому, що було вказано на можливу прагмат. пер­спективу цього повороту в мета- та істор.-філос. контекс­тах. Від часів Платона філософія знаходилася у стані напруги між епістемологічно слабким мистецтвом та епістемологічно сильною наукою. «Лінгвістичний поворот» не зменшив цієї напруги, але він став фактом її істор.-філос. усві­домле­н­ня як періоду, що не завершує, а від­криває нові філос. пер­спективи. Однією з цих пер­спектив стало неопрагмат. пере­осмисле­н­ня філос. епістемології на ґрунті нере­презанталіст. тлумаче­н­ня істини. Крім радикал. позиції у цьому питан­ні Р. Рорті, неопрагмат. ідеї у річищі помірков. нере­презенталізму притаман­ні працям амер. філософів Д. Девідсона та Г. Патнема. Онтолог. аспект Н. пере­конливо пред­ставлений у працях Р. Брендома. Введене ним у філос. обіг поня­т­тя «онтології соціальних практик» було об­ґрунтоване в контекс­ті філос.-прагмат. тлумаче­н­ня категорій буття і часу vs феноменолог. онтологія ран­нього М. Гайдеґ­ґера. Р. Брендом — також автор впливової інференціаліст. філософії мови та істор.-філос. праць, у яких по­єд­нав (на ґрунті неогеґельян. історизму) аналіт.-філос. аргументацію та прагматизм. Ідеї осмисле­н­ня історії філософії в широкому інтелектуал. контекс­ті, насамперед істор.-мистецькому, роз­роблені Н. Ґудманом у близькій до Н. теорії плюраліст. онтології. Згідно з нею, не існує єдиної реальності, що гносеологічно ре­презентується людським ро­зумом, а є змінювана плюраліст. реальність «шляхів світотворе­н­ня». Факти, теорії, філос., мист. й наук. на­дба­н­ня знаходяться у стані по­стій. взаємодії, причин­но стимульованої соц.-культур. практиками. До фундам. істор.-філос. джерел, що стояли біля витоків неопрагмат. транс­формацій класич. прагматизму в руслі критич. саморефлексії аналіт. філософії, належать праці амер. філософів В. Квайна та В. Сел­ларса. Критика В. Квайном двох догм емпіризму викладена в однойм. есеї («Two Dogmas of Empiricism», 1951). Перша догма полягала в редукціонізмі як можливості під­твердже­н­ня або спростува­н­ня судже­н­ня, пред­ставленого окремим рече­н­ням ізольовано від ціліс. сукупності речень або теорії. Друга — теза про автономність істин­ності аналіт. суджень щодо від­ноше­н­ня до емпірич. фактів. Критикуючи логіч. позитивізм, В. Квайн посилається, з одного боку, на контраверсійні міркува­н­ня Р. Карнапа, а з іншого — на класиків прагматизму В. Джеймса, Ф. Шіл­лера, Дж. Дьюї. Така двовекторність критич. аналізу склала належний від­прав. ґрунт для дискурсу, ін­новац. роль якого в роз­витку прагматизму неодноразово від­значав Р. Рорті. Позиція антифундаменталізму В. Сел­ларса в галузі епістемології та психол. номіналізму в тлумачен­ні досвіду була синтезована ним в об­ґрунтуван­ні ідеї про «міф даності». Її важливість для прагматизму полягала у під­тверджен­ні тези про нере­презентатив. характер пі­зна­н­ня, адже «міф даності» базувався на змішуван­ні некогнітив. каузальних чин­ників та філос. об­ґрунтува­н­ня на основі епістемології «без­посереднього досвіду». На теренах сучас. континентал. філософії (межові десятилі­т­тя 20–21 ст.) важливим джерелом неопрагмат. дискурсу — у площині дотичності про­блематики та кон­структив. полеміки — є філос. ідеї Ю. Габермаса, К.-О. Апеля, С. Крічлі, Д. Бьолера. Ідеї роз­різне­н­ня «субʼєктивно-центрованого ро­зуму» і «комунікативного ро­зуму», а також поня­т­тя «комунікативної раціональності», на думку Р. Рорті, є засадничими для критики гносеолог. ре­презенталізму. У річищі можливого пере­осмисле­н­ня ре­презенталізму можна також тлумачити за­увагу Д. Бьолера про від­критість пита­н­ня щодо раціональної вірогідності практ. ро­зуму та його згоду з думкою К.-О. Апеля та Г. Йонаса про онтологію етики майбутнього як про «опцію», за межі якої вийти не можна, але «було б потрібно». С. Крічлі висловлює суголосні з Н. тези про «не­прийня­т­тя сцієнтизму в філософії» (у дусі Г. Патнема) та про «виснаже­н­ня теорії» й альтернативні пер­спективи роз­витку філософії, спираючись на ідеї Р. Рорті про філософію як «культурну політику» та необхідність діалогіч. подола­н­ня «аналітико-континентального роз­колу».

Завантажити статтю