Неореалізм

НЕОРЕАЛІ́ЗМ (від нео… і реалізм) — одна з течій у філософії, літературі й мистецтві середини 20 столі­т­тя, що роз­винулася як гуманістична та естетична антитеза щодо радикальних проявів світового модернізму. У літературі Н. по­вʼязують із соц.-психол. та лірико-психол. реалізмом 1-ї пол. 20 ст. з їх філос.-аналіт. рецепцією про­явів життя, найперше опосередковано через концептуалізацію документ. факту. В образотвор. мистецтві Н. повʼязаний з лівими (соціальними) утопіями, його пред­ставниками були митці, зближені з комуніст. політ. рухами в країнах Зх. Європи. На рівні твор. методології ця течія проявилася в увазі до життя людей соц. низів шляхом ґротескного загостре­н­ня образів пласт. і колір. засобами, а також нових естет. редакцій натураліст. трактува­н­ня теми людини, соціуму, урбаністики й природи. Найбільш ві­домими пред­ставниками Н. у мистецтві були Р. Ґут­тузо, Ґ. Муккі, Е. Трек­кані, А. Фужерон та ін. Неореалістичними в різних смисл. контекс­тах інколи називають деякі ін. течії мистецтва, зокрема «нову речевість», «гіпер­реалізм» або «магічний реалізм», але їхня естет. і духовна природа від­різняється від Н. як течії з від­повід­ною соц.-психол. природою.

Р. М. Яців

Неореалізм у літературі. По­ява нових рис у реалізмі спо­стерігається на поч. 20 ст., однак саме поня­т­тя «Н.» зʼявилося дещо пізніше. Очевидно, воно при­йшло від групи амер. філософів-ідеалістів, які 1910 опублікували «The program and first platform of six rea­lists» («Про­грама і перша платформа шести реалістів» — Р.-Б. Пуррі, В.-П. Монтеґю, Е.-В. Ґолт, В.-Т. Марвін, Е.-Ґ. Сполдінґ, В.-Б. Піткін), а 1912 вони ж видали зб. статей «The New realism: cooperative stu­dies in philosophy» («Неореалізм: Спільні дослідже­н­ня в філософії»). Філос. засади Н. простежуються в працях австр. вченого Ф. Брентано, а також англ. (Дж. Мур), чес. (О. Кравс) та нім. (К. Штумпф) філософів. Важливим філос. під­ґрунтям є «процесуалізм» британ. вченого А.-Н. Вайтгеда, «екс­периментальний реалізм» амер. дослідника А.-Г. Джонсона та ін. Дис­кусії про новий реалізм в укр. літературі мали за основу думки, висловлені І. Франком у ст. «З остан­ніх десятиліть ХІХ в.» (1901), де він звернув увагу на нові риси укр. прози цього періоду порівняно з попередниками (йшлося про творчість О. Кобилянської, А. Крушельницького, М. Яцківа, В. Стефаника і Лесі Українки). Дис­кусійним також є пита­н­ня атрибуції Н.: метод, напрям, стильова течія, стильова тенденція. Методом його називають В. Фащенко, Л. Рева-Лєвшакова, Анатолій та Роман Козлови; напрямом — П. Богацький, Н. Крутікова, О. Козій, Ю. Лаврісюк, С. Тузков та І. Тузкова; течією, зокрема реалізму — Д. Наливайко, В. Мельник, М. Берберфіш, модернізму — С. Жигун, В. Пахаренко, Р. Мовчан; стильовою течією — Ю. Ковалів, Л. Пономаренко; стильовою тенденцією — О. Головій. Поня­т­тя «Н.» в укр. критиці 1920-х рр. використовували О. Дорошкевич, М. Зеров, В. Коряк, Г. Косинка, С. Пилипенко для характеристики явищ, від­мін­них від неоромантизму, символізму чи ім­пресіонізму або на по­значе­н­ня нового «пролетарського» стилю. Зокрема, О. Дорошкевич у ст. «А. П. Чехов і українська література» (1944) висловив думку про рос. Н., в якому побачив риси натуралізму й символізму, а в українському — ім­пресіонізму. Критик В. Пів­торадні, аналізуючи особливості укр. літ-ри, говорить про 2 напрями — реалістичний і декадентський, за­уважуючи, що в них існували пере­хідні «угрупова­н­ня», до яких зараховував форми нового реалізму (термін «Н.» автор не використовував). У діаспор. літературо­знавстві термін «Н.» використовує П. Богацький у «Малій літературній енциклопедії» (1948–50; Сідней, 2002; Дрогобич, 2013), де ви­значає як «напрямок, що виник в мистецтві і літературі як реакція проти “лівих” течій». Особливе місце в контекс­ті дослідж. реалізму посідає колективна праця «Про­блеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ — початку ХХ ст.» (К., 1991), де вміщена ста­т­тя Т. Гундорової, яка термін «Н.» вживає на по­значе­н­ня течії реалізму межі 19–20 ст., коли занепадає тенденційність, соц. дидактизм, утилітаризм «старого» реалізму і виникає модернізм; межовим явищем між модернізмом і Н. є неоромант. ідейно-естет. тенденція (О. Кобилянська, Г. Хоткевич, М. Яцків, М. Вороний, Х. Алчевська та ін.). С. Жигун ви­значає Н. як течію модернізму, що актуалізує (в межах модернізму) реаліст. тип творчості (гол. модерніст. концепти — сенсуалізм, субʼєктивізм, ір­раціональність модер. людини — під­даються худож. пі­знан­ню, що спирається на остан­ні наук. здобутки); роз­виток Н. був штучно пере­рваний ре­пресіями 1930-х рр., тому його вплив на нац. літ-ри є не­значним. Ю. Попов у довідк. вид. «Лексикон загального та порівняльного літературо­знавства» (Чц., 2001) окреслює такі риси реалізму 20 ст.: синтез реалізму 19 ст. із літ. напрямами поперед. епох та з модерніст. тенденціями; вплив позалітератур. чин­ників (кінемато­граф, електрон­ні засоби звʼязку й роз­ваги) детермінує орган. по­єд­на­н­ня в Н. вимислу, включаючи елементи фантастики, символіки, міфотворе­н­ня; внаслідок збільше­н­ня уваги до під­сві­домості та інтуїції, впливу філософії екзистенціалізму, актуалізації християн. від­чу­т­тя зникає одно­значність, деяка поверховість і принцип. ясність у роз­міщен­ні акцентів (від­сутність поділу на позитив./негатив. персонажів, одновимір. конфліктів — наявність суперечл. сутності людського життя, колізії внутр. світу тощо); провід­не місце в системі жанрів посідають проз. твори (роман, повість, новела, оповіда­н­ня, нарис), помітна тенденція до конденсації в малі жанр. форми; на від­міну принципу зображувальності 19 ст. у 20 ст. домінує символізація, ілюзію замінює умовність, від­творе­н­ня обʼєк­тив. форм і структур витісняє прагне­н­ня втілити субʼєктивне життя персонажа. Автор під­тримує теорію Д. Затонського про 2 моделі реаліст. роману: 19 ст. — від­центровий, 20 ст. — доцентровий. О. Головій ви­значає 2 етапи Н.: у 1-й пол. 20 ст. він роз­вивається паралельно з модернізмом, а в 2-й пол. — із постмодернізмом, що зумовило від­мін­ності в худож. системі та світо­глядно-філос. ос­нові. Неореалістичність притаман­на творчості В. Вин­ниченка, В. Під­могильного, Б. Антоненка-Давидовича, Г. Косинки, Є. Плужника, О. Слісаренка, І. Сенченка, М. Галич, а в 1960–70-і рр. — доробку Л. Костенко, Гр. Тютюн­ника, І. Чендея та ін. Із терміном «Н.» повʼязаний мист. процес в Італії після 2-ї світової вій­ни. Осн. положе­н­ня італ. Н. сформулював Е. де Міхеліс у кн. «Del con­tenuto e di altre cose» («Про зміст та інші речі», 1935), а реалізував їх Е. Віт­торіні в повісті «Conversa­zio­ni in Sicilia» («Сицилійські бесіди», 1941); неореаліст. тенденції притаман­ні романам «Gli indifferenti» («Байдужі», 1929) А. Моравіа та «People in Aspromonte» («Люди в Аспромонті», 1930) К. Альваро. Неореалістичною на­звав кіно­стрічку Л. Вісконті «Навіюва­н­ня» (1942) монтажер М. Серандреї. Кінемато­граф італ. Н. ре­презентований іменами Р. Рос­селіні, В. де Сіка, література — прозою Е. Віт­торіні, В. Прат­толіні, К. Леві, Б. Феноль­йо, К. Кас­сола, прозою і поезією Ч. Павезе, драматургією Е. де Філіп­по. Письмен­ники, звернувшись до традицій реалізму і натуралізму (веризму), орієнтуючись на творчість амер. авторів В. Фолкнера, Дж. Стейнбека, Дж. Дос Пас­соса, Е. Гемінґвея, від­творювали соц. і політ. життя Італії, акцентуючи на повсякден­ні людини, виявляючи схильність до ліризов. нарації, поетизації факту.

О. Д. Харлан

Неореалізм у кіно як явище італ. кіно 1940–50-х рр. сформувався під впливом франц. і рад. (у його укр. та рос. іпостасях) кіно, зокрема поет. реалізму М. Карне і Ж. Ренуара та фільмів О. Довженка («Земля», 1930) і М. Донського (трилогія «Дитинство Горького», 1938, «В людях», 1939, «Мої університети», 1940; «Райдуга», 1944). Проте осн. чин­ником виникне­н­ня Н. у повоєн. Італії була ситуація, що склалася всередині країни: зруйнована кіно­промисловість, неможливість знімати у студій. павіль­йонах, домінува­н­ня демократ. на­строїв у громад. житті, що при­йшли на зміну фашист. ідеології з паді­н­ням режиму Б. Мус­соліні. Від­так кінемато­графісти були змушені знімати поза декораціями, на вулицях і дворах, фокусуючись на від­творен­ні життя збіднілих і понівечених вій­ною італійців. Природнє освітле­н­ня, тривалі плани, схильність до простих монтаж. при­йомів, викори­ста­н­ня не­профес. акторів, від­мова від «залізного сценарію» (змінювали під час зйомок під впливом нових знань про реальність) і муз. су­проводу стали ви­значал. принципами Н. Крім того, на формуван­ні етики та естетики Н. по­значилася зміна ідеол. і політ. векторів, вибудовува­н­ня нових мист. установок як протидії риториці фашист. держави, т. зв. естетиці «telefono bianco» («білі телефони»), що формувала гламур. образ життя у фашист. державі. Найві­доміші реж., які ви­значили мист. та ідеол. профіль Н., — Р. Рос­селіні (фільми «Рим — від­крите місто», 1945; «Пайза», 1946; «Німеч­чина, рік нульовий», 1947), Л. Віс­конті («Одержимість», 1943; «Земля тремтить», 1948; «Найкрасивіша», 1951), В. де Сіка («Шуша», 1946; «Викрадачі велосипедів», 1948; «Умберто Д», 1952), Дж. де Сантіс («Немає миру під оливами», 1950; «Рим, об 11-й», 1952). До серед. 1950-х рр. ресурси Н. (мист. і політ.) вичерпалися, напрям транс­формувався у модерніші художні структури фільмів Ф. Фел­ліні та М. Антоніоні, що зʼявилися під впливом Н. і висвітлювали драм. події су­спільства, що пере­живає транс­формацію колективного і становле­н­ня нового статусу особистісного. Принципи Н. були творчо засвоєні багатьма напрямами кіно 2-ї пол. 20 ст. — франц. «новою хвилею», новим нім. кіно, чес. «новою хвилею» 1960-х рр., іран. кіно 1980–90-х рр., данською «Догмою–95» та ін. У 1950-х рр. неореаліст. фільми мали знач. успіх у СРСР — як у масової аудиторії, так і у кінемато­графістів. Їхній вплив простежується у новому рос. кіно (М. Калатозов, Л. Куліджанов, Я. Сегель, Г. Чухрай, В. Шукшин та ін.; зокрема «Летять журавлі», «Дім, в якому я живу» (обидва — 1957), «Балада про солдата» (1959), «Чисте небо» (1961), «Живе такий парубок» (1964), «Ваш син і брат» (1965); у фільмах нового поколі­н­ня грузин. (Т. Абуладзе, Р. Чхеїдзе, О. Іоселіані; зокрема «Лурджа Маг­дани» (1955), «Чужі діти» (1958), «Я, бабуся, Іліко та Іларіон» (1962), «Батько солдата» (1964), «Листопад» (1966) та литов. («Адам хоче бути людиною», 1959, реж. В. Жалакявічюс) кіно. Вплив Н. від­чутний і в укр. кіно, зокрема у фільмах «Доля Марини» (1953, реж. В. Івченко, І. Шмарук), «Мальва» (реж. В. Браун), «Павло Корчагін» (реж. О. Алов, В. Наумов), «Весна на Зарічній вулиці» (реж. Ф. Миронер і М. Хуцієв; усі — 1956), «Два Федори» (1959, реж. М. Хуцієв), «Ми, двоє мужчин» (1962, реж. Ю. Лисенко), «Приходьте завтра» (1963, реж. Є. Ташков), «Наш чесний хліб» (1964, реж. К. та О. Муратови). Прояви неореаліст. естетики і моралі повʼязані перед­усім з від­мовою від канонів соціаліст. реалізму, з установкою на роз­кри­т­тя реал. драм життя простих людей, далеких від ідеол. схематик і політизованих табу.

С. В. Тримбач

Завантажити статтю