Неореалізм

Визначення і загальна характеристика

НЕОРЕАЛІ́ЗМ (від нео… і реалізм) — одна з течій у філософії, літературі й мистецтві середини 20 століття, що розвинулася як гуманістична та естетична антитеза щодо радикальних проявів світового модернізму. У літературі Н. по­в’язують із соц.-психол. та лірико-психол. реалізмом 1-ї пол. 20 ст. з їх філос.-аналіт. рецепцією про­явів життя, найперше опосередковано через концептуалізацію документ. факту. В образотвор. мистецтві Н. пов’язаний з лівими (соціальними) утопіями, його представниками були митці, зближені з комуніст. політ. рухами в країнах Зх. Європи. На рівні твор. методології ця течія проявилася в увазі до життя людей соц. низів шляхом ґротескного загострення образів пласт. і колір. засобами, а також нових естет. редакцій натураліст. трактування теми людини, соціуму, урбаністики й природи. Найбільш відомими представниками Н. у мистецтві були Р. Ґуттузо, Ґ. Муккі, Е. Треккані, А. Фужерон та ін. Неореалістичними в різних смисл. контекстах інколи називають деякі ін. течії мистецтва, зокрема «нову речевість», «гіперреалізм» або «магічний реалізм», але їхня естет. і духовна природа відрізняється від Н. як течії з відповідною соц.-психол. природою.

Р. М. Яців

Неореалізм у літературі. По­ява нових рис у реалізмі спостерігається на поч. 20 ст., однак саме поняття «Н.» з’явилося дещо пізніше. Очевидно, воно прийшло від групи амер. філософів-ідеалістів, які 1910 опублікували «The program and first platform of six rea­lists» («Програма і перша платформа шести реалістів» — Р.-Б. Пуррі, В.-П. Монтеґю, Е.-В. Ґолт, В.-Т. Марвін, Е.-Ґ. Сполдінґ, В.-Б. Піткін), а 1912 вони ж видали зб. статей «The New realism: cooperative stu­dies in philosophy» («Неореалізм: Спільні дослідження в філософії»). Філос. засади Н. простежуються в працях австр. вченого Ф. Брентано, а також англ. (Дж. Мур), чес. (О. Кравс) та нім. (К. Штумпф) філософів. Важливим філос. підґрунтям є «процесуалізм» британ. вченого А.-Н. Вайтгеда, «експериментальний реалізм» амер. дослідника А.-Г. Джонсона та ін. Дискусії про новий реалізм в укр. літературі мали за основу думки, висловлені І. Франком у ст. «З останніх десятиліть ХІХ в.» (1901), де він звернув увагу на нові риси укр. прози цього періоду порівняно з попередниками (йшлося про творчість О. Кобилянської, А. Крушельницького, М. Яцківа, В. Стефаника і Лесі Українки). Дискусійним також є питання атрибуції Н.: метод, напрям, стильова течія, стильова тенденція. Методом його називають В. Фащенко, Л. Рева-Лєвшакова, Анатолій та Роман Козлови; напрямом — П. Богацький, Н. Крутікова, О. Козій, Ю. Лаврісюк, С. Тузков та І. Тузкова; течією, зокрема реалізму — Д. Наливайко, В. Мельник, М. Берберфіш, модернізму — С. Жигун, В. Пахаренко, Р. Мовчан; стильовою течією — Ю. Ковалів, Л. Пономаренко; стильовою тенденцією — О. Головій. Поняття «Н.» в укр. критиці 1920-х рр. використовували О. Дорошкевич, М. Зеров, В. Коряк, Г. Косинка, С. Пилипенко для характеристики явищ, відмінних від неоромантизму, символізму чи імпресіонізму або на позначення нового «пролетарського» стилю. Зокрема, О. Дорошкевич у ст. «А. П. Чехов і українська література» (1944) висловив думку про рос. Н., в якому побачив риси натуралізму й символізму, а в українському — імпресіонізму. Критик В. Півторадні, аналізуючи особливості укр. літ-ри, говорить про 2 напрями — реалістичний і декадентський, зауважуючи, що в них існували перехідні «угруповання», до яких зараховував форми нового реалізму (термін «Н.» автор не використовував). У діаспор. літературознавстві термін «Н.» використовує П. Богацький у «Малій літературній енциклопедії» (1948–50; Сідней, 2002; Дрогобич, 2013), де визначає як «напрямок, що виник в мистецтві і літературі як реакція проти “лівих” течій». Особливе місце в контексті дослідж. реалізму посідає колективна праця «Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ — початку ХХ ст.» (К., 1991), де вміщена стаття Т. Гундорової, яка термін «Н.» вживає на позначення течії реалізму межі 19–20 ст., коли занепадає тенденційність, соц. дидактизм, утилітаризм «старого» реалізму і виникає модернізм; межовим явищем між модернізмом і Н. є неоромант. ідейно-естет. тенденція (О. Кобилянська, Г. Хоткевич, М. Яцків, М. Вороний, Х. Алчевська та ін.). С. Жигун визначає Н. як течію модернізму, що актуалізує (в межах модернізму) реаліст. тип творчості (гол. модерніст. концепти — сенсуалізм, суб’єктивізм, ірраціональність модер. людини — піддаються худож. пізнанню, що спирається на останні наук. здобутки); розвиток Н. був штучно перерваний репресіями 1930-х рр., тому його вплив на нац. літ-ри є незначним. Ю. Попов у довідк. вид. «Лексикон загального та порівняльного літературознавства» (Чц., 2001) окреслює такі риси реалізму 20 ст.: синтез реалізму 19 ст. із літ. напрямами поперед. епох та з модерніст. тенденціями; вплив позалітератур. чинників (кінематограф, електронні засоби зв’язку й розваги) детермінує орган. поєднання в Н. вимислу, включаючи елементи фантастики, символіки, міфотворення; внаслідок збільшення уваги до підсвідомості та інтуїції, впливу філософії екзистенціалізму, актуалізації християн. відчуття зникає однозначність, деяка поверховість і принцип. ясність у розміщенні акцентів (відсутність поділу на позитив./негатив. персонажів, одновимір. конфліктів — наявність суперечл. сутності людського життя, колізії внутр. світу тощо); провідне місце в системі жанрів посідають проз. твори (роман, повість, новела, оповідання, нарис), помітна тенденція до конденсації в малі жанр. форми; на відміну принципу зображувальності 19 ст. у 20 ст. домінує символізація, ілюзію замінює умовність, відтворення об’єк­тив. форм і структур витісняє прагнення втілити суб’єктивне життя персонажа. Автор підтримує теорію Д. Затонського про 2 моделі реаліст. роману: 19 ст. — відцентровий, 20 ст. — доцентровий. О. Головій визначає 2 етапи Н.: у 1-й пол. 20 ст. він розвивається паралельно з модернізмом, а в 2-й пол. — із постмодернізмом, що зумовило відмінності в худож. системі та світоглядно-філос. ос­нові. Неореалістичність притаманна творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, Г. Косинки, Є. Плужника, О. Слісаренка, І. Сенченка, М. Галич, а в 1960–70-і рр. — доробку Л. Костенко, Гр. Тютюнника, І. Чендея та ін. Із терміном «Н.» пов’язаний мист. процес в Італії після 2-ї світової вій­ни. Осн. положення італ. Н. сформулював Е. де Міхеліс у кн. «Del con­tenuto e di altre cose» («Про зміст та інші речі», 1935), а реалізував їх Е. Вітторіні в повісті «Conversa­zio­ni in Sicilia» («Сицилійські бесіди», 1941); неореаліст. тенденції притаманні романам «Gli indifferenti» («Байдужі», 1929) А. Моравіа та «People in Aspromonte» («Люди в Аспромонті», 1930) К. Альваро. Неореалістичною назвав кінострічку Л. Вісконті «Навіювання» (1942) монтажер М. Серандреї. Кінематограф італ. Н. репрезентований іменами Р. Росселіні, В. де Сіка, література — прозою Е. Віт­торіні, В. Праттоліні, К. Леві, Б. Фенольйо, К. Кассола, прозою і поезією Ч. Павезе, драматургією Е. де Філіппо. Письменники, звернувшись до традицій реалізму і натуралізму (веризму), орієнтуючись на творчість амер. авторів В. Фолкнера, Дж. Стейнбека, Дж. Дос Пассоса, Е. Гемінґвея, відтворювали соц. і політ. життя Італії, акцентуючи на повсякденні людини, виявляючи схильність до ліризов. нарації, поетизації факту.

О. Д. Харлан

Неореалізм у кіно як явище італ. кіно 1940–50-х рр. сформувався під впливом франц. і рад. (у його укр. та рос. іпостасях) кіно, зокрема поет. реалізму М. Карне і Ж. Ренуара та фільмів О. Довженка («Земля», 1930) і М. Донського (трилогія «Дитинство Горького», 1938, «В людях», 1939, «Мої університети», 1940; «Райдуга», 1944). Проте осн. чинником виникнення Н. у повоєн. Італії була ситуація, що склалася всередині країни: зруйнована кінопромисловість, неможливість знімати у студій. павільйонах, домінування демократ. настроїв у громад. житті, що прийшли на зміну фашист. ідеології з падінням режиму Б. Муссоліні. Відтак кінематографісти були змушені знімати поза декораціями, на вулицях і дворах, фокусуючись на відтворенні життя збіднілих і понівечених вій­ною італійців. Природнє освітлення, тривалі плани, схильність до простих монтаж. прийомів, використання непрофес. акторів, відмова від «залізного сценарію» (змінювали під час зйомок під впливом нових знань про реальність) і муз. супроводу стали визначал. принципами Н. Крім того, на формуванні етики та естетики Н. позначилася зміна ідеол. і політ. векторів, вибудовування нових мист. установок як протидії риториці фашист. держави, т. зв. естетиці «telefono bianco» («білі телефони»), що формувала гламур. образ життя у фашист. державі. Найвідоміші реж., які визначили мист. та ідеол. профіль Н., — Р. Росселіні (фільми «Рим — відкрите місто», 1945; «Пайза», 1946; «Німеччина, рік нульовий», 1947), Л. Віс­конті («Одержимість», 1943; «Земля тремтить», 1948; «Найкрасивіша», 1951), В. де Сіка («Шуша», 1946; «Викрадачі велосипедів», 1948; «Умберто Д», 1952), Дж. де Сантіс («Немає миру під оливами», 1950; «Рим, об 11-й», 1952). До серед. 1950-х рр. ресурси Н. (мист. і політ.) вичерпалися, напрям трансформувався у модерніші художні структури фільмів Ф. Фелліні та М. Антоніоні, що з’явилися під впливом Н. і висвітлювали драм. події суспільства, що переживає трансформацію колективного і становлення нового статусу особистісного. Принципи Н. були творчо засвоєні багатьма напрямами кіно 2-ї пол. 20 ст. — франц. «новою хвилею», новим нім. кіно, чес. «новою хвилею» 1960-х рр., іран. кіно 1980–90-х рр., данською «Догмою–95» та ін. У 1950-х рр. неореаліст. фільми мали знач. успіх у СРСР — як у масової аудиторії, так і у кінематографістів. Їхній вплив простежується у новому рос. кіно (М. Калатозов, Л. Куліджанов, Я. Сегель, Г. Чухрай, В. Шукшин та ін.; зокрема «Летять журавлі», «Дім, в якому я живу» (обидва — 1957), «Балада про солдата» (1959), «Чисте небо» (1961), «Живе такий парубок» (1964), «Ваш син і брат» (1965); у фільмах нового покоління грузин. (Т. Абуладзе, Р. Чхеїдзе, О. Іоселіані; зокрема «Лурджа Магдани» (1955), «Чужі діти» (1958), «Я, бабуся, Іліко та Іларіон» (1962), «Батько солдата» (1964), «Листопад» (1966) та литов. («Адам хоче бути людиною», 1959, реж. В. Жалакявічюс) кіно. Вплив Н. відчутний і в укр. кіно, зокрема у фільмах «Доля Марини» (1953, реж. В. Івченко, І. Шмарук), «Мальва» (реж. В. Браун), «Павло Корчагін» (реж. О. Алов, В. Наумов), «Весна на Зарічній вулиці» (реж. Ф. Миронер і М. Хуцієв; усі — 1956), «Два Федори» (1959, реж. М. Хуцієв), «Ми, двоє мужчин» (1962, реж. Ю. Лисенко), «Приходьте завтра» (1963, реж. Є. Ташков), «Наш чесний хліб» (1964, реж. К. та О. Муратови). Прояви неореаліст. естетики і моралі пов’язані передусім з відмовою від канонів соціаліст. реалізму, з установкою на розкриття реал. драм життя простих людей, далеких від ідеол. схематик і політизованих табу.

С. В. Тримбач

Завантажити статтю