НЕОРЕНЕСА́НС — стилістичний напрям в архітектурі, що був роз­по­всюджений у період роз­витку історичних стилів на межі 19–20 ст. В основі формотворе­н­ня Н. — архітектура епохи італ. Від­родже­н­ня. Для будівель цього стилю характерні заг. роз­членованість цілого та деталей, пілястр. ордер, різноманітні комбінації ордер. й ароч. систем. Н. разом з необароко (див. Бароко) та неокласицизмом належить до групи т. зв. академіч. стилів. У період істор. стилів часто з певним стилем були повʼязані певні типи споруд, що було зумовлено смисл. і семантич. наповнен­ням цих напрямів. Укр. дослідник В. Ясієвич на­звав це явище «семантичним стилізаторством». У стилі Н. часто будували як громад. споруди — театри, банки, біржі, б-ки, купец. зі­бра­н­ня, палаци, вокзали, так і житлові — особняки та прибутк. будинки. У той час в композиції неоренесанс. будівель, в інтерʼєрах, меблях, у виробах декор.-приклад. мистецтва часто по­єд­нували елементи італ. Від­родже­н­ня, Пн. Від­родже­н­ня (Фландрії, Нідерландів, Англії), форми франц. Ренесансу та нім. Бароко. Знач. вплив на роз­виток Н. мали європ. теоретики 19 ст.: нім. — К. Шинкель, Ґ. Земпер, франц. — Віол­ле-ле-Дюк, австр. — О. Ваґнер. Багато архітекторів почали від­стоювати та наполягати на правдивості у від­ображен­ні при­значе­н­ня архітектури, кон­струкції та матеріалів. Віол­ле-ле-Дюк ро­зумів арх-ру, як результат втіле­н­ня принципів структури архіт. обʼєкту, що ґрунтуються на кон­струкції, викори­станих матеріалах і засобах їх обробле­н­ня; кон­струкцію вважав засобом, а арх-ру — результатом. Особливо точно ви­значив рац. під­хід до архітектури Ґ. Земпер, який вважав, що архітектура є кінц. результатом єд­ності при­значе­н­ня обʼєк­та, матеріалу, середовища та індивідуальності творця. Перші неоренесансні споруди зʼявили­ся у 1830-х рр. у Франції. Яскравим взірцем є школа витончених мистецтв у Парижі, спроектована Ж.-Ф. Дюбаном. Пере­осмисле­н­ня архітектури італ. Ренесансу у Німеч­чині перш за все повʼязане з імʼям Ґ. Земпера, який звів опер. театр (1834–38, пере­будований після пожежі 1871–78) і картин­ну галерею (1847–55) у Дрездені, музеї історії мистецтв і природо­знавства на площі Марії-Терезії у Відні (1872–81). «Неоренесанс Земпера» був роз­по­всюджений у багатьох містах Австро-Угор. імперії. У Відні та Будапешті в цьому стилі забудовані цілі квартали. Містом архітектури Н. вважається Мюнхен, де збудували низку ви­знач. будівель Л. фон Кленце та Ф. фон Ґартнер. Окрім Європи, Н. був роз­по­всюджений у США й Японії. У серед. 19 ст. в Україні й особливо в Києві Н. (як називали його сучасники «київський ренесанс») зайняв панівну позицію серед ін. стилістич. напрямів, зокрема йому по­ступилася Неоготика. У цей час активно формувалася периметрал. квартал. забудова, в якій пере­важав Н. з елементами необароко. Цей стильовий напрям реалізувався у різноманіт. автор. версіях у різних типах будівель. Пошире­н­ня Н. не зменшилося навіть в період модерну (1900–10-і рр.). Серед найви­знач­ніших укр. неоренесанс. споруд — театр у Сімферополі (1911), комерц. училище (1888–91), земел. (1896–98) і торг. (1899) банки, особняк Бекетових (нині Будинок учених, 1897), ниніш. ХМ (1914; усі — арх. О. Бекетов) у Харкові, прибутк. будинок (нині вул. Саксаганського, № 96, 1898–99, М. Клуг), міський театр (нині Нац. опера України, 1901, В. Шретер) та публічна бібліотека (нині Нац. парламент. бібліотека України, 1910–11, З. Клаве, О. Кривошеєв) у Києві.