Неоренесанс

Визначення і загальна характеристика

НЕОРЕНЕСА́НС  — стилістичний напрям в архітектурі, що був розповсюджений у період розвитку історичних стилів на межі 19–20 ст. В основі формотворення Н. — архітектура епохи італ. Відродження. Для будівель цього стилю характерні заг. розчленованість цілого та деталей, пілястр. ордер, різноманітні комбінації ордер. й ароч. систем. Н. разом з необароко (див. Бароко) та неокласицизмом належить до групи т. зв. академіч. стилів. У період істор. стилів часто з певним стилем були пов’язані певні типи споруд, що було зумовлено смисл. і семантич. наповнен­ням цих напрямів. Укр. дослідник В. Ясієвич назвав це явище «семантичним стилізаторством». У стилі Н. часто будували як громад. споруди — театри, банки, біржі, б-ки, купец. зібрання, палаци, вокзали, так і житлові — особняки та прибутк. будинки. У той час в композиції неоренесанс. будівель, в інтер’єрах, меблях, у виробах декор.-приклад. мистецтва часто поєднували елементи італ. Відродження, Пн. Відродження (Фландрії, Нідерландів, Англії), форми франц. Ренесансу та нім. Бароко. Знач. вплив на розвиток Н. мали європ. теоретики 19 ст.: нім. — К. Шинкель, Ґ. Земпер, франц. — Віолле-ле-Дюк, австр. — О. Ваґнер. Багато архітекторів почали відстоювати та наполягати на правдивості у відображенні призначення архітектури, конструкції та матеріалів. Віолле-ле-Дюк розумів арх-ру, як результат втілення принципів структури архіт. об’єкту, що ґрунтуються на конструкції, використаних матеріалах і засобах їх оброблення; конструкцію вважав засобом, а арх-ру — результатом. Особливо точно визначив рац. підхід до архітектури Ґ. Земпер, який вважав, що архітектура є кінц. результатом єдності призначення об’єк­та, матеріалу, середовища та індивідуальності творця. Перші неоренесансні споруди з’явили­ся у 1830-х рр. у Франції. Яскравим взірцем є школа витончених мистецтв у Парижі, спроектована Ж.-Ф. Дюбаном. Переосмислення архітектури італ. Ренесансу у Німеччині перш за все пов’язане з ім’ям Ґ. Земпера, який звів опер. театр (1834–38, перебудований після пожежі 1871–78) і картинну галерею (1847–55) у Дрездені, музеї історії мистецтв і природознавства на площі Марії-Терезії у Відні (1872–81). «Неоренесанс Земпера» був розповсюджений у багатьох містах Австро-Угор. імперії. У Відні та Будапешті в цьому стилі забудовані цілі квартали. Містом архітектури Н. вважається Мюнхен, де збудували низку визнач. будівель Л. фон Кленце та Ф. фон Ґартнер. Окрім Європи, Н. був розповсюджений у США й Японії. У серед. 19 ст. в Україні й особливо в Києві Н. (як називали його сучасники «київський ренесанс») зайняв панівну позицію серед ін. стилістич. напрямів, зокрема йому поступилася Неоготика. У цей час активно формувалася периметрал. квартал. забудова, в якій переважав Н. з елементами необароко. Цей стильовий напрям реалізувався у різноманіт. автор. версіях у різних типах будівель. Поширення Н. не зменшилося навіть в період модерну (1900–10-і рр.). Серед найвизнач­ніших укр. неоренесанс. споруд — театр у Сімферополі (1911), комерц. училище (1888–91), земел. (1896–98) і торг. (1899) банки, особняк Бекетових (нині Будинок учених, 1897), ниніш. ХМ (1914; усі — арх. О. Бекетов) у Харкові, прибутк. будинок (нині вул. Саксаганського, № 96, 1898–99, М. Клуг), міський театр (нині Нац. опера України, 1901, В. Шретер) та публічна бібліотека (нині Нац. парламент. бібліотека України, 1910–11, З. Клаве, О. Кривошеєв) у Києві.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю