Неославізм

НЕОСЛАВІ́ЗМ — громадсько-політичний рух, в основі якого лежала ідея культурної та економічної спів­праці словʼянських народів на противагу німецькій за­грозі. Ініціатива «нової словʼян. політики» виникла у громад.-політ. колах Чехії у звʼязку з від­значе­н­ням 60-ї річниці Словʼян. кон­гресу 1848 і зна­йшла послідовників серед сло­вʼян Австро-Угор. і Рос. імперій та балкан. держав. Зверне­н­ня знач. частини громадськості до Н. мало своїм під­ґрунтям провал рос. екс­пансії на Далекому Сході на поч. 20 ст. і загостре­н­ня рос.-австр. суперечностей на Балканах. Під­триману Німеч­чиною австр. екс­пансію у цьому регіоні словʼян. публіцисти інтер­претували як прояв споконвіч. нім. «Drang nach Osten» («на­ступу на Схід») і зробили висновок про необхідність культурно-екон. спів­­праці словʼян. народів на противагу агресив. германізмові. Водночас певні фактори внутр.-політ. життя Рос. і Австро-Угор. імперій, зокрема під­вище­н­ня ролі ліберал. крила у громад.-політ. житті, ріст і політ. диференціація нац. рухів, сут­тєво вплинули на про­граму та ідеол. забарвле­н­ня Н., роз­ширили коло людей, зацікавлених словʼян. про­блематикою. Найпомітнішим лідером Н. на австр. землях був чеський політ. діяч, русофіл К. Крамарж, інте­рес до неословʼян. руху також демонстрували лідер чеської нац.-соц. партії В. Клофач, очільник товариства «Словʼянська бесіда» в Софії С. Бобчев, голова хорват. аграр. партії С. Радіч, лідер польс. нац.-демократ. партії Р. Дмовський. Традиц. мета рос. імперіалістів — пошире­н­ня впливу на словʼян. народи Балкан. п-ова й Австро-Угор. імперії. Під впливом загостре­н­ня рос.-австр. суперництва «східне» пита­н­ня опинилося і в центрі зовн.-політ. концепцій лібералів. Словʼян. тематика, що раніше була монополією офіц. і консе­рватив. преси, зʼявилася на сторінках друк. органів ліберал. думки («Рус­ская мысль», «Вѣст­никъ Европы», «Рус­ское богатство», «Московскій еженедѣль­никъ», «Слово», «Русь» та ін.), почала звучати у ста­т­тях П. Мілюкова, П. Струве, О. Погодіна, Є. і Г. Трубецьких. Автори, серед яких помітну роль ві­ді­гравало молоде поколі­н­ня рос. славістів, послідовно намагалися від­межу­вати себе від постулатів консе­рватив. словʼянофільства і під­креслювали прагматич. характер нового руху. Першочерг. зав­да­н­ням зовн. політики Рос. імперії неославісти вважали досягне­н­ня панува­н­ня в бас. Чорного моря, від якого залежала політ. і культурна гегемонія на Близькому Сході, а шлях до домінуючого становища на Балканах вбачали в тому, щоб зацікавити словʼян рос. наукою, пром-стю, військ. могутністю. Водночас у внутр. політиці реакцією неославістів на ріст нац. рухів стала спроба узгодити плани виріше­н­ня нац. пита­н­ня шляхом ліберал. реформ із проведе­н­ням успіш. зовн. політики. Г. Трубецькой вважав, що для завоюва­н­ня довіри словʼян необхідно реалізувати принципи словʼян. політики в себе вдома, тому особл. ваги набули польс. і укр. пита­н­ня, роз­вʼяза­н­ня яких сприяло б під­несен­ню пре­стижу Рос. імперії у словʼян. світі. Навесні 1908 роз­почато інтенсивне обговоре­н­ня проекту майбут. всесловʼян. зʼ­їзду, що з ініціативи словʼян. депутатів райхс­рату Австро-Угорщини заплановано провести у Празі. Проект загалом отримав стриману позитивну оцінку і з боку австр. уряду в особі М. Бека, і з боку високих рос. урядовців, зокрема П. Столипіна. Однак у цих дис­кусіях не вироблено ціліс. ідеології, оскільки чехи, поляки, болгари, залежно від нац.-культур. потреб свого народу, вкладали у гасла Н. різний зміст. Так, лідер польс. фракції у Держ. думі Рос. імперії Р. Дмовський на цьому етапі заявив про під­тримку поляками нового словʼян. руху без жодних перед­умов і за­стережень. Словʼян. зʼїзд від­бувся у Празі у липні 1908, але на ньому не прийнято жодних принцип. рішень, адже делегації не мали повноважень для обговоре­н­ня політ. питань. Його єдиним політ. під­сумком стала декларація польс.-рос. примире­н­ня, озвучена у промовах М. Красовського і Р. Дмовського, та декларативне ви­знан­ня учасниками принципу рівно­правʼя усіх словʼян. народів. Де­ле­гати також обговорили пита­н­ня практич. характеру щодо спів­праці у сферах економіки, фінансів, туризму, книжк. і культур. обміну. Оптиміст. про­гнози не справдилися: вже у жовтні 1908 анексія Боснії і Герцеґовини Австро-Угорщиною по­ставила під сумнів пер­спективи зближе­н­ня імперій, а посиле­н­ня антипольс. політики у Рос. імперії змусило польс. лідерів від­кликати свою під­тримку Н. По­ступово ключові позиції в русі пере­йшли до пред­ставників реакц. панславізму. Другий (і остан­ній) неословʼян. зʼїзд, проведений у червні 1910 у Софії, засвідчив остаточне пере­родже­н­ня неословʼян. руху і пере­могу в ньому реакц. тенденцій. Оскільки Н. був спробою ліберал. пере­осмисле­н­ня словʼян. солідарності, його лідери заперечували будь-які спроби ототожне­н­ня руху з традиц. панславізмом і вважали, що від­носини між сло­вʼянами повин­ні базуватися на принципах «справжньої поваги» (це перед­бачало, зокрема, лібералізацію внутр. нац. політики Рос. імперії). У проектах рос. неославістів загалом не йшлося про роз­­вʼяза­н­ня укр. пита­н­ня — здійсне­н­ня принципів словʼян. політики для них означало, за­звичай, лише припине­н­ня пере­слідувань польс. культури. З ін. боку, роз­виток нео­словʼян. руху викликав негативну реакцію в укр. політ. колах — укр. діячі трактували його як кампанію, спрямов. на досягне­н­ня польс.-рос. угоди за рахунок українців. Як неодноразово писав М. Грушевський, негативна на­станова щодо неословʼян. руху продиктована обʼєктив. об­ставинами нац. буття українців, інте­реси яких ніде не суперечили німцям, зате конфліктували з най­ближчими словʼян. сусідами — росіянами і поляками. Укр. громад.-політ. діячі бойкотували неословʼян. акції 1908–10.

Завантажити статтю