Неотектоніка

НЕОТЕКТО́НІКА (від нео... і тектоніка) — роз­діл історичної геотектоніки, що ви­вчає тектонічні рухи та динамічні процеси, що від­бувалися в земній корі протягом пізнього кайнозою (див. Кайнозойська ера і група) і продовжуються на сучасному етапі, а також результати їх прояву у ви­гляді структурних форм. Неотектон. рухи та процеси зумовили формува­н­ня гол. рис сучас. рельєфу Землі. Перші уявле­н­ня про повʼязаність гірського рельєфу з рухами земної поверх­ні зʼявилися ще в античні часи. Свідче­н­ня про рельєфо­утворювал. роль швидких (сейсм.) тектон. рухів містяться в роботах Піфагора, Емпедокла, Страбона. Пізніше ці ідеї роз­вивали та модернізували від­повід­но з виникне­н­ням нових геотектон. гіпотез. Не­зважаючи на тривалу історію роз­витку уявлень про звʼязок рельєфу з тектон. рухами земної кори, термін «Н.» для по­значе­н­ня рельєфо­утворювал. тектон. рухів земної кори вперше за­пропонував 1948 рос. гео­лог, гео­граф В. Обручев. 1950 рос. геолог М. Ніколаєв об­ґрунтував виділе­н­ня неоген-четвертин. етапу активізації інтенсивності тектон. рухів як окремого новіт. (неотектон.) етапу роз­витку Землі. На­прикінці 20 ст. зміна глобал. геотектон. концепції при­звела до модернізації теоретико-методол. засад Н. Від­повід­но до сучас. геодинам. парадигми прояви новіт. і сучас. тектон. активності роз­глядають з позиції тектоніки плит і тектоніки плюмів, у світлі сучас. геодинаміки. Особливу увагу під час неотектон. дослідж. приділяють рельєфу, молодим деформаціям, сейсмічності, малоамплітуд. платформ. рухам та ін. Для дослідж. новіт. тектон. рухів, механізмів їх прояву та створених ними структур фахівці з Н. за­стосовують комплекс. під­хід, що перед­бачає викори­ста­н­ня геол.-геофіз., геоморфол., геол., істор.-археол., біо­геогр., ландшафт. методів. Сучасні рухи земної кори, їх швидкість, амплітуди, градієнти тощо ви­вчають за допомогою точних інструм. методів (по­вторні нівелюва­н­ня, тріангуляції, методи косміч. геодезії). Широко за­стосовують методи матем. і гео­інформ. аналізу та моделюва­н­ня, екс­перим. методи. Вітчизн. школа Н. посідає чільне місце серед світ. наук. шкіл від­повід. напряму. Перші дослідж. закономір. звʼязків між геол. структурою, тектон. рухами та рельєфом роз­почалися на території України на поч. 20 ст. Їх результати від­ображені у працях К. Феофілактова, П. Тутковського, Б. Личкова, В. Різниченка, Р. Виржиківського, а також пред­ставників польс. школи Е. Ромера. 1934 (до ви­окремле­н­ня Н. як самост. наук. напряму) Р. Виржиківський вперше виділив новітні тектон. рухи земної кори та подав їх кількісні характеристики для тер. України. Важливе значе­н­ня для формува­н­ня теор. засад і методології неотектон. дослідж. мали праці В. Бондарчука, І. Соколовського, І. Гофштейна, П. Цися, К. Геренчука, М. Волкова, В. Палієнко, В. Верховцева, Р. Спиці.

Завантажити статтю