Неперервне і перервне

НЕПЕРЕ́РВНЕ і ПЕРЕ́РВНЕ  — категорії для характеристики суперечливості буття, пов’язаної з його суцільністю, зв’язністю, нероздільністю та, водночас, розчленованістю, різноманітністю, диференційованістю на обмежені, локальні у просторі й часі речі, явища, події. Домінування або абсолютизація кожної із цих сторін в історії філософії, релігії та науки обумовили розвиток і боротьбу двох концептуал. напрямів — континуалізму та атомізму. Ідею континуалізму (буття єдине й неподільне, у ньому немає пустот, відсут. рух, воно вічне) розробляли елеати Парменід, Зенон, Мелліс. Вона була обґрунтована у творі Парменіда «Про природу». Елеати критикували думку про нескінченну подільність буття. Зокрема, Зенон доводив це у своїх відомих апоріях. Визначення континууму як неподільного цілого широко використовували в добу Античності, Середньовіччя й пізніше у математиці та фіз. уявленнях. Паралельно розвивалася ідея атомізму. Проте проблема континуалізму та атомізму не була тотожна проблемі Н. і П. Спроби універсалізувати ідеї континуалізму й атомізму засвідчили їхню обмеженість та внутр. суперечливість. Як наслідок подіб. ускладнень, розвивалося уявлення про діалектичну єдність Н. і П. Ця ідея базувалася насамперед на думці про ієрархізов. світобудову, що поєднує дискретне і неперервне (теорія еманації неоплатоніків), про необхідність бачити різноманітність природи в єдності (у вченнях відомого нім. філософа 15 ст. Н. Кузанського в його роботі з характер. назвою «De docta ignorantia» («Про вчене незнан­ня»), італ. філософа Дж. Бруно, франц. — Д. Дідро і П. Гольбаха, ірланд. — Дж. Толанда та ін.). Безпосеред. розвиток ця ідея знайшла в «динамічній атомістиці» нім. філософа Ф. Шеллінґа, який писав, що виокремлена ідея Н., як і дискретності, «ніколи не може повністю здійснитися», оскільки має місце тотожність різнорід. сил природи. Єдність Н. і П. нім. філософ Ґ. Геґель доводив за допомогою діалектики «одного» та «множинного», орган. зв’язку кількості та якості. У марксизмі діалектику Н. і П. зафіксовано в уявленні про «нову атомістику», прикмет. рисою якої нім. автор праці «Dialektik der Natur» («Діалектика природи») Ф. Енгельс вважав наявність дискрет. частин різних ступенів або вузл. точок, що обумовлюють якісні форми існування «всезагальної матерії». В історії науки ідея Н. і П. знайшла вияв у «механіці сили» британ. фізика І. Ньютона, «динамічній атомістиці» хорват. вченого Р. Бошковича (поняття атомів і монад невідривне від їхньої взаємодії через сили, подіб­ні до гравітац. тяжіння), у поєднанні хвильових і корпускуляр. підходів у квант. механіці. Використання понять, що синтезують монізм і плюралізм, синергет. процеси, хаос і порядок, прийняття як цілком очевид. тези про єдність різноманіття фіз., хім., біол. та соц. світів — свідчення діалектич. підстав пізнання щодо уявлень про Н. і П. Загалом проблематика Н. і П. набула знач. поширення в різних галузях знання, окрім філософії, — у математиці, кібернетиці, фізиці, астрономії та космології, у пізнанні хім. процесів і в біології, про що згодом було зазначено в колектив. монографії «Прерывное и непре­рывное» (К., 1983). На межі 20–21 ст. проблема відношення Н. і П. отримала своє розв’язання завдяки розробленню метафізики тотальності, в якій буття розглядається як єдність різноманітності, що розгортаючись у собі, залишається тотожною собі. При цьому, як доведено, сутністю буття є сизигія — постійно діючий механізм взаєм. увідповіднення всіх форм буття між собою, як в статич. режимі, так і в розвитку та метаморфозах. З’ясований і кількіс. показник оптимал. сизигійності, на який варто орієнтуватися людині та суспільству в їхній практ. життєдіяльності.

Завантажити статтю