Ню

НЮ (від франц. nu — голий) — класичний жанр візуальних мистецтв (образотворчого, фото- та кіномистецтва), об’єктом якого є оголене тіло. У мистецтвознавстві вживають синонімний термін «акт». 

Має давню культурно-антропологічну генезу з відмінними лініями розвитку за мистецькими канонами й формами. Найдавнішими прототипами Н. можна вважати окремі артефакти антропоморфних зображень, що мали не лише символічне або магічне навантаження, їх використовували при певних культових ритуалах (у межах хронології різних археологічних культур). Пізнішими пам’ятками Н. з більш вираженими прикметами мистецького жанру були скульптури Давнього Єгипту, античної Греції та Риму. На теренах Європи оголене тіло часто зображували в часи пізнього Середньовіччя, а особливо в епоху Ренесансу, що пов’язане з новою світоглядною моделлю антропоцентризму. 

Найбільш репрезентативними взірцями жанру Н. у міфологічних та біблійних сценах були твори Джорджоне, Донателло, Мікеланджело Буонарроті, Леонардо да Вінчі, Сандро Боттічеллі, Рафаеля Санті, Тіціана, Ієроніма Босха та ін. Від епохи Відродження оголена натура набула постійної уваги скульпторів, живописців і графіків як структурна складова художньо-символічної образності. Відповідно до цього мотиви Н. зазнавали різних жанрово-типологічних модифікацій. Про це свідчать роботи видатних художників маньєризму, бароко та рококо, наприклад, Мікеланджело да Караваджо, П.-П. Рубенса, Рембрандта ван Рейна та ін. 

У загальній динаміці розвитку мистецтва оголена натура стає складовою процесу секуляризації мистецтва, зокрема в структурі творів історичного жанру, а згодом і в сукупності культурно-мистецьких стратегій 18–19 ст. — академізму, неокласицизму, романтизму та реалізму. Серед відомих художників, які активно зверталися у своїх творах до мотивів з оголеною натурою, були Н. Пуссен, Ж.-О. Фраґонар, Ф. Буше, Ж.-Л. Давід та ін. У практиці художників 19 ст. зазнає змін поетико-смислове наповнення змісту мотивів оголеної натури, зокрема збагачення емоційної палітри трактування тіла. Це властиве полотнам Ф.-Х. де Гої, Ж.-О. Енґра, Т. Жеріко та ін. 

Суттєва відмінність спостерігається в практиці митців середини 19 ст., у часи перемін мистецьких стратегій від реалізму до імпресіонізму, а згодом до символізму. Саме в цей період Н. утверджується як самодостатній жанр живопису, графіки та скульптури. Найбільш виразно це проявилося у творчості Ґ. Курбе, Е. Мане, П.-О. Ренуара та ін. 

Від кінця 19 ст. у руслі культурно-мистецької течії символізму Н. набуває особливих поетично-філософських прикмет. Оголені людські постаті стають носіями суб’єктивних алегорично-міфологічних смислів. Це властиво для творчості О. Бердслея, А. Бекліна, О. Редона, Ґ. Моро, П.-П. де Шаванна, Ф. Годлера та ін. До мотивів з оголеною натурою часто зверталися й художники-імпресіоністи та постімпресіоністи (А. де Тулуз-Лотрек, П. Ґоґен, П. Сезанн та ін.). Ще в ширшому жанрово-тематичному репертуарі Н. фігурує в художників-модерністів, починаючи від представників стилю модерн (Ґ. Клімт, Ф.-Ж. Ропс, А.-Ж. Майоль та ін.). 

На різних стадіях модернізму, наприклад, авангардизму, Н. як жанр став одним з ключових у пошуках митцями нової мови пластичного вислову. Видатними художниками-новаторами, які завдяки Н. вибудували авторські концепції пластичної форми в образотворчому мистецтві, були О. Архипенко, А.-Е. Матісс, П. Пікассо, Ж. Брак, М. Шагал, С. Далі та ін. 

Упродовж 20 і на початку 21 ст. Н. залишається повноцінним жанром як образотворчого мистецтва, так і всіх візуальних мистецтв, зокрема фотохудожники інтерпретують оголені натури в розмаїтих авторських концепціях. Серед українських авторів, які працюють у жанрі Н., — Л. Медвідь, А. Чебикін, В. Пилип’юк, О. Ройтбурд.

Завантажити статтю