Ноосфера

Визначення і загальна характеристика

НООСФЕ́РА (від грец. νóоς — мудрість і сфера) — сфера ро­зуму; сфера взаємодії су­спільства та природи, в межах якої ро­зумна людська діяльність стає ви­значальним фактором роз­витку; новий еволюційний стан, на­ступний після біо­сфери етап роз­витку органічного світу, повʼязаний з появою людини; такий стан світу людини, коли науковий розум і практична діяльність стають планетарною силою, сумірною з силами природи. Цілісне вче­н­ня про Н. створив природо­знавець і філософ В. Вернадський у 1920–30-х рр. Реліг. (неотомістський) варіант Н. роз­робив франц. антрополог і філософ П. де Шарден. Термін «Н.» за­провадив 1927 франц. філософ і математик Е. Леруа. Н., за В. Вернадським, є новим геол. явищем на нашій планеті, коли людина вперше стала найви­значнішою геол. силою; вона може і повин­на влас. працею і думкою докорін­но пере­будовувати сферу свого життя. Від­повід­но до оригін. теорії В. Вернадського, Н. є третьою у послідовності таких осн. фаз роз­витку Землі, як утворе­н­ня гео­сфери (неживої природи) та біо­сфери (живої природи). Н. можна роз­глядати як єд­ність «природи» і культури (в широкому тлумачен­ні остан­ньої — з техно­сферою включно), особливо від моменту, коли «культура» досягає (за силою впливу на біо­сферу та гео­сферу) потужності «геол. сили». Роз­глядаючи означену єд­ність природи та культури (у їхній взаємодії) у роз­витку Н. доцільно роз­різняти 2 стадії: Н. у стадії її становле­н­ня, в процесі стихій. роз­витку, від моменту виникне­н­ня «людини ро­зумної»; Н., що сві­домо удосконалюється спіл. зуси­л­лями людей в інтересах як людства в цілому, так і кожної окремої людини. Укр. учений С. Подолинський, обрахувавши баланс енергії для планети Земля, показав залежність Н. від джерел енергії та їхній культур. вплив на формува­н­ня економіки і соціуму Землі. Цим він дав поштовх і під­ґрунтя працям В. Вернадського, К. Ціолковського та ін. космістів. Становле­н­ня й роз­виток людства як нової пере­творюючої природу сили призводить до виникне­н­ня нових форм обміну речовиною та енергією в біо­сфері та активізації в ній проходже­н­ня біо­геохім. процесів. Ро­зумна людська діяльність, що спирається на наук. думку, стає ви­значал. фактором роз­витку біо­сфери, новою формою біо­хім. енергії — «енергії людсь­кої культури, або культур. біо­гео­хім. енергії». Роз­виток науки та виробництва забезпечує входже­н­ня у новий період в історії планети. Людина на цьому етапі по­стає як геол. сила, що пере­будовує «працею й мисле­н­ням» сферу життя. Планомірне і сві­доме пере­творе­н­ня природи «силою наук. думки» має при­звести до торжества ро­зуму і гуманізму. Н. — стан гармонії у від­носинах між людьми, людей з природою і в самій природі. Разом з тим В. Вернадський по­стійно роз­мірковував над пита­н­ням: чи зможе людина ро­зумно скори­статися своєю могутністю і поводитися на­стільки зважено, щоб приносити лише користь собі та природ. оточен­ню? Як виявилося згодом, «спрямов. ро­зумом культурна біо­геохім. енергія» нерідко виявляє себе над­звичайно небезпеч. для самої ж людини. У звʼязку з цим у наш час класичну концепцію Н. спри­ймають дещо скептично. Людина в сучас. світобачен­ні все менше по­стає як деміург, який сві­домо й послідовно пере­творює біо­сферу в Н. Оскільки такі сподіва­н­ня не справдилися, деякі дослідники на чолі з рос. філософом М. Моїсеєвим пере­несли Н. у більш далеке майбутнє, замінивши поня­т­тя «епоха Н.» на «епоха роз­витку Н.» (1980-і рр.). Нарешті, оскільки замість глобал. гармонії, що роз­вивається, були від­криті й усві­домлені глобал. про­блеми («утрудне­н­ня людства»), науковці Ін­ституту філософії НАНУ (Київ) ді­йшли висновку, що теорія Н. і теорія глобал. про­блем — одна й та ж теорія, проте на різних етапах свого роз­витку, і що стан Н. дійсно існує і вже склався на Землі, позаяк людська діяльність пере­творилася на планетарну силу; але сутність (ядро) цього стану становить не гармонія, як її ро­зумів В. Вернадський, а сукупність глобал. про­блем, що разом роз­кривають про­блему людини. Жоден із наведених етапів роз­витку теорії вчені не від­кидають, ви­знаючи їх від­повід­но до влас. наук. і світо­гляд. уподобань. «Геол.» вплив людства на всі без винятку фрагменти біо­сфери менш за все можна оцінити як сві­домий та ро­зумний. Нині, попри те, що стан глобал. гармонії видається утопічним, і замість очікуваної гармонії людство, саме завдяки своїй діяльності, опинилося в ситуації екол. кризи, набуває пошире­н­ня думка, що ноо­сфер. під­хід є однією з методол. під­валин виріше­н­ня глобал. про­блем сучасності загалом і екол. зокрема. Саме ноо­сфер. під­хід допомагає усві­домити, що людина не є зовн. для біо­сфери чин­ником, який порушує природну гармонію. Застороги проти технократ. орієнтації, особливо на терені охорони природ. довкі­л­ля, знову ж таки здійснюються в інтересах людини, життя якої є неможливим без належ. екол. умов та збереже­н­ня флори і фауни. На ноо­­сфер. під­хід покладають сподіва­н­ня як на реалізацію мрій про нову, «екол.» цивілізацію. Характер. ознакою сучас. біо­сферології є дослідж. специфіки екол.-культурол. звʼязків, що є необхід. перед­умовою для подола­н­ня зацикленості цивілізов. людини на стратегії лише екон. успіху, від­мові від орієнтації на кількіс. про­грес і створе­н­ня під­валин якіс. зро­ста­н­ня.

Літ.: Вернадский В. И. Несколько слов о ноо­сфере // Био­сфера. Москва, 1967; Його ж. Размышления натуралиста. Кн. 2: Науч. мысль как планетар. явление. Мос­ква, 1975; Яншин А. Л. В. И. Вернадс­кий и его учение о био­сфере и пере­ходе ее в ноо­сферу // В. И. Вернадский и современ­ность. Москва, 1986; Тейяр де Шарден П. Феномен человека. Москва, 1987; Вернадский В. И. Био­­сфера и ноо­сфера. Москва, 1989; Ка­значеев В. П. Учение В. И. Вернадского о био­сфере и ноо­сфере. Новосибирск, 1989; Моисеев Н. Н. Человек и ноо­сфера. Москва, 1990; Булатов М. О., Малєєв К. С., Загороднюк В. П., Солонько Л. А. Філософія ноо­сфери. К., 1995; Голубець М. А. Від біо­сфери до соціо­сфери. Л., 1997; Левит Г. С. Критический взгляд на ноо­сферу В. И. Вернадского // Природа. 2000. № 5; Назаров В. Пусть сторон­ники «ноо­сферы» мне возразят // Знание — сила. 2003. № 12; Мочалов И. И., Оно­приенко В. И. В. И. Вернадский: Наука. Философия. Человек. Москва, 2008; Буряк В. В. Основи вче­н­ня про ноо­сферу. Сф., 2010; Антропо­­сфера: сучасні інтер­претації. Ніжин, 2015.

М. М. Кисельов

Завантажити статтю